Зірка, що не згасне: Італійські спогади про життя Блаженнішого Любомира Гузара

У контексті поминання світлої пам’яті Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, з нагоди сорокового дня після його відходу до вічності, пропонуємо вашій увазі репортаж, приготований студенткою Школи Журналістики УКУ Олесею Бідою під час стажування у Ватиканському Радіо.

***

В Італії світлої пам’яті Блаженніший Любомир Гузар провів тривалий період свого життя. Тут він почав тісно співпрацювати з Йосифом Сліпим і був його дорадником, керував монастирем, викладав в університетах і їздив світом з місіями. Ми вирішили зібрати у Римі спогади тих, хто співпрацював з Блаженнішим.

«Одного разу ми зібралися, щоб відвідати нашого єпископа Сапеляка. Всі сестри їхали з нами. Ми зупинилися в Каневі й почали говорити про Тараса Шевченка. Але виявилося, що я, бразилієць, знав більше про нього, ніж одна з сестер. І я почав їй пояснювати, що так не може бути. На що Блаженніший відреагував: «Сестро, не журіться, я піду з вами до школи», – так владика Діонісій Ляхович, Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Італії, описує особливий тип іронії та почуття гумору Любомира Гузара.

У 2005 році Блаженніший запросив владику Діонісія та запропонував стати єпископом. Він же його висвятив і призначив працівником курії у Києві. Вони працювали разом протягом трьох років. Владика розповідає, що під час їхньої співпраці не минуло жодного дня без гумору. Любомир Гузар був веселим, про що нині мало говорять, сприймаючи його занадто серйозно. Він був простий і не підіймав себе надто високо:

«Одного разу Блаженніший делегував мене на одну зустріч у Києві. Коли я повернувся, він запитав, як усе пройшло. Я відповів, що там була Юля (Тимошенко – ред.) і поцілувала мене. На що Любомир Гузар відповів: А мене вже тричі цілувала!».

Проте, суворість також була прикметною рисою владики Любомира Гузара – коли потрібно було бути серйозним, він був таким. Під час перебування в Римі, коли Блаженніший викладав в університеті, то особливо строгим був до своїх студентів. Деякі з них навіть не складали іспити з історії Церкви. Але таке бувало лише під час роботи, згадує владика Діонісій. Значно частіше Блаженніший був турботливим і спостережливим:

«Раніше я захоплювався футболом. Блаженніший ніколи не пропускав нагоди, щоб запитати в мене, як пройшов матч, з яким рахунком завершилася гра. І це при тому, що футбол його особливо ніколи не цікавив. Але він був уважним до людей, які були поруч з ним».

Подібно Блаженніший Любомир завжди мав тему для розмови і з дітьми, і з друзями, і з науковцями, і зі старшими, і з молодшими. Він володів чудовою пам’яттю і запам’ятовував усі деталі, навіть, про малознайомих людей.

«Він би отримав кубок світу на найкращу пам’ять. Якось ми були разом на площі біля Софійського собору в Києві. Тоді Ющенко лише починав свою президентську кар’єру і з-за кордону приїхало багато людей. Усі підходили до Блаженнішого вітатися. І він одразу запитував про справи дітей і навіть знав їхні імена», – розповідає владика Діонісій.

Інакшим згадує архиєпископа Гузара владика Гліб Лончина, Єпарх єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні, Апостольський візитатор для українців греко-католиків Ірландії. Він пам’ятає Блаженнішого Любомира ще молодим, коли той приїхав до Риму в 1969 році, ставши співробітником Йосифа Сліпого. Вони співпрацювали в усьому. Блаженніший Йосиф неодноразово посилав владику Гузара до країн Європи й Америки, – згадує владика Лончина, який був безпосередньо у тісному контакті з ним від 1975 року, коли вступив до студитського монастиря, настоятелем якого був Блаженніший Любомир.

«Яким він був? По-перше, він був дуже молитовним і серйозно ставився до літургійних служб. З набожністю молився і співав. Брав з нами участь у всіх богослужіннях», – розповідає владика Гліб. І навіть коли 1977 року Блаженніший Йосиф Сліпий висвятив о. Гузара і ще двох священиків на єпископів, той про це нікому не розповідав, мовчав і поводив себе як звичайний священник.

На початку 90-х років минулого століття спільнота монастиря переїхала з Італії до України. Новим місцем здійснення чернечого подвигу став сільський будинок у Зимній Воді, що на Львівщині. А згодом вони знайшли нове приміщення на Тернопільщині. Повернувшись в Україну, Блаженніший служив духівником у Львівській семінарії. Владика Гліб згадує, що Любомир Гузар завжди намагався допомогти всім, хто до нього приїздив.

«Блаженніший Любомир приїхав в Україну з широким світоглядом, він не був скутим і не мав страхів. Тому і цілком інакше дивився на церковне життя, аніж українці, які виросли під комуністичним впливом. Люди, коли його чули, позбувалися страху, почуття меншовартості».

А вже у 1996 році святий Папа Іван Павло ІІ визнав єпископські свяченні владики Любомира, а Синод Єпископів УГКЦ обрав його єпископом-помічником для Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського. «Любачівський був уже в літах. Тому Церквою фактично керував Гузар», – зауважив владика Гліб.

Від 2001 року, впродовж десятиліття Блаженніший Любомир Гузар був Главою Української Греко-Католицької Церкви – Верховним Архиєпископом, спочатку Львівським, а після перенесення осідку – Києво-Галицьким.

Навіть перебуваючи в Україні, Блаженніший Любомир переймався долею собору Святої Софії, що в Римі, який спорудив Блаженніший Йосиф Сліпий після повернення із заслання з Сибіру. Про це розповідає президент товариства «Свята Софія» для українців католиків у Римі та настоятель собору отець Марко Ярослав Семеген:

«Він провів тут частину свого життя. Але тоді були інакші часи. До храму люди приходили або на певні специфічні дати, або на свята, або на паломництва. Коли Блаженніший бачив, як тут розвивалося душпастирство, він не міг повірити. На жаль, на момент коли до храму сходилося декілька сотень людей, Любомир Гузар уже втратив зір».

З настанням Незалежності, коли владика Любомир Гузар переїхав на батьківщину, в Італію почали емігрувати українці. І церква ставала для них місцем відради. Там вони могли говорити українською, молитися, збиратися. Саме у храмі люди по-справжньому пізнавали Бога, навчилися систематичного релігійного життя, чого, часто, не мали в Україні.

«Чужий край, самотність, безвихідність ситуації, змушують людину прийти до Бога. А якщо людина зазнає комфорту від спілкування з Богом, то вона з ним і залишається», – стверджує душпастир. Отцеві Маркові Блаженніший Любомир запропонував наприкінці 2010 року стати Пасторальним координатором для українців греко-католиків у Італії. Для 29-річного отця таке рішення Блаженнішого стало несподіванкою.

«Любомир Гузар тоді покликав мене і сказав: “Отче, ви маєте стати координатором”. А я ще був геть зеленим, щойно після висвячення. Він мені сказав: “Мусите то прийняти. Того потребує церква”», – згадує священик.

Отець Марко Ярослав розповів, що пам’ятає Блаженнішого Любомира ще з часів свого навчання в семінарії. Він ставився до нього з особливим пієтетом, не втрачав можливості послухати, стежив за ходом думок і висловлювань. Священик зізнається, що владика Гузар навчив його докладати зусиль, аби залишатися людиною і ставитися до людей по-людськи: «Є зірки, які загоряються, а потім гаснуть. А Блаженніший має константу свого авторитету», – додає він.

Для Радіо Ватикану, Олеся Біда, Школа журналістики УКУ