Плащаниця наших днів

У ній нема сяйва чи блиску, нема тої канонічної звиклості, яку ми очікуємо.

А що є? Є дошка зі Сватівського напрямку, котра колись була деревом, не призначеним для війни, з якого зробили ящик, якого таки мобілізували (бусифікували ) на війну.

По тому ящику стріляли як орки-зайди, так і має сліди від наших стрільб. На своїй шкурі він відчув усю силу, злобу і гниль війни. Війна його доламала, лишилося кілька дощок, з’єнаних шпугами, які побачив після боєвищ священник. Не просто побачив, а відчув, що ця дошка хоче щось сказати.

І коли цього німого свідка війни побачила Тетяна, то своїм іконописним зором побачила в ній Христа, того, котрий пройшов через найбільшу битву, битву за свободу Божих дітей. Місяцями цей кусень деревини, обпалений бойовищами, лежачи на мольберті в домі художниці, реабілітовувася від свого ПТСРу. А може це Тетяна набиралася відваги для творчої зустрічі з цим носієм нашої болючої дійсності.

Та коли настав кайрос (саме той час, сприятливий час), легкі, напівпрозорі, обережні мазки фарби почали лагідно лягати на бувалу дошку. Від тої зустрічі зраненої деревини і чистих фарб почав з’являтися ВІН!

Той, Хто був, і Хто є, і Хто буде, початок і кінець. Той, Хто став чоловіком болю, для спасіння світу. Той, Хто бився аж до крові та смерті, котрий заманив в Себе смерті і розпачі всіх людей, щоб їх знищити Своїм Воскресінням.

Але це буде потім, а зараз ми бачимо тло війни, на якому таки проявляється Його лик. Дерев’яна Плащаниця, яка розказує про Того, кого цією війною розпинають. Де бачимо війну і Спасителя, котрий зібрав сотні куль у собі, щоб вони не відібрали життя оцим малим дітям Отця.

Ми бачимо вирване важким уламком якоїсь міни чи бомби серце Богочоловіка. І на його місці вирва-пустка.

Ми бачимо в цій Плащаниці за ледь проглядним Христом тих, хто там відбув свою Голготу: о. Володимира, Кіборга, Ксьонза, Сірого, Михалича, Василя… , і так кожен бачить своїх ісусів.

Сьогодні і на віки ця Плащаниця стає іконою, яка розказує про Христа і христів, які вмирають для життя світу в нашім сьогоденні.

Та ми знаємо, чим це має закінчитися!