“Закликаємо і президента, і уряд, і депутатів до жертовності” – єпископ Борис Ґудзяк

У нас є чотири церкви “київської традиції” – Українська православна Київського і Московського патріархатів, Автокефальна православна та Українська греко-католицька. Що прийнято вкладати в це поняття?

– Тут треба почати з того, що ми, люди, по своїй суті є сотворіннями з пам’яттю, для яких історія не є маловажною. Наша особиста тотожність пов’язана з нашою історією. Наша культура, ставлення до оточення, світу, всіх подій, до всіх екзистенційних питань принаймні частково сформовані історією, яка може бути близькою або дуже далекою. Тож розмовляючи про “київську традицію”, варто пам’ятати про спільні знаменники – тисячолітньої давності – конфесійних спільнот в Україні, спадкоємців Володимирового хрещення 988 року. Духовний розвиток церков “київської традиції” витікає з часів княгині Ольги, князя Володимира Великого, його синів Бориса і Гліба. Це велика спадщина, пов’язана з Київською Руссю і її духовним, церковним життям.

У чому суть цієї традиції? Які її основні риси?

– Перша така риса зазначена в “Повісті минулих літ”, де розповідається про вибір князем Володимиром Великим саме східного варіанту християнства для свого народу. А це: літургійність, потреба краси у спілкуванні з Богом, розмаїте духовне життя. Входячи до київського собору Святої Софії, який будували тисячу років тому, розумієш, наскільки важливі для нашого народу літургійний вимір богослужіння і його краса.

Друга важлива риса – миролюбний характер нашої духовності. Першими канонізованими святими з нашої землі були князі Борис і Гліб. Наступного року буде тисячоліття їхньої мученичої смерті (молодших синів князя Володимира 1015 року вбив старший брат Святополк через побоювання суперництва з ними за престол. Обоє знали про намір брата, але не опиралися. – “Країна”). Борис і Гліб були канонізовані раніше за Володимира, їхнього батька, і за їхню прабабцю Ольгу. Із самого свого початку Київська церква поставила в центр уваги чесноту страстотерпців князів Бориса і Гліба, які на насилля свого рідного брата, який змагався за верховенство у владі, не відповіли насиллям, вони себе навіть не захистили. За прикладом Христа прийняли на себе страждання й не відповідали насиллям на насилля. І це в Київській церкві засигналізувалося ще тисячу років тому. У нас є й інший міф, яскравіше представлений – козацький, який не є міфом ненасилля. Але якщо подивитися, як було на Майдані, як було з анексією Криму – бачимо, що в нашому народі є довготерпіння. Ця борисоглібівська риса лишається потужною, і певним, принаймні підсвідомим, ідеалом.

Третє – київське християнство не було ідеологічно категоричним. Україна і Київська церква не змагалася в ідеологічних баталіях церков Сходу і Заходу, як це було з нашими сусідами. Полемічна література була. Але якщо подивитися на категоричність московських церковних позицій щодо Заходу, або певних польських візій щодо Сходу, то в Україні в різний час, у різних століттях було бажання їх поєднати.

Котра з українських церков краще зберегла київську церковну спадщину, а що було втрачене?

– Краще скажу, які слабості були в моїй церкві. Перша – стискання літургійного життя. У сучасному світі всі кудись поспішають. Нема часу на тривалі літургії. Проте цю тенденцію намагаються змінити. Багато зусиль для цього доклав блаженніший Любомир Гузар, а тепер докладає блаженніший Святослав Шевчук (попередній і теперішній глава УГКЦ. – “Країна”). Вони підтримують вектор, який задали митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий (перший очолював УГКЦ у 1901-1944 роках, другий – у 1944-1984-му. – “Країна”).

Процес відновлення літургійного життя греко-католиків триває ось уже сто років. Нині він дуже потужний і навіть обіцяє бути прикладом для наших церков-сестер. Це не стихійне явище, а богословський, критичний і сучасний спосіб осмислення духовного життя. Поєднання краси літургії, канонічних обрядів із досягненнями західного світу – інтелектуально підготовленою проповіддю. Бо люди в церкві – не якісь статисти, потрібна свідома участь мирян у літургії. Такою тенденцією греко-католики можуть поділитися.

Наскільки є взаєморозуміння між християнськими церквами в Україні?

– Майдан показав важливість і перспективу церковної співпраці і співзвучності. Ми побачили, що єдність у духовному житті має колосальне значення для країни. 10 грудня 2013-го Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій видала заяву, де наголошували на чотирьох пунктах. Перше: президент і влада не можуть ігнорувати народ, мусять до нього прислуховуватися. Друге: насилля є недопустиме – як з боку влади, так і з боку протестувальників. Третє: дії і риторика, які ділять країну, є аморальними. Четверте: діалог – єдиний вихід із кризової ситуації.

Єдність і присутність українських церков на Майдані була надихаюча. Вона промовила до самих церков, щоб вони зближувалися і примирювалися. Нині, на жаль, спостерігаємо наростаючу риторику з Росії, яка переходить із політичних рупорів до церковних. Висловлюються думки, що “уніати” і “розкольники” (вірні Київського патріархату. – “Країна”) – причина війни на Донбасі. (14 серпня московський патріарх Кирило звернувся з листом до предстоятелів православних церков, у якому зокрема пише: “У конфликта на Украине имеется недвусмысленная религиозная подоплёка. Униаты и примкнувшие к ним раскольники стараются одержать верх над каноническим православием на Украине”. А 19 серпня висловив занепокоєння до ООН  “попытками униатов и раскольников нанести ущерб каноническому православию на Украине, пользуясь тяжёлой ситуацией, сложившейся в результате военных действий на юго-востоке страны”. – “Країна”). Це риторика ділення, шукання відмінностей, перекручення реальності. Людська агресія зазвичай обумовлена страхом, почуттям непевності перед викликами. Якісь свої невдачі, неадекватність пояснюємо лукавістю інших.
Так що перед нашими очима є як потужні чинники до об’єднання, так і потужні перепони до цього процесу.

В перспективі можна очікувати на об”єднання українських церков?

– Об’єднання християн – заповідь Ісуса Христа. Зокрема, це звучить в Євангелії від Івана, у Його пасіонарному зверненні до апостолів після Тайної вечері перед Страстями. Так що тут питань бути не може. І власне одною з перепон є, що ми не до кінця розуміємо, наскільки це є скандально, згіршуюче, що ми роз’єднані. Митрополит Андрей Шептицький говорив, що не маємо єдності тому, що цієї єдності не надто прагнемо.

Ставимося спокійно до розсвареності церков. А на ідеалі єдності слід акцентувати і до нього прагнути. Те, що завтра не буде цієї єдності, не повинно ні знеохочувати, ні заперечувати морального імперативу до злагоди, миру, співпраці. Я думаю, що для кожної особи і для кожної церкви найбільш корисним є сьогодні в своєму житті, своєму оточенні, по-перше, не робити чогось негативного, того, що розділяє. Друге: плекати позитив – співпрацю, діалог, слухати одне одного. А Святий Дух, якщо ми будемо керуватися Його волею, нас до тієї єдності допровадить.

Наскільки інтенсивне спілкування між церквами “київської традиції” в Україні? Зокрема між УПЦ Московського патріархату й УГКЦ?

– Відбуваються певні зустрічі, але інтенсивність цього процесу не слід перебільшувати. Добре, якби динамічність діалогу зростала.

Церкви “київської традиції” можуть запропонувати альтернативу ідеї “русского мира”?

– Формулюючи альтернативи пропагандистським ідеям, можна самим впасти у спокусу пропаганди. Треба жити чесним життям, любити Бога і ближнього, плекати добрі стосунки. Не потрібно думати над ідеологіями, живитись імперськими бажаннями. Єдність і мир – найкраща відповідь на будь-які прояви пропаганди.

Церква має бути аполітичною?

– Церква не може існувати відсторонено від люей. Політика часто негативно впливає на суспільство. І церква повинна адекватно реагувати. До цього закликає Папа Франциск, який казав, що “Пастир має мати запах своїх овець”. Якщо вівці є посеред міста, душпастир має бути разом з ними. Однак не слід перетворювати духовне життя на ідеологію. Кожен священик повинен жити відповідно до свого покликання. А це може означати і виступ на Майдані, і капеланську роботу на фронті. Основне – робити все в любові, правді, а не під політичними гаслами.

Блаженніший Любомир Гузар закликав матерів відпускати синів на фронт. Якою має бути роль церкви у війні на Донбасі?

– Єдиної формули немає. Найважливіше – перебувати разом з людьми. Переважна більшість хоче чути прості пояснення. Їх немає. Церква не може надиктувати свою волю. Духовенство супроводжує людей, солідарне з ними, підтримує, десь направляє, десь радить. Сьогодні закликаємо і президента, і уряд, і депутатів до жертовності. Заклик до жертовності реалізують дуже багато українців. Ми це бачили на Майдані, тепер спостерігаємо на Донбасі.

Найбільша проблема України – не Путін, а глибоко вкорінена корупція. Потрібно докласти надзвичайних зусиль і жертв, аби вийти з такого життя. Одним ривком це не здійсниш. Без великої жертовності не обійдеться.

Як реагувати на “войовниче православ’я”, яке активно підтримує російських терористів?

– Ідея “русского мира” стала основою риторики Путіна. Це дуже негативно вплинуло на багатьох людей, зокрема духовенство. Біда, коли священнослужителі беруть до рук зброю і захищають терористичні ідеології. Священик має тримати в руках молитовник, а не “калашникова”. А передовсім – стояти на фронті з нахиленою головою (сповідаючи. – “Країна”) і слухати молодих людей, які стоять на грані життя і смерті.

Як бути зі священиками-сепаратистами по закінченні війни?

– На це є державне і церковне судочинство. Священики, як і решта громадян, мають дотримуватися закону. За злочини – відповідати. Винних у злочинах відсторонити від церковного життя. Ряса не може покривати аморальні й незаконні дії.

Чи реально в нинішніх обставинах убезпечитись від агресії Москви?

– Кожен українець після Майдану покликаний до більшої відповідальності. Сучасники Ісуса Христа мали прекрасну можливість слухати Вчителя, але ж не всі пішли за ним. Христос не змушував до любові, він її люб’язно пропонував. Нині церква не може жодним чином когось від чогось вберегти. Проте здатна пропонувати альтернативу. Ця пропозиція повинна бути творчою, мати широкий діапазон запахів, звуків. Вона має бути юною і старою, з різним кольором шкіри, жіночою і чоловічою. Але завжди залишатися пропозицією любові, а не пропаганди. Наша церква в підпіллі не мала жодних важелів. Сьогодні – живе і процвітає, а її переслідувачі – на смітнику історії. Отож треба набиратися терпіння й віри, аби пережити всі ті виклики, які постали перед Україною.

About The Author