Холодна ніч 1944 року. Свідоцтво про нацистський план викрадення Пія XII

На сторінках ватиканської газети «L’Osservatore Romano» було опубліковано свідчення Антоніо Ногаре, сина колишнього директора Ватиканських музеїв Бартоломео Ногаре:

У Римі, «відкритому місті» 1943 року і 1944-го років, в розмовній мові дуже часто звучали слова «піти», «зникнути», «подітися», «сховатися», «бігти» по відношенню до людей, і «приховувати», «маскувати», «камуфляж», «ховати» у відношенні до речей; всі слова в протиставленні до арештів, депортацій, рейдів, облави, конфіскація, – до явищ, що визначали тодішню неспокійну ситуацію. Навіть з припливом біженців, що шукають руки допомоги та притулку, перенаселений Рим здавався майже безлюдним. Майже повністю припинилися прогулянки, прийоми, розваги в цілому; рідкісні «вилазки», часом на межі екстремальних пригод, були спрямовані на пошук найнеобхіднішого, щоб знайти це якомога ближче. Рухатися треба було непомітно вздовж тих алей, вулиць, площ, де близькість магазинів, воріт і провулків давали велику можливість сховатися від очей або бігти за найменшої небезпеки.

Увечері всі домашні збиралися навколо потріскуючого радіо, з обмеженим і повним перешкод прийомом, і з приглушеною до мінімуму гучністю, в пошуках інформації. Деякі разом з сусідами грали в карти, постійно прислухаючись до того, що відбувалося за стінами будинку, щоб відчути небезпеку, що насувається в підозрілому шумі, в розмірених кроках військового патруля, в сухому і уривчастому наказі офіцера, в шумі проїжджаючого автомобіля, в звуці пострілу .. . Натовпи римлян розбігалися при першому сигналі тривоги, збиралися поруч з громадськими їдальнями, з парафіями, де роздавали пайки, організовані вікаріатом і Кружком Святого Петра. Ці ж пайки, завдяки щедрості Товариства нерухомості Риму і його вантажних автомобілів, захищених прапорами Ватикану – деякі з них навіть були обстріляні з кулеметів з втратами серед водіїв – везли до Тоскани і Умбрію.

В очікуванні черги, анонімність і випадковість зустрічей сприяли переплетенню звичайних, обережних розмов про те, що відбувається, в яких вимушене довготерпіння знаходило свій вихід в вигуках, в яких саркастична гіпербола часто маскувала протест. Серед безлічі розмов мене тоді вразила розповідь одного чоловіка, який, бувши свідком систематичних облав і зникнень родичів і знайомих, ризикуючи, додав похмуро: «Не вистачало, щоб вони і Папу вкрали!». Це прозвучало як крик відчаю серед болю, приниження, шоку, пробуджуючи в підсвідомості віруючих і невіруючих болюче питання: що стане з Римом без Папи, єрарха християнства?

Бурхливий перебіг подій не стер з моєї пам’яті цю репліку, яка вирвалася спонтанно, як вилив в момент гніву, але не під впливом емоції, а цілком обгрунтовано. Кілька тижнів тому доля несподівано дала мені особисто переконатися в цьому.

У 1921 році, з огляду на безліч ввірених завдань, на додаток до загального керівництва музеями Ватикану, Папа Бенедикт XV надав моєму батькові Бартоломео Ногаро винятковий привілей для одруженого мирянина, що має дітей, – житло в апостольських Священних палацах, які, разом з музеями, бібліотекою, архівом і невеликою частиною нинішніх садів, становили територіально Ватикан до конкордату і Латеранського договору 1929 року. Навіть з найкращим розташуванням службових приміщень, тіснота кімнат ускладнювала пошук відповідного житла для сім’ї. Через кілька місяців нам було вказано на кілька колишніх залів одного з відділень секретаріату, з двома великими вікнами з видом на центральне крило Третьої лоджії. Вхід був поруч з ліфтом, який обслуговував також інші лоджії у дворі Сан-Дамазо. Коли державний секретаріат закривався, пустельна Третя лоджія ставала ідеальної критою галереєю для прогулянок з видом на Рим, щоб перейти з одного кінця палацу до іншого в будь-яку погоду. Мої батьки користувалися цим вечорами після вечері; я часто приєднувався до них, і багато разів знаходив їх там за розмовою з монсеньйором Джованні Баттіста Монтіні. З державного секретаріату він виходив набагато пізніше за всіх і повертався до себе в квартиру, розташовану на задній стороні першої лоджії, в декількох хвилинах ходьби від апартаментів Борджіа.

Через службові обов’язки контакти мого батька з монсеньйором Монтіні були майже щоденними, і часті вечірні зустрічі, які стали звичними за багато років, додали відбиток близькості також відносинам з моєю матір’ю і зі мною. Тому я не відчув якогось особливого подиву, коли одного разу пізно ввечері зимою 1944р., десь в кінці січня – початку лютого, почувши дзвіночок біля входу, я зіткнувся з монсеньйор Монтіні, який, швидко увійшовши і відразу ж закривши за собою двері, сказав мені, що він «повинен» терміново зустрітися з «професором». Збентежений через те, що він застав мене вже в халаті і тапочках, я попросив його розташуватися в кабінеті-бібліотеці і побіг до батька, який був уже в ліжку під парою важких ковдр, з шапочкою на голові і пуховиком в ногах. Система опалення була відключена через відсутність вугілля; в кімнаті, з видом на північ, було особливо холодно.

Здивований, але не розсерджений через терміновість, проявленою людиною, відомою своєю тактовністю, мій батько швидко одягнувся. Не пам’ятаю, як я розважав вельмишановного гостя до тих пір, поки з’явився мій батько. Після короткої приватної розмови вони поспішно вийшли: батько з важкої зв’язкою ключів від музею і бібліотеки, монсеньйор Монтіні з електричним ліхтариком. Ми з матір’ю майже три години чекали його повернення. Повернувшись, батько, який здався дуже втомленим і замерзлим, коротко заспокоїв нас і, відклавши пояснення до кращого часу, рішуче пішов спати.

Тільки ввечері наступного дня, попросивши нас зберігати все в абсолютній таємниці, батько розповів нам, що посол Великобританії сер Френсіс Д’Арсі Осборн і повірений в справах США Гарольд Тіттманн спільно попередили монсеньйора Монтіні про те, що їм стала відомою від відповідних військових служб інформація про розроблений план німецького вищого командування: захопити і депортувати Святішого Отця під приводом, щоб забезпечити його безпеку “під високим захистом” фюрера. В цьому випадку союзницькі сили повинні будуть негайно втрутитися, щоб зупинити операцію, в тому числі і з висадкою десантників на півночі Риму. Тому необхідно було негайно підготувати криївку, де Святіший Отець міг би сховатися на час, необхідний для військового втручання, тобто на два або три дні.

З цією метою, за свідченням мого батька, в ту ніч почалися пошуки притулку: від галереї надгробних каменів до сходів Браманте, а звідти, в приміщеннях колишньої дирекції музеїв і господарських будівель, навколо Ніші, восьмикутного двору до двору Пінья, не нехтуючи невеликими приміщеннями, що використовуються в якості складів, комор, роздягалень, природно, з можливістю пристосувати їх для цієї конкретної мети. Але, на жаль, пошук, пов’язаний з цими приміщеннями, дав негативний результат.

З пошуків були відразу виключені Пінакотека і частково заселений будинок поруч з новим входом в картинну галерею. Було вирішено продовжити пошуки в бібліотеці, і звідти – в сусідній Вежі вітрів; її відвідування підтвердило очікування. Масивна і елегантна вежа в напівзанедбаному стані опинилася вмістилищем переплетення кімнат, коридорів, сходів і драбинок, лабіринтом, в якому було легко ненадовго сховатися. Монсеньйор Монтіні здавався в цьому переконаним, судячи з того, що завершив на цьому енергійні багатогодинні пошуки і швидким кроком повернувся додому.

Що ж стосується остаточного вибору притулку, то у мого батька були свої погляди на можливість використання для цього вежі. Він запропонував монсеньору Монтіні альтернативний резервний план, тобто, продовжити пошуки, включивши в них також базиліку Святого Петра з прилеглими і пов’язаними з нею будівлями і приміщеннями, в тому числі підземними, для облаштування притулку в разі гіпотетичної спроби викрадення Святішого Отця.

Такий поворот подій вимагав негайного пошуку рішень, безумовно, при високому особистому ризику, також для друзів, яким ми допомогли втекти в Ватикані, і не хотіли відмовлятися від них. Крім принизливої нещасної долі Святішого Отця, з яким нас пов’язувала любов і відданість, над нами нависла переважна думка про те, що візит СС не пощадить нікого, ні єврейських, ні неєврейських біженців, з можливою відплатою духовним і світським жителям Ватикану. У такому шаленому очікуванні минуло кілька тижнів, наповнених суперечливою інформацією з різних джерел, в тому числі і авторитетних.

Потім я запам’ятав як день великого полегшення, коли мій батько, повернувшись додому після одного з майже щоденних візитів до державного секретаріату, розповів нам про те, що план Гітлера вже давно був відомий у Ватикані, який отримував конфіденційні попередження з німецьких кіл, від людей, що протистояли цим планам. Посольство Федеративної Республіки Німеччини при Святому Престолі виклало Берліну неминучу негативну реакцію католиків на викрадення Папи, також в різних нейтральних країнах. Ця божевільна операція не відбулася завдяки твердій позиції німецьких дипломатичних представників в Римі. Безсумнівно, однак, що побоювання з приводу безпеки Папи розсіялися тільки після того, як німецька армія залишила Рим.

Через деякий час, знову кажучи про нічний похід і сумніви, які супроводжували його, мій батько висловив переконання, що монсеньйор Монтіні, незалежно від особистих оцінок, проявив у цій непростій ситуації властиві йому завзяття і скрупульозність.

Серед драматичних подій цих місяців спільна заява послів двох головних союзних держав не могла якимось чином залишитися без уваги. На щастя, огидна подія була попереджена, зберігши в історії болісні сторінки.

Я поділяю переконання, виражене моїм батьком, що Пій XII – через високе почуття власної гідності, через свій сильний характер, продемонстрований в різних випадках, через високе почуття честі, яке завжди супроводжувало його учительство, – ніколи не пішов би на компроміс. Він би не обрав власну безпеку ціною рішень несумісних – хоча б і мінімально – з гідністю і авторитетом Папи і Церкви.