Пацифізм як маска поступової капітуляції. Проф. Роберто де Маттеї

Недостатньо просто заявити про свою позицію за мир, щоб запобігти війні. Гібридна війна вже триває сьогодні. Пацифізм у цьому контексті — це лише маска поступової капітуляції, пише італійський історик, професор Роберто де Маттеї.

Похмурий світанок 2026 року сходить над Європою, яка перебуває у стані війни та не усвідомлює цього. Навіть ті, хто знає про це — ті, хто розпочав цю війну, — старанно уникають оголошення про це відкрито та продовжують говорити про мир. Як вчить святий Августин, навіть ті, хто веде війну, не бажають нічого, крім забезпечення миру через перемогу («De Civitate Dei», книга XIX, розділ VII). Тому на заключній конференції 2025 року Путін сказав, що хоче миру — але миру, заснованого на принципах, які спонукали його розпочати «спеціальну операцію» в Україні, а не війни взагалі…

Війна не стосується вже лише України, а й Європи та Заходу. Це неоголошена, але реальна війна, яку сучасною термінологією називають гібридною війною. Змінився не характер конфлікту, а його форми, інструменти та, перш за все, поріг політичної видимості, за яким держава готова визнати, що перебуває у стані війни. Боротьба ведеться за допомогою розвідувальних операцій, саботажу ворожої інфраструктури, безпілотників, суден без прапора та малопомітних підводних човнів. Одночасно триває нарощування військових сил в очікуванні офіційної війни.

Електромережі порушуються через таємничі «технічні несправності», ІТ-системи падають під впливом «анонімних» атак, повітряні та торговельні шляхи стають небезпечними, а дезінформаційні кампанії настільки заплутують громадську думку, що вона більше не може розрізняти агресора і того, хто захищається. І все ж, попри все це, ніхто не усвідомлює, що йде війна. Бойові дії відбуваються в постійній сірій зоні, де війна співіснує з власним запереченням.

Неоголошена війна — це не сучасний винахід, а постійний елемент історії міжнародних відносин, хоча спосіб, яким вона ведеться сьогодні, є новим. Показовим прикладом є Сполучені Штати в 1940-1941 роках. У Європі гриміли гармати, а президент Франклін Д. Рузвельт був переконаний, що перемога нацистської Німеччини становитиме загрозу американській безпеці, хоча громадська думка в його країні здебільшого виступала проти війни.

Він вирішив втрутитися, хоча йому не вистачало необхідної згоди на офіційне оголошення війни. Він розпочав те, що багато істориків називають «неоголошеною війною» проти Німеччини. Це була війна, що велася через низку військових, логістичних та політичних дій, які поступово наблизили Сполучені Штати до прямої конфронтації з Третім Рейхом.

Серцем цієї неоголошеної війни була Атлантика. Американські кораблі почали супроводжувати британські конвої постачання, усвідомлюючи, що це наражає їх на загрозу атак з боку німецьких підводних човнів. У вересні 1941 року, після інциденту за участю американського есмінця USS Greer, який зіткнувся з німецьким підводним човном U-Boot, Рузвельт оголосив політику «стріляти на місці»: німецькі кораблі, помічені в атлантичних зонах безпеки, могли бути атаковані без попередження. Водночас Вашингтон підтримував британські військові зусилля за допомогою Закону про ленд-ліз, який дозволяв постачати зброю та матеріали державам, які боролись проти Осі. На практиці війна вже почалася, хоча ніхто її так не називав.

Ця стратегія викликала різку критику з боку Комітету «Америка понад усе» (America First Committee), найбільшого ізоляціоністського руху в історії США, який звинуватив Рузвельта у втягуванні країни в конфлікт без урахування волі народу. Рани Першої світової війни були ще свіжими, і мільйони американців боялися, що чергове військове втручання в Європу принесе лише смерть, борги та внутрішню нестабільність. Гасло «Америка понад усе» узагальнювало бачення світу, засноване на принципах захисту американського континенту, зміцнення національної економіки та відмови від будь-якої участі у справах Старого континенту.

Найбільш впізнаваним символом руху став Чарльз Ліндберг, відомий льотчик, який здійснив самотній переліт через Атлантику в 1927 році. У своїх промовах Ліндберг стверджував, що Німеччина непереможна у військовому плані, а американське втручання буде марним і катастрофічним. Деякі з його заяв, зокрема ті, що приписували прагнення до війни адміністрації Рузвельта та американським і британським євреям, викликали звинувачення в антисемітизмі та підірвали довіру до всього руху.

Однак 7 грудня 1941 року японці напали на Сполучені Штати в Перл-Харборі. Через кілька днів Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам, офіційно закріпивши те, що тривало вже місяцями. Комітет «Америка понад усе» був раптово розпущений. Зіткнувшись із прямою агресією проти американської території, самі лідери руху визнали, що відтоді національна єдність має перевагу над будь-якими ідеологічними розбіжностями.

Якщо Комітет «Америка понад усе» народився в контексті травми Першої світової війни та страху перед непотрібними жертвами, то ізоляціонізм сьогодні знову з’являється у Сполучених Штатах у формі критики економічних та людських витрат глобальної взаємодії. Однак було б помилкою інтерпретувати останній американський документ про Стратегію національної безпеки (СНБ), опублікований Білим домом у 2025 році, в ізоляціоністському світлі. У тексті інтереси Сполучених Штатів розглядаються як національний пріоритет, а Європа описується як континент, що занепадає, проте Вашингтон одночасно заявляє про свою готовність співпрацювати з сильною Європою, здатною зробити свій внесок у стратегічну конкуренцію, зокрема у військовому плані. Потенціал стирання європейської ідентичності, який так стурбовано підкреслює документ, становить реальну загрозу, про яку Європа, здається, не усвідомлює.

Найбільш обговорюване речення в тексті: «Ми хочемо, щоб Європа залишалася європейською» означає, що Європа перестає бути собою та повинна повернутися до свого коріння. Європейські країни несуть відповідальність за повернення того, що в документі Білого дому називається «цивілізаційною самооцінкою», тобто усвідомлення історичної та культурної спадщини Старого континенту. У досить схожому ключі у своєму посланні «Urbi et Orbi» на Різдво Папа Лев XIV нагадав про необхідність для Європи залишатися вірною своєму християнському корінню та власній історії.

Занепад Європи зараз виражається у формі «неопацифізму», який апелює до електорату, втомленого від «далеких» війн. Однак цей пацифізм випливає з історичного придушення: з ілюзії, що простого оголошення своєї позиції «за мир» достатньо, щоб уникнути війни. Таке ставлення легітимізує гібридну війну, оскільки приймає її наратив. Одним з головних інструментів гібридної війни є маніпуляція громадською думкою. Це досягається за допомогою дезінформаційних кампаній та закликів до миру, які по суті зводяться до вимог капітуляції перед ворогом, який не називає себе ворогом.

Пацифізм, який заперечує існування конфлікту, таким чином виявляється нездатним протистояти війні, яка не визначає себе як війну. Мир перестає бути результатом захищеного порядку, а стає маскою поступової капітуляції. Гібридна війна трагічна саме тому, що заперечує трагедію: вона не вимагає однозначного вибору, доки війна, нарешті оголошена, постає вже не як рішення, а як неминуча необхідність.

Історія показує, що пацифізм не є нейтральним простором: це поле, де перемогу здобувають ті, хто готовий застосувати силу, не кажучи про це напряму. І якщо мир, як пояснює святий Августин, є спокоєм порядку, то він не може народитися із заперечення конфлікту, а з мужності прийняти його. Справжня альтернатива сьогодні полягає не між війною та миром, а між захищеним миром та удаваним миром. Європа, зіткнувшись із цим вибором, не зможе довго його відкладати, не виявивши одного дня, що це відкладення було рішенням із фатальними наслідками.

Автор: Роберто де Маттеї, Corrispondenza Romana

За: pch24.pl