Зустріч, що змінила життя багатьох: свідчення про візит Папи Войтили до України

 

Слухаючи його, вони розуміли, що ці слова були звернені особисто до кожного з них. Його бажання бути серед них, незважаючи на своє немічне тіло, ослаблене недугою та віком, змушувало їх замислитися над тим, що вони важливі для Церкви і для світу. В його жестах і промовах вони бачили любов і турботу про їхнє майбутнє. Його приклад людяності відкривав їхній розум для сприйняття віри не як теорії, а як сили, що перетворює все життя. Спілкуючись з учасниками події 20-річної давності – візиту святого Івана Павла ІІ до України – вразило те, що у свідченнях трьох різних людей, які не знають одні одних, прозвучали дуже подібні думки. Своїми спогадами про відвідини Папи Войтили до України поділилася пані Наталія Гадьо, доктор філософії та викладачка факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.

 

Наталія Гадьо: довіра Папи до молоді змінила їхнє майбутнє

Пані Наталія Гадьо зазначає, що тільки тепер, на відстані двадцяти років, вона усвідомлює наскільки ті події вплинули на різні аспекти її життя, включаючи професійний та особистий. «Було відчуття, – ділиться викладачка, – що ми, українська молодь, були важливі для нього». Лише тепер, будучи вже доктором філософії, пані Наталія оцінює, наскільки велику довіру мав Папа Войтила до молодих українців, промовляючи до них словами зі Святого Письма, з катехизму, з прикладів історії Церкви:

 

“Як зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ вплинула на мене і моє життя можна зрозуміти справді тільки з перспективи теперішнього погляду. Це стосується і плодів після цієї події, і усвідомлення її ваги для мене. Це все прийшло значно пізніше. 

Хоча я розуміла, що Іван Павло ІІ Глава Церкви, до якої належу, моя сім’я стежила за його паломництвами в інші країни, близькі родичі їздили на зустріч з Папою до Польщі, до Італії і радісно цим ділилися, привозили благословеннні папою вервиці та медальони. Але ким Папа є конкретно для мене я, звичайно, тоді не усвідомлювала. 

І вірю, що зустріч Папи з молоддю, на якій я була присутня і тоді була цією молоддю, до якої Папа безпосередньо звертався, суттєво вплинула на моє подальше життя. 

Мені було 19 років. Я вчилася на факультеті журналістики. І більше моєї уваги привертав ажіотаж в державі та в медіа навколо приїзду. Те, що про цей візит писали і говорили відомі журналісти. 

Зустріч з Папою запам’яталася відчуттям піднесення від усвідомлення важливості цього візиту. І не просто в Україну. А до Львова. Було відчуття, що ми, українська молодь, важливі для нього. І те, що він турбується за наше гідне майбутнє, яке можливе тільки на основі моральних істин. 

Це концепт, який за кілька років українська молодь використає під час революції на Майдані. І певна, що це також плід зустрічі з Папою. Він показав світові і нам, що Україна для нього справді важлива частина Європи.

А українська молодь – має важливу місію разом з молоддю всього світу. Про це Папа наголосив, коли згадав під час свого звернення про те, що говорив на Всесвітніх днях молоді, про ЛАБОРАТОРІЮ ВІРИ, в якій ми теж будемо брати участь.

І ця доброзичливість і турбота не могла не вплинути.

Особливо, коли Іван Павло ІІ постійно звертався словами: дорога українська молоде, казав, що дивиться на нас, як на “сторожів нової зірниці надії”, що любить нас, благословляє і заохочує повторювати визнання нашої віри. 

Але одночасно це була глибоко богословська розмова. Тільки сьогодні я можу оцінити, наскільки великий завдаток довіри до нас мав Папа. Коли наводив біблійні аналогії і був впевнений, що ми його зрозуміємо і приймемо слова Апостола Петра, про якого він нам розповідав. Коли наводив приклади і зі Старого, і з Нового Завітів, з катехизму, з історії Церкви та пов’язував їх з нашим майбутнім. На той час я не заглиблювалась в Святе Письмо на стільки, як цього вимагав рівень проповіді Івана Павла ІІ.

До того ж, ця проповідь була не просто діалогічна – він ставив конкретні питання, на які ми мали дати відповіді для себе. І знову ж таки – він вірив, що ми зрозуміємо, на скільки наші відповіді важливі.

Сьогодні я розумію, що Папа не просто говорив нам про відповідальність. Він взяв тоді відповідальність за нас, коли у нашому імені й разом із нами повторив слова апостола Петра “Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!” І коли ми тепер говоримо про плоди зустрічі з Папою, це найголовніша, на мою думку, причина того, що ці плоди є. Розповідаючи нам про те, як Апостол Петро відповів Ісусові на питання: “Може, і ви бажаєте відійти?” – від імені всіх апостолів, як майбутній глава Церкви: “Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!”, і Папа, як діючий Глава Церкви, зробив так само. Він в своєму авторитеті Наступника Петра, зробив таке саме визнання віри від свого імені “повторив їх у нашому імені й разом із нами”. 

Я переконана, що зустріч з Папою мала вплив на кожного зокрема, і на нас як на покоління. 

В моєму випадку я роблю висновок, що Папа постійно різними способами нагадував про зустріч з ним. 

Перше, це назавжди вже був той Папа, якого я бачила, який звертався до мене. Тому всі його наступні проповіді я сприймала з особливою уважністю – слухала, як Папу, якого я знаю.

І це визнання віри, яке ми зробили на зустрічі Папою, неодноразово повторювала в своєму житті.

 Через рік після зустрічі, на якій ми були зі моїм майбутнім чоловіком, ми почали приготування до шлюбу в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, біля якої відбувалася зустріч з молоддю. Там брали шлюб. І якраз той період вважали початком свого навернення – бажання більше зрозуміти свою віру, і будувати так своє подружжя, як я сьогодні розумію, як це закликав робити тоді Папа.  

Потім ми неодноразово “зустрічалися” з Папою в документах і посланнях, які він написав. І кожен з нас знайшов цінне для себе у навчанні Івана Павла ІІ навіть в професійному житті. 

Як журналістці мені допомагали орієнтири послань Папи до журналістів. Розуміння, що Церква ставиться до журналістики як особливого покликання.

Пізніше я дослідила в своїй науковій роботі вчення Католицької  Церкви про соціальні медіа, де так само значна частина документів належала авторству Івана Павла ІІ. 

Мій чоловік пішов ще далі – він дослідив навчання Івана Павла ІІ у богословському вимірі, його докторська праця безпосередньо стосується навчання саме цього Папи про сім’ю. І знову знаково – в Краківському Університеті імені Івана Павла ІІ. 

І що більше ми дізнаємося про Івана Павла ІІ, то більше бачу на прикладі нашої сім’ї, що Папа дійсно взяв відповідальність за нас, за тих за кого і з ким зробив визнання віри, як Апостол Петро наших часів. 

Роздумуючи про його роль в моєму житті, зрозуміла, що навіть у викладацькій діяльності мені допомагають приклади з життя Івана Павла ІІ. Те, як він ставився до студентів. Мене свого часу вразила відома сьогодні історія про те, як Папа приймав іспит в студента, який не ходив на пари. І навіть не знав в обличчя викладача. Він запитав, чи готовий той до іспиту, і коли почув, що студент добре орієнтується в предметі, але не розуміє двох питань, докладно пояснив їх і поставив добру оцінку. Студент аж тоді зрозумів, що говорив з тим, хто мав приймати екзамен. 

Папа цим прикладом показав мені, що найважливіше в навчальному процесі турбота про кожну окрему особу відповідно до ситуації. І я вирішила цим принципом керуватися. І я сподіваюся, мені це виходить.

Тепер, напевно, він ще більше опікується нами – вже як святий!

Бачу це аналізуючи і свідчення про зустріч з Папою своїх друзів, які сьогодні близькі до Церкви. І незважаючи на те, чи було розуміння події тоді, сьогодні кожен з них бачить її плоди в своєму житті. Ті, хто не усвідомлював значення особи Папи і не був практикуючим християнином, пов’язують з цією зустріччю своє навернення або початок наближення до Церкви. 

Велич події і піднесення змушували замислитися. Близькість Папи, особи світового масштабу, ставала свідченням того, що Церква не строга і недосяжна інституція. Що церква – це люди, це ми. 

Ті, хто розумів, яке благословення зустрітися з Наступником Петра, хоча таких значно менше, кажуть, що ще більше переконалися, як Бог дбає про наш народ вже через сам факт, що Папа приїхав до нас. 

Але звичайно, ніхто з них не міг спрогнозувати не очікував таких плодів у своєму житті і житті Церкви, які видно зараз з перспективи часу.

У результаті і одні, і другі потім ставали дотичними до розбудови Церкви в Україні. І сьогодні справді є активними членами Містичного Христового Тіла. Йдуть за тим компасом, який тоді символічно вручив св. Іван Павло ІІ. І це те, чого хотів Папа. Те, чого хоче від нас Бог. Це те, що найголовніше для християнина сьогодні – розуміти, що Святе Письмо і навчання Церкви, буквально, як компас, вони не обмежують, а навпаки – допомагають пройти незрозумілими життєвими ситуаціями до вічного життя!