Отець Олег Ладнюк: вчитись супроводжувати тих, хто горює

Священник із Салезіянського Товариства святого Івана Боско, який служить на сході України, розповів у інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News про свою участь у вишколі, який Папський Салезіянський Університет організував для салезіян і їхніх помічників, що походять з регіонів, де тривають збройні конфлікти, щоб підготувати до супроводу людей, які переживають травму.

 

«Супроводжувати тих, кого спіткала травма» – таку назву має перший випуск формаційного курсу, який проходить від 3 до 17 квітня 2024 р. в Папському Салезіянському Університеті в Римі. Організатори цього проекту – отці-салезіяни та фахівці з психології та педагогіки, що викладають в цьому університеті. Цього разу в курсі беруть участь понад 20 осіб з України та з Близького Сходу, тобто регіонів, що страждають від війни. Але, як зазначають організатори, проблема травм існує також в багатьох інших складних ситуаціях, тому в майбутньому до проекту залучатимуть учасників з інших куточків світу.

Групу, що прибула з України, супроводжує отець Олег Ладнюк, греко-католицький священник, салезіянин, який також є військовим капеланом. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News він підкреслив, що основна увагу курсу спрямована на лікування травм війни: на те, щоб ті, хто працює з людьми, вміли розпізнавати травми, спричинені війною, і також впливати на них. «Тому в цих курсах бере участь багато психологів, а також катехити, які працюють з дітьми, і вчителі», – зазначив він.

Отець Олег розповів, що одною із тем, які вони розглядали, було горювання. «Ми знаємо, що під час війни багато людей має проблеми з горюванням, – каже він. – Питання полягає в тому, коли горювання є ще здоровим, а коли його можна вважати психологічно проблематичним. Наприклад, я знав, що горювання є здоровим, коли людина горює дванадцять місяців за близькою особою, яку втратила. Людина тоді має можливість немов би пережити річний цикл в горюванні, і це нормальна річ. І я знав, що коли це вже переходить за рік, то це вже можна називати нездоровим (якщо не йдеться про дитину матері). Але вчора я дізнався, що українські психологи вже говорять, що в Україні через цю надзвичайну ситуацію вважається здоровим горюванням не дванадцять, а двадцять чотири місяці. Тобто ми вчимося, як запобігати, як допомагати, що не потрібно говорити, як допомогти людям, з якими нам доведеться співпрацювати. Тому що ми знаємо також, що психологічні проблеми, травми війни, часто не проявляються в момент самої війни, а вже після її закінчення. І часто це може бути після п’яти років. Тому нам треба бути готовими, бо в нас в Україні не вистачає психологів, і тим більше, добрих психологів».

Завдання священників і психологів

Отець Ладнюк також зауважив, що такі курси корисні також і для священників і капеланів. «Наприклад, в Україні до мене не раз підходили військові з питаннями більш психологічними, тобто не йшлося про сповідь, чи про Службу Божу, а вони мали питання психологічного характеру. І коли я їх запитав, чому вони не йдуть до психолога, вони мені відповіли: “Тому що психолог не був на війні, і він не переживав того, що ми пережили. А ти як капелан, переживав ці обстріли, втрати, життя в бліндажах, і тому ми хочемо говорити з тобою”». Тому, також і капеланам треба проходити ці курси, щоб могти порадити. Хоча, з іншого боку, – і це дуже важливо розуміти – що ми, капелани чи будь які священники, не можемо замінити психолога: це дві різні речі. Але ми можемо зрозуміти людину і зорієнтувати».

священник-салезіянин наголошує на тому, що коли священник бере на себе «не свою функцію», то часто може також і нашкодити. «Я, як священник, який часто має з цим справу і дотичний до таких речей, заохочую священників обережно поводитися, щоб вони не нашкодили, – ділиться він. – Я їм кажу: “Робіть те, що можете, посповідайте, дайте перші поради, але потім передайте в руки психолога. Наприклад, в Дніпрі хороший психіатр, який лікує наших військових. І якщо він бачить, що хлопець є релігійною особистістю, то везе його потім до священника, бо йому так легше працювати. І це дуже добре, коли психологи розуміють, коли потрібно, скажемо так, пацієнта передати священнику. І священник має також розуміти, коли він має передати людину психологові. Це дуже важливо».

Для учасників курсу – можливість відновити сили  

Капелан розповів, що до групи, яка приїхала на формаційний курс до Риму, увійшли, в основному, представники різних салезіянських спільнот – як римо-католицьких, так і греко-католицьких– зі Львова, Житомира, Дніпра. Окрім цього_ є також представники Донецького Екзархату, бо, як він підкреслив, вони «мають найбільшу дотичність до цієї війни».

Для багатьох із учасників групи, як також і для отця Олега, участь у формаційному курсі в Римі, – це не лише можливість здобути корисні знання, але й нагода перепочити та набратися нових сил і натхнення. Це, за словами священника, надзвичайно необхідно. «Якщо ти присвячується повністю волонтерській діяльності, щоб допомагати іншим, – каже він, – і ти працюєш наближено до фронту дуже інтенсивно і не маєш ресурсів, щоб відпочивати, то вигоряєш дуже швидко. В мене є приклади великої кількості волонтерів, які перегоріли. Тобто вони вже нічим не хочуть займатися. Буває і таке, що перегоріли, увійшли трошки в депресію, потім повернулися, але лише за деякий час».

Волонтерство і відпочинок

священник зауважує, що волонтерство в Україні довго не може тривати у тому вигляді, як було на початку війни. «Ти не можеш без відпочинку працювати, – підкреслює він, – тому що, на жаль, вже на другий рік почалася критика щодо волонтерів: “Ви не так зробили, фотографії не так передали, ви усміхаєтеся, а треба бути сумними” тощо. І багатьох волонтерів ця критика ще більше пригнітила остаточно. Тому, наприклад, декого з тих людей, які працюють в моїй команді, або з якими я співпрацюю, я змушую відпочивати, або відправляю виконувати якесь завдання, не пов’язане з війною, просто, щоб людина відволіклася. От, наприклад, сюди, в Рим, я привіз з собою деяких осіб, які дуже пов’язані з війною, щоб вони трошечки відійшли від цієї війни. Я думаю, що їм це вдасться, тому що – і це дуже важливо – навіть не обов’язково віддалятися від війни, але щоб відволіктися, потрібно змінити заняття».

Окрім зміни заняття, за словами Олега, необхідним для відновлення сили є також підтримка інших. «На жаль, тепер у нас волонтерів дуже критикують, – зауважує він. – І це проблематично. Тому раджу менше критикувати: якщо комусь не подобається якийсь волонтер, який збирає кошти на щось, то просто не перераховуйте йому кошти, а перераховуйте тому, кому довіряєте».

Волонтерство змінює форму

Отець Олег також вказав на ще один важливий аспект волонтерської діяльності на цьому етапі повномасштабної війни: волонтерство дуже змінилося. У перші два роки, за його словами, волонтери займалися евакуацією людей з лінії фронту, забезпеченням військових різними найнеобхіднішими речами, такими як, наприклад, спальники, шоломи, бронежилети. Тепер цього всього не потрібно. «Тепер, в основному, волонтерство більше почало спеціалізуватися, – каже він. – Волонтери допомагають конкретно якійсь бригаді або батальйону, або інші працюють над тим, щоб закупляти і ремонтувати машини, ще інші займаються дронами, або антидроновим захистом. Тобто зараз всі волонтери взяли дуже вузьку лінію, і це правильно. Тобто волонтерство дуже змінилося, і ми вже це відчули».