Церква, яка виключає. О. др. Роман Лаба OSPPE

Останнім часом вислів «Церква, яка нікого не виключає» намагаються представити як головну візитку Католицької Церкви. Починаючи від Апостольської Столиці і закінчуючи ЛГБТ-спільнотами в бельгійських парафіях, усі прагнуть і говорять про «Церкву, яка нікого не виключає», але приймають усіх дуже гостинно, наче біженців, втомлених від морської подорожі. Таке бачення Церкви, пов’язане з хибним розумінням милосердя, поглинає все більше душпастирів і спільнот.

Відповідно до цього бачення, до Церкви можуть входити як ревні католики, які регулярно ходять до Сповіді та Святого Причастя, так і ті, які взагалі не сповідаються, як, наприклад, католики в Німеччині.

У такій Церкві, яка нікого не виключає, добре почуваються політики, які максимально підтримують т. зв аборт, а потім приступають до Таїнств. В такій Церкві добре почуваються також пастирі, які уділяють ці таїнства цим політикам.

Церква, яка «нікого не виключає», гостинна до розлучених людей, жодним чином не відрізняючи їх від католицького подружжя. Вона також гостинна до будь-яких позашлюбних стосунків, які «бажають йти шляхом віри»…

Така Церква виглядає дуже привітно і всім посміхається, але… це не Католицька Церква! Бо Католицька Церква ВИКЛЮЧАЄ зі свого грона тих, хто не сповідує католицьку віру!

Ще в Старому Завіті було передбачено «виключення» зі спільноти Божого народу. У Книзі Буття, розділ 17, читаємо:

«А необрізаного чоловічої статі, що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз» (Бут. 17,14).

У Книзі Чисел читаємо про наслідки для тих, хто не дотримується приписів Закону:

«Чи то для тубільця з-посеред синів Ізраїля, а чи для чужинця, що перебуває між вами, закон один буде у вас для того, хто ненароком провиниться. Хто ж, піднявши руку, заподіє щось лихе, чи буде то тубілець, а чи приходень, то такий ображає Господа і мусить бути викорінений з-поміж свого люду. Зневаживши слово Господа й зламавши його заповідь, душа ота приречена на знищення; гріх її буде на ній» (Числа 15,29-31).

Подібна практика характерна для ранньої Церкви. Зі спільноти Церкви виключається той, хто не сповідує віру, проголошену Церквою, або не живе життям Церкви. У ранній Церкві існувала формула виключення зі спільноти віруючих тих, хто проповідує «інше Євангеліє». У посланні до галатів апостол Павло пише:

«Дивуюся, що ви так швидко покинули того, хто вас покликав Христовою благодаттю, і перейшли на іншу євангелію; не те, щоб вона була справді інша, але деякі баламутять вас, бажаючи перемінити Євангелію Христову. Та коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу, більше за те, ніж ми вам проповідували були, нехай буде анатема!» (Гал. 1:6-8).

Грецьке слово анатема можна перекласти як «щось відставлене», «щось виключене із загального вжитку»[1]. Річ або особа, на яку накладалася анатема, була священною або проклятою[2]. Слово анатема відповідає єврейському herem, тобто те, на що було накладено клятву, вилучено з загального вжитку і присвячено Богу, наприклад, військова здобич у священній війні (Ісуса Навина 6-7), обітницька жертва Богу (Левіт 27,28- 29) або покарання за ідолопоклонство (Второзаконня 13,13-19).

Святий Павло вживає це слово в Посланні до римлян:

«Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9,3).

А також в уривку з Послання до галатів, де виключається кожен, хто проповідує «інше Євангеліє». Використання слова анатема в таких фрагментах є значущим, оскільки воно означає, що спільнота виключає таку людину, щоб Бог міг виконати в ній Свою волю. У Посланні до галатів 1,8-9 слово анатема вжито двічі. Тому зрозуміло, що коли йдеться про зміст віри, Павло не йде на компроміси, бо йдеться про духовне життя чи смерть[3].

Апостол народів не бачить проблеми в тому, щоб виключити з Церкви тих, хто відкинув віру:

«Такий наказ тобі я доручаю, сину Тимотею, згідно з пророцтвами, що раніше були виголошені про тебе, щоб ти завдяки їм боровся доброю боротьбою, мавши віру й добре сумління, що його деякі відкинувши, відпали від віри; між ними Гіменей та Олександер, яких я передав сатані, щоб навчилися не хулити» (1 Тим. 1, 18-20).

Чи можете уявити собі таке повчання сьогодні? Уявіть собі листа від єпископа Риму, який містить такі слова до вірних Католицької Церкви: Я передав єпископів Німеччини та Фландрії сатані, щоб вони навчилися не хулити. Для такого листа потрібна не політкоректність, а відвага.

У своєму листі до коринтян (1 Кор. 5, 1-13) св. Павло дорікає спільноті, яка не вилучила з-поміж себе того, хто вчинив кровозмішання. Проте Апостол не застосовував правила градації напоумлення, а закликав до радикального виключення зі спільноти, позбавляючи винних спільних трапез, Літургії та Святого Причастя, які були ознакою перебування в спільноті[4]. Павло закінчує свій докір такими словами:

«Чого б я мав тих, що осторонь, судити? Хіба ж ви самі не судите тих, що з нами? Тих же, що осторонь, Бог буде судити. Виключіть злого з-поміж себе!» (1 Коринтян 5,12-13)

Здається, що ми тут маємо натяк на слово анатема – залишити виключених на Божий суд.

Святий Павло наголошує, що дрібка закваски може знищити все тісто. Цю небезпечну кислоту необхідно видалити. Апостол вимагає екскомуніки і наголошує, що це добре не тільки для спільноти, але й для цієї людини, щоб вона схаменулась і побачила, що втрачає. Екскомуніка – це гострий інструмент, щоб достукатися до людини і дати їй зрозуміти, що вона чинить зло. Впродовж історії багато відлучених людей наверталися, просили звільнити їх від екскомуніки і знову віднаходили себе в Церкві та в Богові[5].

Такою була практика ранньої Церкви. Папа Каллікст I (217-222) вважав екскомуніку найсуворішим покаранням і не розділяв її на жодні підвиди. Виключення зі спільноти було покаранням за т. зв. crimina capitalia, тобто великі та загальновідомі переступи, наприклад, відступництво від віри, вбивство, розпуста.

У IV столітті з’явився поділ екскомуніки на різні її види, що приписується Папі Сильвестру I (314-335). З його декретів можна дізнатися про таку практику: через 7 днів після безрезультатного напоумлення, скерованого до винуватця, наступала заборона входити до церкви та брати участь у Божих обрядах впродовж 7 днів. Наступні два дні було заборонено приймати Євхаристію, через два дні була депортація, а наступного дня – анатема, яку Папа назвав «духовним мечем». Одним із багатьох наслідків екскомуніки була заборона для інших віруючих підтримувати контакти з екскомунікованими як у духовних, так і в цивільних справах[6].

Про виключення з Церкви навчає св. Августин:

«Господь сказав… «Що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небі, а що розв’яжеш на землі, те розв’язане буде на небі» (Мт. 18,18). Він також забороняє давати святе собакам (Мт. 7, 6). І апостол не противиться Господу, бо каже: «Напоумляй грішників перед усіма, щоб інші боялися» (1 Тим. 3, 20), — хоча Господь каже: «Напоумляй його наодинці». Бо треба робити і те, і інше, як показує різноманітність слабкостей тих людей, над якими ми піклувалися, не для того, щоб знищити їх, але щоб виправити й зцілити їх – тільки одного в один спосіб, іншого в інший. Таким чином, є виправдана підстава для свідомої поблажливості до злих у Церкві, але водночас є також підстава для докорів, для недопущення або виключення з церковної спільноти (розділ III,4)[7] .

Немає потреби давати тут докладний історичний нарис практики екскомуніки. Зазначимо лише, що згідно з наукою Церкви, висловленою Першим Ліонським Собором (1245 р.), екскомуніка є лікуючою карою, спрямованою на виправлення злочинця, а не просто виключення. Це свідчить про те, що Церква мала на меті насамперед навернення злочинця та захист суспільного порядку[8]. Лікуючу природу екскомуніки підтверджує також Кодекс канонічного права (1983). У каноні 1312 згадуються виправні покарання, про які йдеться в канонах 1331-1333 (відлучення, суспенза, інтердикт), а в латинському тексті документу йдеться про poenae medicinales – найточніше було б перекласти це слово як лікувальні покарання.

Таке розуміння екскомуніки – як засобу лікування – пов’язане з розумінням Церкви як Містичного Тіла. Апостол Павло навчає, що коли страждає один член, усі інші члени страждають разом з ним; так само, коли шана виявляється одному члену, усі члени разом радіють (1 Кор. 12).

Але іноді буває, що захворювання одного органу людини настільки серйозне, що загрожує всім іншим, наприклад, рак з метастазами або гангрена. У такій ситуації від здорового організму відрізають ту чи іншу частину тіла, щоб зберегти життя людини. Так само в Містичному Тілі, в Церкві, існують духовні хвороби, які загрожують життю вірних, наприклад, апостазія, єресь, розкол, які самі по собі призводять до екскомуніки (latae sententiae). Це необхідно для добра того, хто згрішив, щоб він мав можливість навернутися та для інших вірних, бо спільнота Церкви має бути знаком спасіння, а не згіршення!

Незастосування такого виключення у випадках публічного відступництва та єресі, які ми можемо спостерігати в багатьох країнах, дуже бентежить вірних. Уявімо собі молодого чоловіка, який має гомосексуальні нахили, але намагається жити в чистоті. Часом він сумнівається, чи правильно Церква оцінює явище гомосексуалізму, адже світ говорить інакше. І ось одного разу такий чоловік читає новину про те, що єпископи Фландрії будуть благословляти гомосексуальні пари… Чи це не похитне його віру? Хто відповідатиме за його спасіння?

Або уявімо собі молоду вагітну жінку, якій радять зробити аборт, але вона, будучи католичкою, вагається і бореться зі своїми сумнівами… Але одного разу вона бачить Джо Байдена (який підтримує так звані аборти), який хвалиться, що він є добрим католиком, а пані Ненсі Пелосі (декларована прихильниця вбивства ненароджених дітей в утробі матері) приймає Святе Причастя… І жінка потім робить висновок, що аборт не такий вже й поганий. Хто відповідатиме за спасіння цієї людини?

Нарешті, багато людей залишають Церкву, тому що не помічають у ній нічого, що відрізняє її від світу. Хто відповідатиме за спасіння тих, кого роз’їдають духовні метастази?

Отець д-р. Роман Лаба OSPPE

[1] Дослівно щось «підвішене» – від ανά / aná, «знизу вгору» та від τίθημι / títhēmi, «до місця».

[2] Р. Поповський, Грецько-польський словник Нового Завіту, Варшава 1997, 34.

[3] А. Вангоє, П. С. Вільямсон, Лист до Галатів. Католицький коментар до Святого Письма, Познань 2022, 10.

[4] А. Терпін, Екскомуніка. Історико-канонічний нарис, Resovia sacra 21 (2014).

[5] Е. Станєк, Повірити в Церкву, http://mateusz.pl/ksiazki/es-uwk/es-uwk_i_22.htm

[6] А. Терпін, Екскомуніка. Історико-канонічний нарис, Resovia sacra 21 (2014).

[7] Св Августин, Листи катехитичні, Варшава 1952, 174–175.

[8] М. Мирча, Екскомуніка, PolS 1-2 (1958), стор. 50-51.