Віра Церкви: унікальність християнської надії
У сімдесят другому епізоді рубрики, присвяченої спадщині Другого Ватиканського Собору, йдеться про особливість християнської надії, яка перевершує людські сподівання, що зазнавали краху в історії.
«Усвідомлюючи, що “страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рим. 8,18; пор. 2 Тим. 2,11-12), стійкі у вірі, ми чекаємо “блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа” (Тит. 2,13)», – навчає Догматична Конституція про Церкву. Християни покликані звертати погляд на Ісуса Христа, Який є надією серед труднощів. І тому «ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію. Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом» (Рим. 5, 3-5). Парадоксально, але труднощі не руйнують надію, а навпаки – зміцнюють її. Християнська надія, вкорінена в Божій любові, є не втечею від реальності, а перспективою, що дозволяє мужньо та впевнено зустрічати виклики. Ба більше, орієнтація на вічність через особу Ісуса Христа дарує тверду й непорушну надію, яка кардинально відрізняється від будь-яких примарних надій.
Гарант християнської надії
Християнська надія – це не фантазія чи утопія. Фантазія пропонує те, що позбавлене жодного підґрунтя в реальності. Наприклад, у природі не існує крилатого триголового коня; цей образ людина придумала штучно, поєднавши різні реальні елементи. Отже, в основі фантазії стоїть людська творчість, яка конструює істот чи явища, яких ніколи не існувало. Утопія ж – це плід уяви людини, де реальні елементи поєднуються відповідно до бажань людини. Історія знає чимало творів, у яких описуються утопії про державний устрій (напр. «Місто Сонця» Томазо Кампанелли, «Нова Атлантида» Френсіса Бекона чи «Червона зоря» Олександра Богданова). Проте утопічність може стосуватися і повсякденного життя людини. Наприклад, утопією є спроба отримати максимальний бал на іспиті з хімічної інженерії, не відвідуючи лекцій і не студіюючи цей предмет. Така ситуація не належить до сфери фантастики, але за загальноприйнятими мірками є абсолютно утопічною.
Межа між фантазією та утопією, яка іноді є досить тонкою, пролягає між неможливим, з одного боку, і малоймовірним – з іншого. Саме в цій площині виявляється фундаментальна відмінність цих понять від християнської надії, гарантом якої є Ісус Христос – істинний Бог та істинна людина. Як людина, Він зазнав усіх людських обмежень і помер на хресті. Водночас, як Божий Син, Він прийшов у цей світ з вічності, тому Його божественна природа перемогла будь-яку суб’єктивну обмеженість людського роду. Усе суб’єктивне подолано в Ісусі Христі: Його вченню та події воскресіння з мертвих. Христос об’єктивно є унікальною реальністю, яка не має рівних. З огляду на це цілком зрозуміло, що ані фантазії, ані утопії не можуть ґрунтуватися на Його особі. Усе, що пов’язане з Христом, не є неможливим чи малоймовірним. Відтак християнська надія – це орієнтація на об’єктивну реальність життя і вчення Ісуса Христа. Ця надія спрямована на те, що виходить за межі простору, часу й історії, а отже – належить до вічності у Бозі. Саме тому особа Ісуса Христа є головним посередником між земним життям і вічністю. Завдяки людській природі Христос є прикладом того, що означає бути справжньою людиною, а Його божественна природа дає християнам можливість ставати співучасниками Бога вже тут, на землі. На цій основі Церква формує ставлення теперішнього часу до майбутнього, що надає життю віри найвищої якості та сповнює його есхатологічним виміром.
Приклад соціальної надії
Часто ми називаємо надією різноманітні ідеї чи внутрішні наставлення, хоча насправді їх правильніше називати фантазією або утопією. Звісно, існують і суто секулярні типи надій, які можуть заслуговувати на назву «надія», навіть якщо вони не торкаються суті християнської надії. Саме тут християнська надія може і повинна претендувати на виключне й повноцінне право володіти цим поняттям. Один із прикладів нехристиянського проекту надії – так звана соціальна надія. Наприклад, свого часу резонансним став проект Карла Маркса, який відстоював права знедолених робітників, які в багатьох європейських країнах були відрізані від бурхливого промислового зростання XIX століття. Очевидно, що глибока прірва між власниками підприємств і робітничим класом, який дедалі дужче експлуатували, була неприпустимою. Саме тому в основі задуму Маркса лежала велика надія – побудувати принципово кращий і справедливіший суспільний устрій. Проте історія доводить, що заможні та впливові верстви населення неохоче відмовляються від своїх привілеїв. Тому прагнення втілити цю надію в життя спонукало Маркса та його послідовників обрати шлях революційної боротьби та насильницького повалення влади.
Однак у цьому замислі криються дві глибокі суперечності. По-перше, сама мрія про абсолютну рівність, яка дарувала людям надію, насправді виявляється лише недосяжною утопією. Звісно, теоретично створити такі умови можливо, але водночас дуже малоймовірно, що їх вдасться зреалізувати точно за накресленим планом. Світ та історія – це простір компромісів, з якими людині доводиться співіснувати. Церква чітко усвідомлює цю істину, навчаючи про первородний гріх та його наслідки. Як уже йшлося у попередніх епізодах, досягти досконалості в історичних межах неможливо. По-друге, суттєвою проблемою соціальної надії залишаються засоби, які застосовуються для досягнення мети. Ба більше, досвід доводить, що людина не є абсолютним протагоністом подій. Далеко не все залежить від її рішень чи дій, адже існує багато речей, які вислизають з її поля зору. Тому жодної справжньої надії неможливо досягти виключно людськими зусиллями. Дії окремих осіб у найкращому разі є лише співпрацею чи особистим внеском. Завжди залишається потреба в об’єктивних факторах та імпульсах і, насамперед, – у божественних. Християнська віра яскраво засвідчує: надія не зводиться до суто людських знань чи зусиль, а завжди сягає далеко за межі наших обмежень.
Нігілістичний проект та світло християнської надії
Інший проект надії стосується Фрідріха Ніцше, який репрезентує її у психологічному вимірі. Для Ніцше Бог був фактично «мертвим», тому Його належало «усунути» зі свідомості життя людей XIX століття за допомогою філософського нігілізму. Цікаво, що цей історичний період характеризувався глибокою суспільною тривогою та страхом, і зовсім не випадково, що саме тоді зароджувалися сучасні форми психології та прикладної психотерапії. Ніцше виявився надзвичайно чутливим до різних форм психологічних травм і фобій, які, ймовірно, мучили і його самого. Перед тим як втратити глузд, він висловив гіпотезу, що в основі цих страхів лежить орієнтація на майбутнє: люди знають, що завтра настане, але не знають, яким воно буде; вони бояться невідомого – того, що залишається темним і невизначеним. Керуючись цією логікою, Ніцше не лише «скасовує» Бога через нігілізм, а й докорінно змінює сприйняття майбутнього за допомогою власної концепції філософської психології. Для нього не існує класичного історичного майбутнього, яке веде людство до певної фінальної мети. Натомість він пропонує уявний принцип вічного повернення: кожна мить, подія та переживання повторюватимуться нескінченну кількість разів; ніколи не трапиться нічого нового чи несподіваного, адже те, що має відбутися, вже колись було. Таким чином майбутнє позбавляється лінійної новизни, але перетворюється на колосальний психологічний виклик – жити так, щоб прагнути вічного повторення власної долі.
Якщо розглядати історію крізь цю призму і прийняти тезу Ніцше, що саме невідомість майбутнього породжує людські страхи, то його проект надії через подолання тривоги перед прийдешнім увінчався б успіхом. Однак, як показує досвід та аналіз уже третього тисячоліття, багатьох людей лякає саме відсутність справжнього майбутнього. Цей страх посилюється, коли до нього додається невизначеність. Тому проект «надії» Ніцше завдає ще більше шкоди, оскільки нищить надію на прогрес та спасіння. Для нього майбутнє, яке безпосередньо пов’язане з надією, стає абсолютно темним і невизначеним. Зрештою, людина не перестає бути заручником страху перед непередбачуваністю завтрашнього дня. З іншого боку, постійне повторення одного й того самого – суцільна рутина – пригнічує та обмежує особистість. Концепція життя Ніцше нагадує в’язницю, де немає ні перспективи, ні виходу. Психологічна надія, яка випливає з такої філософії, у довгостроковій перспективі несе в собі щось похмуре і депресивне.
Натомість християнська надія є багатогранною, адже ґрунтується на переконанні, що все у світі відбувається з волі Бога, а тому у прийдешньому немає нічого страшного. Господь часу і вічності є Володарем життя, Який опікується світом. Церква, своєю чергою, застерігає від марних надій, що мають мало спільного з християнським посланням спасіння. Її місія – бути посередницею між Божим задумом спасіння та розмаїттям людських доль, аби люди не обирали безнадійних шляхів або якнайшвидше покидали їх. З есхатологічного погляду в Церкві вічність Бога поєднується спасенним зв’язком з історичними процесами. Як неодноразово наголошує Догматична Конституція Lumen Gentium, Церква є нареченою Христа, яка присутня в історії та з якою Божий Син пов’язаний найтіснішими узами.
Отож, надія – це Божий дар людині, заснований на Ісусі Христі. Надія потребує зусиль та вправляння, тому розвивається з часом через досвід, роздуми та вчинки. Бути паломниками надії означає плекати євангельське бачення життя – радісне та сповнене довіри, навіть коли обставини штовхають у протилежному напрямку. Це вимагає терпеливості, адже глибокі та тривалі зміни не відбуваються миттєво, а також наполегливості, бо шлях у майбутнє є тернистим. Це спонукає до постійного повернення до джерела віри – Ісуса Христа, надії, яка «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом» (Рим. 5,5).
______________________________
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 48.
A. SCHÜTZ, La Chiesa pellegrina verso la pienezza, (Quaderni del Concilio, vol. 24), Shalom editrice 2022, 50-63.
About The Author
