Глава греко-католиків Білорусі: діалог не може відбуватися через виключення одного з партнерів

Екуменічний діалог сьогодні ставиться на одне з перших місць в місії Церкви. Про нього багато говориться і в його рамках багато робиться. Прикладом тому є недавній міжнародний православно-католицький форум, який проходив у Мінську 2-6 червня 2014р. У його кулуарах говорилося у тому числі і про проблеми і перешкод на шляху до єдності між православними і католиками. Останні роки не раз звучала думка, що цьому процесу перешкоджає чинник існування та діяльність Греко-католицької Церкви. Що про це думають самі греко-католики, які пастирські цілі вони ставлять перед собою, як себе почувають на полі екуменічних процесів – про це Радіо Ватикан говорить з Апостольським візитатором для греко-католиків в Білорусі отцем Сергієм Гаєком.

Отче, давайте почнемо з радісного. У цьому році Греко-католицьку Церкву в Білорусі очікують ювілеї, пов’язані з Вашими попередниками …

Цього року ми відзначаємо 55-річчя з дня смерті Апостольського візитатора для греко-католиків Білорусі в міжвоєнний період блаженного єпископа Миколая Чарнецького. Він помер у 1959 р., і вже наступного року Папа Іван XXIII призначив єпископа Чеслава Сиповича на цю посаду. Звичайно, це було можливо тільки в еміграції. Цього року виповнюється 100 років з дня народження єпископа Сиповича. Ми розділили святкування на дві частини. У день пам’яті блаженного єпископа Миколая Чарнецького, 27 червня, ми відзначимо 55-річчя з дня його смерті. Наприкінці серпня святкуватимемо 100-річчя з дня народження владики Сиповича. Насправді, це був перший білоруський єпископ з часу ліквідації Унії в 1839 р. Звичайно, святкування означає осмислення їхньої великої спадщини, подвигу віри, надії і любові.

Фактор присутності греко-католиків Білорусі, це на сьогоднішній день закономірність чи явище, до якого багато хто ще не звик?

Ми живемо в пострадянській Білорусі, і є багато людей, які нічого не знали про Церкву ще 20-30 років тому. Тим більше, назва “греко-католики” була прийнята за часів перебудови. До війни ми носили ім’я “уніати” або “католики східного обряду”. Тому, можливо, багато хто ще не знає про нас. Але ми завжди були присутніми в історії християнства в Білорусі, особливо починаючи від Берстейської унії 1596 року до її ліквідації в 1839 році. Але міжвоєнний час, це був час пробудження “з низів”, приходу людей з уніатськими коренями, які довгий час не мали можливості нормального літургійного життя. Хтось був в православних парафіях, силою туди загнаний, хтось відвідував римо-католицькі храми. Тому в міжвоєнний період відбувалося відновлення наших структур, але це був тільки перший крок. Після цього прийшов час радянський. І тільки 25 років тому ми могли відкрито розпочати нашу пастирську роботу. Можливо, вона ще не дуже динамічна, тому хтось може про нас не знати.

Для декого фактор існування греко-католиків є перешкодою не тільки для єдності, але навіть для контактів між православними і католиками. Про це багато говорять, особливо останнім часом. Що можна відповісти на такі претензії, на такого роду думку?

Насамперед, якщо ми хочемо діалогу, важко думати про нього методом виключення одного з партнерів. І, звичайно, є такі заяви навіть деяких високопоставлених осіб. Але, слава Богу, є православні, і я їх часто зустрічаю і в Білорусі, і в Москві, які розуміють багатовікову присутність греко-католиків. І вони більш схильні до того, щоб знайти способи спільного співіснування або співробітництва, якщо не в релігійній сфері, то в соціальній. Тому кожен може мати свою думку, але ми в Білорусі знаходимо достатньо місця для нашої роботи, в тому числі, коли можна щось зробити разом із православними, наприклад, поїхати в Тезе з молоддю. Це вже не погано. Існують факти, коли так звана православна молодь, зовсім не воцерковлена, поїхала з нашою групою туди, повернулася і пішла вперше до сповіді … в православний храм, не до нас. Адже ми не займаємося якось “агітацією”, просто шукаємо співпраці.

Це дуже добре розумів Митрополит Філарет, з яким я зустрічався багато разів, і офіційно, і неофіційно. На прийомі в зв’язку із закінченням недавнього католицько-православного форуму в Мінську, в якому я не брав участі оскільки був за кордоном, у мене була можливість зустріти Митрополита Павла. Ми обмінялися досить теплими думками і згадали його служіння і мою присутність в 1980-х роках в Єрусалимі. Завжди можна знайти якісь точки дотику.

Тобто, Ви вважаєте, що спільні контакти, взаєморозуміння починаються з якихось особистих речей, відносин, і навпаки, якщо існує неприязнь або нерозуміння, то це також особистий аспект?

Дуже часто цей особистий аспект мається на увазі. Насправді, католицько-православний форум не був якоюсь зустріччю для богословських дискусій. Це була дружня зустріч на тему: як ми – християни – можемо разом свідчити про цінність і Христа в секулярній Європі. І це дуже важлива річ. Звичайно, на таких зустрічах звучать різні думки, але це якраз матеріал для неупередженого обговорення в пошуку дружби. Вже саме членство багато хто вважає екуменічної цінністю.

Давайте подивимося з іншого боку, задамо питання у зворотному напрямку: як греко-католики можуть сприяти екуменічному діалогу, до досягнення єдності між католиками і православними?

Це дуже широка тематика, але я згоден з духом досвіду Тезе, де говориться не стільки про єдність, скільки про примирення. Напевно тому, що ми різні, маємо завдання примиритися у Христі, і це примирення або поєднання запропонувати християнам різних напрямків. З іншого боку, ми, як католики східного обряду, є частиною Вселенської Церкви, поряд з нашими римо-католицькими братами. І з ними ми можемо мати повну співучасть у таїнствах. Для римо-католиків, які іноді відвідують наші богослужіння, це можливість повної участі в духовній спадщині. І це те, що ми робимо на даний момент. Напевно прийдуть нові кроки, чергові програми, але зараз важливе примирення і створення духу взаєморозуміння, а також присутність східної традиції в рамках Вселенської Церкви.

Ви кілька днів тому зустрічалися з кардиналом Леонардо Сандрі, префектом Конгрегації у справах Східних Церков. Про що йшлося, чи не планує він відвідати Білорусь як ваш верховний єрарх?

Кардинал Сандрі вже кілька разів говорив, що хотів би відвідати Білорусь. Це не планується в найближчі тижні, але ми за це молимося, говоримо про проблематику, в якій ми живемо сьогодні. Велике значення для нас має його вітання наших священиків, що борються “на першій лінії фронту” душпастирства, борються не з кимось, а за Євангеліє в житті суспільства, за більш регулярну роботу наших парафій. Його зацікавленість нашою роботою дуже цінна. Сподіваємося, що цей візит наближається.

розмовляв о.О.Амельченя