Кардинал Паролін про завдання і виклики Папської дипломатії

Церква користується правовими засобами, які необхідні й корисні для здійснення її місії. Міжнародна діяльність Апостольської Столиці проявляється у різних аспектах, це зокрема, активне й пасивне право на дипломатичне представництво; укладання міжнародних угод; участь в міжурядових організаціях, посередницька роль у конфліктних ситуаціях. Метою такої діяльності, в якій Церква не шукає користі для себе, є безкорисливе служіння міжнародному співтовариству.

Нещодавно кардинал П’єтро Паролін, Державний Секретар Апостольської Столиці, виголосив доповідь, присвячену завданням, які в наш час стоять перед Папською дипломатією. Свої роздуми він розпочинає з аналізу контексту сучасних міжнародних стосунків, яким є глобалізація. Вивчення цього явища, його наслідків та загроз різними ділянками й дисциплінами людського знання, привело до найрізноманітніших висновків.

Одним із них, що чи не найбільше привертає нашу увагу, є впевненість у тому, що ми живемо в «глобальній епосі», в якій «усі живуть всім». І саме в світлі цих напрямних сьогодні формуються всі форми стосунків, починаючи від віртуальних, та організовується простір для мислення, суспільні виміри та політична діяльність. Одночасно, людська особа, що є образом Творця і яку Церква вважає єдністю між духовною сутністю й матеріальним виміром, поступово втрачає свою природу, набуваючи ознак «homo globalis»

Таким чином, індивідуальність, яка вчиняє кожного унікальним і неповторним, поступово підміняється категоріями: «менеджер», «підприємець», «робітник», «споживач», тощо, навколо яких сьогодні все будується, занедбуючи минуле й не даючи впевненості у завтрашньому дні. Тож, якщо завданням глобалізації є залучити всіх, тоді слід переглянути її спрощене бачення, згідно з яким, за словами Папи Франциска, «до людських осіб ставляться, як до предметів, щодо яких можна запрограмувати зачаття, формування та корисність, а пізніше – викинути, немов непотріб, через те, що стали слабкими, хворими або постарілися».

Складається враження, що для єдності між духом і матерією вже не залишилося місця, ні центральної ролі в прийнятті рішень там, де політика, економіка, нормативні системи, але також наука, культура й релігія завжди покликані зробити свій вклад. Такий стан спостерігаємо як на внутрішньому рівні окремих країн, так і в міжнародному вимірі.

І саме в такому контексті здійснюється дипломатична діяльність, що є безпосереднім вираженням стосунків, які встановлюються між дійовими особами міжнародного життя. В цьому середовищі діє також і дипломатія Святого Престолу, хоч і зважаючи на особливості завдань, якими вона надихається, та на особливості намірів, які вона намагається здійснити.

Дипломатична сфера ще не втратила переконання чи, можливо, припущення, в тому, щоб розглядати картину світу та стосунки, які в ньому існують, як «взаємопов’язаність усього між собою». Але бачачи перед собою дійсність, дипломат досконало усвідомлює, що користі глобалізованого виміру нерівномірно доступні.

Не входячи у дискусію навколо обмежень глобалізації, кардинал Паролін пропонує замислитися над пост-глобальним контекстом, використовуючи образ, запропонований Папою Франциском у Апостольському напоумленні «Радість Євангелія», згідно з яким «багатогранник замінив сферу». Ця метафора вказує на нерівність доступу до благ глобалізованого суспільства: якщо у випадку сфери всі точки її поверхні перебувають на однаковій відстані від центру, такий стан речей не справджується у випадку багатогранника.

За словами очільника ватиканської дипломатії, в цьому можемо розпізнати не лише прірву між багатством і бідністю, освітою та браком формування, технологіями та відсталістю, але також те, що розділяє віру й релігійну байдужість, тобто ту дійсність, яка ставить виклик перед церковною спільнотою, спонукаючи діяти. І цей контекст не є чужим для Святого Престолу, коли він діє, як суб’єкт серед інших суб’єктів міжнародного права, намагаючись пристосовувати дипломатичну діяльність до вимог та викликів пост-глобального суспільства.

Очільник ватиканської дипломатії звертає увагу на те, що сучасний контекст, зокрема, виявляє радше зростання нерівності, ніж поглиблене єднання, як це могло здаватися в рамках процесів, пов’язаних із глобалізацією.

Таким чином, можна сказати, що не існує таких ситуацій, які одночасно цікавлять усіх, як ми звикли мислити в контексті глобалізації. Навпаки, міжнародне життя покликане шукати відповіді на труднощі, пов’язані із слабким або й відсутнім управлінням, з роздробленістю правил, з очевидною суспільно-економічною прірвою між країнами, з претензіями на автономність з боку народів перед державою, а держав – щодо міжурядових і наднаціональних форм інтеграції, з асиметричними формами конфліктів, пов’язаних із боротьбою з тероризмом.

На все це пост-глобальний контекст породжує різноманітні відповіді, які, іноді, настільки незгідні між собою, що спонукають, радше, до бездіяльності, одностороннього підходу чи до призвичаєння, яке знечулює дух і стає на заваді пошукам новизни. І тоді, наприклад, перед обличчям збройних конфліктів дипломати ведуть переговори, не залучивши всіх сторін, цивільне населення позбавлене захисту, лікарні стають військовими цілями, численні воюючі сторони повертають нас в епоху війн найманців, а в контексті нестачі води й продовольства бачимо вільний обіг будь-якої зброї.

В цій ситуації також і дипломатія зазнає деяких змін: односторонність в переговорах стає виключним шуканням інтересів, відмінним від того, що є предметом переговорів, бездіяльність виправдовує пасивність компетентних міжнародних інституцій, знечулення сумлінь породжує байдужість і призвичаєність, які легко вкорінюються у найвищих кабінетах.

Отож, виникає запитання щодо ефективності засобів, запропонованих міжнародним правом, в рамках яких і вибудовується дипломатична діяльність, як також оцінюється дотримання міжнародної законності. На ці запитання існують різні відповіді, але всі вони мають спільний знаменник: встановилася нова парадигма міжнародних стосунків, яка, насамперед, бачить кожну державу головним діячом та суперником щодо інших, чи то держав, чи наддержавних утворень. Внаслідок цього можливості втручання у пост-глобальному контексті обмежуються лише усвідомленням небезпек і проблем, за яким, однак, не слідує бажання діяти шляхом спільних дій, здатних подолати загрози чи вирішити проблеми.

Нестача відповідного управління стає очевидною не лише в бездіяльності перед обличчям конфліктів, але також і в тому, що стосується захисту прав людини, у сповільненні міжнародного правосуддя. Також і в рамках співпраці, необхідної перед обличчям таких явищ, як міграція, недостатній розвиток чи знищення довкілля, залишився простір лише для реагування на надзвичайні ситуації. Це, без сумніву, є потрібним, але не передбачає програми дій, що стосуються майбутнього людського роду.

Кардинал Паролін зазначив, що прикладів такої непередбачливості можна навести чимало й наводить дві думки, запропоновані Папою Франциском, які однаково стосуються дійсності в різних частинах нашого роздробленого світу. Перша має на увазі стратегії приборкання тероризму: односторонній підхід припиняється лише тоді, коли хтось був безпосередньо і трагічно втягнений у цю проблему, в той час, як зрозуміло, що спільне бачення може покласти край цьому дестабілізуючому факторові.

Другий приклад стосується способу реагування на гуманітарні катастрофи, пов’язані із переміщенням людей: не зважаючи на увагу, яка присвячена кліматичним змінам, ще досі бракує визнання того факту, що вже незабаром більшість мігрантів становитимуть так звані «кліматичні мігранти». В обидвох випадках, переважає лише тривожне очікування, коли ці явища стануть дійсністю, щоб пізніше реагувати на них в контексті надзвичайного стану.