Любов до ворогів і розкол серед українців. Про що запитувала молодь у єпископів Постійного Синоду
Чи можливо любити своїх ворогів? По-людськи — неможливо. Любити ворогів може лише той, хто відчуває себе безмежно любленим Богом. Тоді ми маємо силу ставитися до інших людей так, як Бог ставиться до нас. А Він любить мене, знаючи всю мою невірність, усі мої гріхи. І коли ми відчуваємо ту теплоту Божої любові в собі, то легко можемо нею поділитися. Любити ворогів не означає погоджуватися з їхніми вчинками. Іноді навіть зупинити ворога силою зброї може бути виявом любові до нього.
Так відповів Блаженніший Святослав на одне із запитань на зустрічі єпископів Постійного Синоду з українською молоддю в Німеччині. Предстоятель і владики відповіли на актуальні запитання, що турбують молодих людей, зокрема про християнство в сучасному світі та мовне питання, яке розділяє українців.
Як пережити травмуючу подію?
Блаженніший СвятославБлаженніший Святослав: Перетворити травму на активність. Чимало людей, які раніше не ходили до церкви, із початком повномасштабної війни приєдналися до наших парафій, особливо на Сумщині, Харківщині. Чому? Бо наші парафії стали гуманітарними центрами. Повірте, коли ти сидиш у підвалі, у бомбосховищі годину, дві, три — земля тремтить, усе навкруги обвалюється — щось у тобі змінюється. Якщо ти вийдеш звідти і не перетвориш свій страх на корисну дію, то можеш збожеволіти. І коли ти перетворюєш цю травму на активність, на позитив, на любов, тоді все можна пережити й подолати.
Як свідчити про Бога власним прикладом?
Владика Йосафат МощичВладика Йосафат Мощич: Одна парафіянка вже рік працює в Німеччині, неподалік Берліна, у будинку для літніх людей — допомагає стареньким помитися, зробити ін’єкцію тощо. Вона носить на шиї хрестик. За пів року старенькі, яким вона допомагала, почали запитувати, чи вона вірить у Бога. Почали ділитися, що відчувають від неї особливе ставлення — тепле, наповнене любов’ю — ніж від інших працівників. Почали запитувати її про Бога та Церкву, і вона почала розповідати. За рік ця жінка привела двох людей до священника, і вони охрестилися (90 % цих людей не були охрещені!). Ще один пацієнт, який мав конфлікти з усіма працівниками, засвідчив їй, що відчуває від неї якусь божественну любов. Це сильний приклад того, як проста парафіянка за рік свідчення християнського життя має такий великий вплив на німецьке суспільство, змінюючи людей, які не були хрещені. Це свідчить про те, наскільки важливо мати духовний розвиток, жити своєю вірою.
Як бути християнином у секуляризованому світі?
Блаженніший Святослав: Сьогодні Європа, зрештою, як і весь світ, переживає підлітковий вік. А в підлітковому віці стається культурний бунт. Молоді люди випробовують межі. Зараз людство стоїть на порозі абсолютно нової культури, яка не подібна на культуру попередніх віків. Наприклад, культура українців трохи подібна на культуру наших батьків — ми співаємо ті самі пісні, вдягаємо вишиванки, і вони для нас мають значення. А для німців культура їхніх батьків часом уже нічого не значить. Це перехідний період.
Ми, як християни, мусимо вміти одягнутися в символи нової культури. Вміти перенести в нову форму зміст старої віри. Надати нових сенсів. Тому не знеохочуймося, коли поруч із нами є багато невіруючих.
Про сімейні цінності
Блаженніший Святослав: Ми маємо свідчення вчителів католицьких шкіл, що діти у 8, 9, 10 класах мають труднощі зі статевою ідентифікацією. Це означає травмування дітей. Ця дезорієнтація стає драмою конкретної людини.
Цікаво, що саме в сучасному секуляризованому світі ми всі страждаємо від самотності. А особливо дитина, яка не мала здорової, повноцінної сім’ї, яка не мала присутності тата і мами (а це сьогодні дві третини сімей), є зраненою в цьому плані. Очевидно, що неправильно називати сім’єю одностатеву пару. Сім’я, яка має особливі права, а суспільство має до неї особливі обов’язки, — це плідний, вірний, нерозривний союз любові між чоловіком і жінкою. Інші види стосунків між людьми не можуть називатися сім’єю.
Якщо ми почнемо, навіть різними церковними жестами, змішувати одне з іншим, або вдавати, що ми на щось закриваємо очі, тоді творитимемо неправду. Важливо не так боротися проти чогось, але відстоювати справжні сімейні цінності, загальнолюдські цінності. Бо Господь Бог створив людину чоловіком і жінкою незалежно від її релігійного переконання. Тому сьогодні для того, щоби хлопець і дівчина були здатними укласти повноцінне подружжя, їм треба особливо допомагати, супроводжувати, навіть зцілювати при помочі Святих Таїнств, які є у Христовій Церкві.
Про поділ на «галичан» і «східняків»
Блаженніший Святослав: Одного разу блаженніший Любомир Гузар сказав, що нам треба позбутися єресі галичанства. Під час війни ми навчилися, що немає західної чи східної України, є Україна одна, яка має свій захід, схід, північ і південь. І за ту Україну однаково сьогодні віддають життя і сумчани, і донеччани, і хлопці з Криму, і з Одеси, і з Ужгорода, і зі Львова. Ми часом не розуміємо, якою багатою та різною є українська мова в різних регіонах України. Слобожанщина має цілком інакшу говірку, ніж навіть Чернігівщина. Хоча ці області сусідні. Тому, якщо хтось себе відчуває традиційним галичанином, я вас запрошую пізнати, якою великою і гарною є наша Батьківщина.
Як заохотити людей ходити до церкви?
Владика Володимир ЮщакВладика Володимир Ющак: Я народився в Польщі і пам’ятаю, що колись священники на Великдень або Різдво починали проповідь із того, що сварили вірян: «Чому ви не приходите, чому сьогодні вас так багато, а зазвичай мало?». На кожну Пасху була сварка. Чи це допомагало заохотити людей ходити до церкви? Ні. Тому я б хотів заохотити наших парафіян, щоби вони звертали увагу, вітали тих, хто приходить у церкву вперше. Це дуже важливий момент. Коли хтось приходить як чужий уперше до церкви, від цього першого разу залежить другий раз і кожен наступний.
Українська Церква серед неукраїнців
Владика Борис ҐудзякВладика Борис Ґудзяк: Нас усіх хрестили, читаючи Євангеліє від Матея, де є слова: «Йдіть і хрестіть усі народи». Блаженніший Святослав неодноразово говорив, що наша Церква є не лише для українців. Це буде великим викликом для нас, але ми маємо особливу нагоду з’явитися скрізь серед неукраїнців. Я хотів би звернути увагу на цю чутливість і відкритість. Наша катедра у Філадельфії оточена афроамериканцями майже 100 років. Колись це була українська частина міста, там жили тисячі українців. Це змінилося 50 років тому. Але в нашій церкві немає жодного афроамериканця. Тобто люди, які поруч із нами, не чують про Христа від нас. Або не чують це в такий спосіб, який спонукав би їх бути з нами. Це відповідає на попередні запитання: як нам жити, щоб ті, хто не ходить до церкви, не лише галичани або навіть не лише українці, а як цей світ, як ця Німеччина, у якій християнство зникає, як вона повинна підтримувати, можливо, через наше свідчення великий дар віри?
About The Author
