Під безперервним вогнем ворожої артилерії віра в Бога об’єднала три конфесії

В окопах, бліндажах та підвалах Гуляйпільщини під безперервним вогнем ворожої артилерії віра в Бога об’єднала всі три конфесії – римо-католицьку, греко-католицьку та православну – військовий капелан римо-католицької конфесії отець Іван служить як для греко-католиків, так і для православних, а ще – налагодив чудові стосунки з мусульманами, котрі пліч-о-пліч з християнами боронять нашу спільну державу від тих, що пішли проти Бога.

– У мене є графік роботи, за яким відвідую хлопців у різних підрозділах, – каже отець Іван. – Заїжджаю до них на два-три дні і роблю те, на що є запит: відправляю літургії, сповідаю, освячую, молюсь за мир та особовий склад. Капеланам зброю не видають, але я навчився її чистити, тож буває й таке, що сідаю разом із хлопцями, чистимо, розмовляємо.

Отець Іван (Дяків), родом з Рогатина Івано-Франківської області – римо-католик, належить до Згромадження місіонерів Матері Божої з Ля Салет. Чоловік став священником не так давно, у 2020 році. Після закінчення навчання в Краківській семінарії працював у селі Лановичі біля польського кордону. У серпні минулого року був переведений у парафію на Вінниччину. Звідти він і потрапив на передову.

– Я пішов до армії, щоб бути воїнам опорою, додавати їм міцності духу. Раніше я з нашими парафіянами періодично їздив в Донецьку область – відвідували вінницьких воїнів, які воювали на Донеччині. Останній раз із гуманітарною допомогою приїхали до них у січні. Саме тоді у мене виникло бажання зробити щось більше, і я пішов до військкомату.

На початку лютого о. Іван був мобілізований до війська, потрапив до однієї із окремих бригад ТРО. Священик розповідає, що поки він був удома, завжди дотримувався дуже поширеної в ЗМІ думки про те, що кожен має воювати на своєму фронті – лікарі лікувати, вчителі вчити, священики відправляти в парафіях. Проте згодом він її змінив.

– Коли я приїхав сюди, то побачив, що фронт є один, і він тут, на передовій. У нашій бригаді дуже багато не кадрових військових, які 24 лютого минулого року кинули все і пішли захищати домівки всіх українців. І зараз наші воїни дуже потребують підтримки. Я ж пішов до армії, щоб бути їм опорою, додавати міцності духу. Хоча, – посміхається Іван, – сталось так, що в мої перші дні хлопці стали цим для мене, допомогли освоїтися, навчили азів військової підготовки. І за це я їм дуже вдячний. Тут добра родинна атмосфера, яку хлопцям вдалось створити під час війни, у кожному підрозділі відчувається підтримка. Це допомогло мені ще більше полюбити мою роботу.

Отець Іван зауважує, що в районі активних бойових дій приходить чітке розуміння того, що не має значення, якої хто конфесії, до якої церкви хто ходить. На війні всі вірять в Бога, а капелан опікується над всіма незалежно від віросповідання.

– Тут ми молимось всі разом. Є невелика трудність в тому, що в нашому підрозділі більшість захисників – православні та греко-католики. Тож першу літургію я проводжу з поясненням, адже не можу правити в іншому обряді, ніж в якому я висвячений. Все інше – однакове: сповідь, освячення. Найчастіше, до речі, хлопці просять освятити приміщення, де живуть. А дехто має звичай перед виходом на бойове завдання пити ковток свяченої води, тож часто освячую воду. Роздаю молитовники, вервечки, книжечки. Але водночас намагаюсь не нав’язуватись із релігійними питаннями.

У нашій бригаді служать люди різних віросповідань, релігій, національностей – і всі вони потребують час від часу спілкування з капеланом. Отець Іван розповідає, що приємною несподіванкою для нього було зустріти в рядах наших захисників мусульман, які пліч-о-пліч з християнами захищають нашу Батьківщину від агресора: «Ми розмовляли про те як вони моляться , як вони себе тут почувають. Я запитав, чи можу щось для них зробити як капелан, наприклад, чи можу їм принести Коран. Дуже цікава відповідь була – тут, на війні, мусульмани не можуть читати Коран, тому що потрібно бути самому чистим і в чистому місці його зберігати . Тому їм тут Коран не хотілося б мати».

На запитання «Чи не відчуває він себе певною мірою психологом на передовій» отець Іван висловив свою чітку позицію:

– Насправді військовий капелан – це інша функція, ніж контроль морально-психологічного стану. Звичайно, що роль капелана та психолога – речі дуже близькі з точки зору вислухати та дати пораду, у плані психологічної підтримки ми доповнюємо одне одного. Проте завдання капелана – давати присутність Бога серед захисників. Я тут насамперед для того, аби створювати відчуття, що на передовій Бог не залишить захисників, адже серед них і з ними є священик. І потрібно пам’ятати, що послуга священика не заміняє психотерапії.

Спілкуючись із отцем Іваном, помічаємо, що до нього вже починають підходити бійці із підрозділу. Серед них – два Андрії. Підійшли до капелана, аби той їх освятив.

Хлопці – будівельники з Івано-Франківщини. Обидва в перший день великої війни, ані хвилини не вагаючись, повернулись додому із заробітків у Львові і одразу пішли у місцеві ТЦК та СП. Після курсу підготовки обійняли посади стрільців та разом зі своїми підрозділами вирушили на схід України.

Уже майже рік обидва Андрії тримають позиції на Запоріжжі. Разом пройшли найгарячіші сутички на цьому напрямку, які відбувались у грудні минулого року.

– Спочатку окупанти прощупували наші позиції, виходили малими групами, отримували по зубах і одразу ж відходили, – розповідає один із Андріїв. – А перед Новим роком ворог пішов цілою ротою на серйозний штурм за підтримки танків, артилерії, мінометів, АГС. Ми згрупувались і відбили атаку противника.

– Так, тоді було дуже гаряче. Серед наших побратимів були поранені, на щастя, всі залишились живі, – додає інший Андрій. – Тоді, як і зараз, ми налаштовані стояти до кінця. Адже кожен з нас розуміє, що тікати немає куди, за нашими спинами – домівки, рідні, яких ми захищаємо і заради яких зробимо все від нас залежне, аби не пустити ворога далі.

Нині ситуація на ділянці фронту, де тримають оборону воїни бригади ТРО, відносно спокійна. Ворог хоч і не проводить інтенсивних штурмів, та час від часу намагається виявити слабкі місця в нашій обороні, працюючи малими групами. Водночас не припиняє працювати ворожа артилерія та авіація.

– Ось прийшли до отця Івана, хочемо, щоб поблагословив,– говорять хлопці. – Віримо, що слово Боже вбереже нас від ворожого снаряда. Хоча й самі теж не сидимо склавши руки – постійно зміцнюємо наші позиції, укріплюючи лінію оборони, маскуємось, а коли є змога, тренуємось та відточуємо практичні навички. Ми маємо повернутись до наших рідних, які заслуговують на майбутнє без війни.