Правда, пам’ять і прощення. Про відповідальність за майбутнє поляків та українців — розмова з єпископом Аркадієм Трохановським
В останні тижні Католицькі Церкви Польщі та України кілька разів висловлювалися щодо польсько-українських відносин. 29 червня 2026 року кардинали Микола Бичок, Конрад Краєвський, Казімєж Нич і Гжегож Рись разом із Верховним архиєпископом Святославом Шевчуком оприлюднили «Спільний голос у справі польсько-українських відносин». 9 липня єпископи Перемишльсько-Варшавської митрополії Української Греко-Католицької Церкви в Польщі оприлюднили послання напередодні Дня пам’яті жертв Волинського злочину. На червневий документ також відреагував єпископ Аркадій Трохановський, наголошуючи на відповідальності за майбутнє обох народів, необхідності особистого навернення, взаємної поваги та готовності до прощення. 26 серпня Постійна рада Конференції єпископату Польщі виступила з черговим закликом до польсько-українського примирення.
Напередодні 1 вересня, річниці початку Другої світової війни, Здзіслава Кобилінська запитує про значення цих голосів, історичну пам’ять, Волинь, правду, прощення, відповідальність держав і Церков, мову публічної дискусії, а також про те, що сьогодні потрібно зробити, аби трагічна історія не була використана для створення нових поділів.
Здзіслава Кобилінська: Владико, 1 вересня ми повертаємося пам’яттю до початку Другої світової війни. Водночас лише за два місяці з’явилося кілька важливих церковних документів, присвячених польсько-українським відносинам. Чи може цей збіг стати відправною точкою для ширших роздумів про відповідальність народів за мир?
Єпископ Аркадій Трохановський: Безумовно, так. Річниця 1 вересня нагадує про конкретну історію: агресію нацистської Німеччини проти Польщі, а 17 вересня — агресію Радянського Союзу. Ми повинні зберігати історичну точність, пам’ятати про винуватців, ідеології, політичні рішення та держави, відповідальні за агресію. Водночас ця річниця спонукає замислитися над тим, як захищати мир ще до того, як виникне відкритий конфлікт.
Історія XX століття показує, що суспільства можуть поступово звикати до ворожості, недовіри, презирства та дедалі гостріших поділів. Тому сьогодні варто запитувати себе, як ми реагуємо на напруження між поляками та українцями, як розв’язуємо реальні проблеми, як виховуємо наступні покоління і яку відповідальність несуть політики, Церкви, медіа, школи та кожен учасник суспільного життя. Війна є настільки драматичним досвідом, що пам’ять про неї повинна робити нас особливо чутливими до всього, що послаблює здатність людей до діалогу, співпраці та мирного розв’язання суперечок. У цьому сенсі чотири документи, про які ми говоримо, з’явилися у надзвичайно важливий момент.
Саме ці документи я хотіла б взяти за відправну точку нашої розмови. Чи можна розглядати їх як певну цілісність і спільний голос у нинішній ситуації?
Так. Вони були створені за різних обставин і по-різному розставляють акценти, однак їх об’єднує турбота про майбутнє польсько-українських відносин. «Спільний голос» від 29 червня звертає увагу на зростання напруження та необхідність «роззброїти мову». Липневе послання греко-католицьких єпископів порушує питання історичної пам’яті, нагадує про пройдений шлях примирення та містить важливі слова вдячності полякам.
У своєму коментарі до червневого документа я наголошував на відповідальності за майбутнє, особистому наверненні, взаємній повазі та готовності до прощення. Заклик Постійної ради єпископів від 26 серпня стосується дуже актуальних суспільних напружень та інцидентів, що виникають у відносинах між поляками та українцями.
Ці документи потрібні саме зараз. Вони показують, що Церкви бачать труднощі, але водночас нагадують про величезну роботу, зроблену заради примирення, і про відповідальність за те, що буде далі. Ми не можемо ставитися до цього здобутку як до чогось гарантованого назавжди. За кожних нових обставин потрібно знову шукати спосіб його зберегти та розвивати.
Одним із найхарактерніших формулювань «Спільного голосу» є заклик «роззброїти мову». Як Владика розуміє ці слова?
«Роззброїти мову» означає відповідально ставитися до слів, знаків і символів, якими ми описуємо іншу людину та її спільноту. Папа Лев XIV у своєму першому благословенні говорив про «незбройний мир і мир, що роззброює». Автори документа переносять цю логіку на спосіб ведення публічної дискусії. Можна дуже рішуче критикувати конкретне політичне рішення, дії влади, поведінку певної людини чи позицію конкретної організації. Однак точність вимагає вказувати на справжній суб’єкт відповідальності.
Якщо злочин скоїла конкретна людина, відповідальність несе саме вона. Якщо ми критикуємо рішення української влади, потрібно назвати це рішення та його авторів. Якщо досліджуємо діяльність історичної організації, слід встановити відповідальність її структур і конкретних людей. Перенесення відповідальності з окремої особи, установи чи організації на цілий народ створює зовсім іншу суспільну реальність. Особливу роль сьогодні відіграють медіа та інтернет, де спрощена інформація, фрагмент відео чи емоційне визначення можуть за дуже короткий час охопити величезну кількість людей.
Тому мова повинна служити точному називанню проблем і пошуку шляхів їх розв’язання. Відповідальність за слово сьогодні є одним із важливих елементів відповідальності за мир.
У своєму коментарі до документа кардиналів Владика зазначили, що спільний голос єрархів є свідченням відповідальності за майбутнє наших народів. Як Владика розуміє цю відповідальність?
Передусім як відповідальність за те, що ми передамо наступним поколінням. Поляки мають право знати свою історію, пам’ятати про жертв, героїв і завдані кривди. Українці мають таке саме право щодо власної історії. Історична пам’ять є важливим елементом ідентичності спільноти.
Молода людина повинна знати також про ставлення Другої Польської Республіки до національних меншин у міжвоєнний період, знати, що відбулося на Волині, знати про долю польських та українських жертв, джерела конфліктів, відповідальність винуватців, а також про подальші спроби примирення. Вона потребує знань, які дозволяють відрізняти історичне дослідження від пропаганди.
У своєму коментарі я також говорив про особисте навернення, взаємну повагу та готовність до прощення. Навернення вимагає чесного погляду на власний спосіб мислення та дій. Потрібно запитувати себе про власні упередження, власну мову, інформацію, яку ми передаємо іншим, і спосіб оцінювання іншої людини. Проводити іспит сумління іншого народу легко. Іспит щодо власної спільноти, власного середовища та власних висловлювань вимагає значно більшої чесності.
Сучасні молоді поляки та українці народилися через багато десятиліть після подій, про які ми говоримо. Саме вони протягом наступних десятиліть формуватимуть відносини між нашими народами. Ми повинні передати їм історичну правду, пам’ять про польських та українських жертв, моральну відповідальність і можливість будувати власні відносини.
Чи вимагає примирення взаємності? Що робити в ситуації, коли одна зі сторін відчуває, що саме вона докладає більше зусиль для осмислення власної історії та частіше робить кроки назустріч примиренню?
Взаємність необхідна, але її не можна розуміти як бухгалтерський облік провин і кривд. Окремі історичні події мають власний характер, масштаб і структуру відповідальності. Кожна з них потребує ґрунтовного та чесного дослідження.
Взаємність у процесі примирення передусім означає здатність обох спільнот подивитися також на власну історію. Протягом останньої чверті століття ми мали багато важливих прикладів такого підходу. Кардинал Любомир Гузар здійснював іспит сумління власної Церкви. Іван Павло II закликав поляків та українців визнати невірність Євангелію і взаємно пробачити одне одного. У 2005 році єпископи промовили слова: «Пробачаємо і просимо пробачення».
У 2013 році Верховний архиєпископ Святослав Шевчук звернувся до поляків зі словами вибачення, а архиєпископ Юзеф Міхалік просив українців пробачити кривди, заподіяні їм поляками. Це важлива частина нашої спільної історії.
Примирення стає зрілим тоді, коли кожна зі сторін здатна взяти на себе власну моральну відповідальність, не ставлячи весь цей процес у повну залежність від дій іншої сторони.
У цій розмові обов’язково має прозвучати питання про Волинь. Як говорити про цю трагедію чесно, з повагою до польських жертв, і водночас так, щоб історична пам’ять служила правді та примиренню?
Потрібно почати із жертв та їхніх родин. Людей було вбито, сім’ї втратили своїх близьких, а багато місць поховань протягом десятиліть залишалися невстановленими або недоступними. У липневому посланні греко-католицьких єпископів про це сказано прямо. Єпископи висловили співчуття та жаль родинам людей, які загинули внаслідок українських збройних акцій, засудили кожен злочин і наголосили на необхідності пошуку могил, ідентифікації жертв та забезпечення їм гідного поховання. Це конкретні зобов’язання.
Родина має право знати, де спочиває її близька людина. Держави зобов’язані створити правові, адміністративні та організаційні умови для проведення пошукових робіт і досліджень. Історики повинні мати доступ до архівів, документів, свідчень і місць поховань, а також можливість достовірно встановлювати перебіг подій, кількість жертв та відповідальність винуватців. Поточна політика не повинна визначати результати історичних досліджень.
Церква має тут власне завдання, пов’язане з пам’яттю про гідність людини, моральною оцінкою злочинів, повагою до родин і створенням простору для примирення. Історичний контекст допомагає краще зрозуміти механізми подій, але не змінює моральної оцінки вбивства невинних людей. Історична правда та гідне поховання жертв зміцнюють довіру до процесу примирення. Водночас пам’ять про трагедію повинна вести до дуже конкретного сучасного зобов’язання — дбати про те, щоб національна ненависть і логіка помсти не передавалися наступним поколінням.
Чи можна пробачити людину, яка сама не просить пробачення?
Це одне з найскладніших питань християнського осмислення прощення. Прощення та повне примирення пов’язані між собою, але не є одним і тим самим процесом. Скривджена людина може прийняти рішення відмовитися від помсти й не дозволити пережитій кривді визначати все її подальше життя.
Повне відновлення стосунків вимагає визнання зла, відповідальності, правди та зустрічі сторін. Обов’язок винуватця залишається. Він повинен визнати скоєне зло та понести відповідальність. Однак скривджена людина може вирішити, що не передаватиме власного болю наступним поколінням у вигляді обов’язку ненавидіти.
У відносинах між народами ситуація ще складніша, оскільки сучасні люди часто мають справу з вчинками, скоєними поколіннями, яких уже немає. Ми можемо визнавати правду про їхню провину, виявляти повагу до жертв, висловлювати жаль і будувати такі відносини, які не будуть підпорядковані логіці помсти.
Папа Франциск говорив у Польщі про добру та негативну пам’ять. Як розуміти це розрізнення?
Пам’ять необхідна людині та спільноті. Завдяки їй ми зберігаємо власну історію та ідентичність. Папа Франциск звертав увагу на небезпеку пам’яті, зосередженої передусім на злі, скоєному іншими. Такий спосіб пам’ятати може призвести до того, що кожну нову подію ми почнемо тлумачити крізь призму давньої рани.
Добра пам’ять зберігає факти, імена жертв і знання про минуле, водночас дозволяючи робити з нього відповідальні висновки. Родина може передати молодій людині правду про страждання її предків, навчити її поваги до жертв і показати місця, пов’язані з історією. Спосіб, у який ми розповідаємо цю історію, має величезне значення.
Християнська пам’ять зберігає правду, але звільняє людину від обов’язку успадковувати ненависть. Така пам’ять дає наступним поколінням можливість будувати власні відносини.
Якщо процес примирення триває вже багато років, чому саме зараз польсько-українська напруженість знову стає такою помітною?
Після 2022 року Польща та Україна опинилися в цілком новій суспільній реальності. Дуже велика кількість громадян України почала жити в Польщі. З часом виникли питання, пов’язані з ринком праці, соціальними виплатами, освітою, безпекою, міграцією, витратами державної політики та правилами перебування. До цього додаються політичні суперечки й історичні питання. Усі ці чинники впливають на суспільні емоції.
Природно, що після першого періоду величезної мобілізації та солідарності починається більш звичайна дискусія про правила спільного життя, права та обов’язки. Саме тоді особливо потрібна зрілість. Проблеми потрібно вирішувати конкретно, адже залишені без відповіді, вони легко стають джерелом розчарування. Водночас варто пам’ятати про ширшу картину наших відносин і досвід останніх років, який не повинен бути затьмарений поточними суперечками.
Після російської агресії у 2022 році поляки надали українцям допомогу величезного масштабу. Чи потрібно сьогодні, коли емоції вже інші, особливо нагадувати про цей досвід?
Безумовно, так. Це важлива частина нашої спільної новітньої історії. Польські родини відкривали свої домівки, організовували транспорт, забезпечували людей їжею, ліками, юридичною, психологічною, освітньою та душпастирською допомогою. Органи місцевого самоврядування, громадські організації, «Карітас», парафії, монаші згромадження, духовенство та величезна кількість волонтерів долучилися до цієї допомоги.
Я знаю, що, наприклад, Ваш дошкільний заклад прийняв десятьох українських дітей і найняв для них українську виховательку. Таких конкретних історій було дуже багато. У нашому липневому посланні ми подякували полякам за відкриті серця й домівки для людей, які тікали від війни. Ми також подякували римо-католицьким єпископам за те, що вони надали храми греко-католикам. Постійна рада єпископів також нагадала про масштаб цієї солідарності.
Варто говорити про це, адже поточні конфлікти можуть дуже швидко затьмарити пам’ять про тисячі проявів добра. Цей досвід показує, що в момент драматичного випробування наші суспільства змогли зустрітися на рівні конкретної людини та її потреб. Ми не повинні змарнувати цей досвід.
Частина поляків сьогодні, однак, говорить про втому від допомоги, соціальних виплат, питання безпеки та обов’язки іноземців. Водночас з’являються повідомлення про інциденти між поляками та українцями. Як говорити про це чесно, без запальності та взаємної неприязні?
Держава зобов’язана регулювати перебування іноземців, соціальні виплати, працевлаштування, освіту, безпеку та забезпечення дотримання закону. Громадяни мають право оцінювати державні рішення й запитувати, чи є вони справедливими та ефективними. Це нормальний елемент демократичної дискусії.
Постійна рада єпископів у своєму заклику від 26 серпня звернула увагу як на необхідність протидії інцидентам на національному ґрунті, так і на обов’язок дотримуватися закону для всіх, хто перебуває в Польщі. Кожен випадок потребує встановлення фактів. Бійка, звичайний злочин, хуліганський вчинок і насильство, мотивоване національною ненавистю, потребують окремої оцінки.
Особлива відповідальність лежить на медіа, які повинні дуже обережно визначати мотиви правопорушників. Громадянин України, який порушує польське законодавство, відповідає за свій вчинок. Поляк, який нападає на людину через її українське походження, також повинен понести відповідальність.
Чіткі правила закону, достовірна інформація та ефективна робота державних інституцій допомагають зменшувати суспільну напруженість значно ефективніше, ніж емоційні узагальнення.
Яку роль у цій ситуації відіграє Церква? Чи польсько-українське примирення є виключно справою віруючих людей?
Церква працює передусім у сфері людського сумління. Історик встановлює факти, держава створює закони та відповідає за безпеку, політики ведуть відносини між державами. Церква ж запитує, що людина робить із пізнаною правдою, як переживає власний гнів, як говорить про іншу спільноту, чи здатна визнати завдану кривду та чи спроможна пробачити.
Церква також може створювати простір для молитви, зустрічей, іспиту сумління та духовного формування. Вона має обов’язок нагадувати власним вірним, що Євангеліє стосується також способу, в який ми говоримо про інші народи. Однак саме примирення має значно ширше, ніж лише релігійне, значення. Добрі відносини між людьми різних національностей стосуються громадської безпеки, школи, роботи, сусідства та функціонування всього суспільства.
Невіруюча людина також може повністю поділяти потребу в історичній правді, відповідальності за слова, рівності перед законом і протидії насильству. Тому польсько-українське примирення є також складовою спільного блага.
Чи поляки та українці сьогодні далі від примирення, ніж кілька років тому? Чого Владика найбільше побоюється нині?
Я б радше сказав, що ми опинилися у складнішій фазі цього процесу. Початкова мобілізація після російської агресії була винятковою. Сьогодні, як я вже згадував, з’являються розбіжності інтересів, суспільна втома, політичні суперечки та складні питання, тому міцність попередньої праці проходить випробування.
Однак здобуток останніх двадцяти п’яти років залишається реальним. Прикладом може бути також наша розмова та інші розмови, які ми вже проводили. Ми можемо ставити одне одному незручні запитання, намагатися зрозуміти як польську, так і українську перспективу, цікавитися позицією Греко-Католицької Церкви та відкрито говорити про відмінності. Це має цінність.
Найбільше я побоююся саме втрати цієї здатності слухати. Коли інша сторона перестає бути для нас співрозмовником, а стає лише спрощеним образом цілого народу, ми дуже швидко втрачаємо можливість по-справжньому розв’язувати проблеми. Сьогодні нам потрібен чесний, іноді складний діалог, який ведеться з переконанням, що суперечку можна пройти, не руйнуючи наших відносин.
Якби Владика мав назвати три найважливіші завдання на найближчі роки, що мало б бути на першому місці?
Перше завдання — послідовно продовжувати діалог, навіть тоді, коли політичні відносини стають складнішими. Документи та жести примирення повинні мати продовження в роботі Церков, органів державної влади, наукових середовищ і громадських організацій.
Друге завдання — відповідальна освіта. Молоді поляки та українці потребують знань про історію та підготовки до критичного сприйняття інформації, особливо тієї, що поширюється в соціальних мережах.
Третій напрям — сучасна співпраця: школи, університети, парафії, культурні установи, органи місцевого самоврядування та громадські організації повинні створювати простір, де люди можуть безпосередньо пізнавати одне одного та разом розв’язувати проблеми. Найбільш тривке примирення виникає тоді, коли воно має опору в інституціях, освіті та повсякденному досвіді людей.
Тож повернімося до 1 вересня. Яке значення сьогодні має пам’ять про початок Другої світової війни в контексті цієї розмови?
Пам’ять про війну повинна вчити відповідальності за мир. Ми маємо знати факти, пам’ятати про жертв, називати винуватців і розуміти політичні та ідеологічні механізми, які призводять до насильства.
Із цього знання випливає запитання до нашого покоління: як ми розв’язуємо конфлікти, які існують сьогодні? Чи здатні ми відповідально ставитися до своїх слів, чесно говорити про історію та реагувати на реальні проблеми, перш ніж вони перетворяться на тривалу ворожнечу?
Друга світова війна показує ціну агресії, тоталітаризму та зневаги до людського життя. Саме тому пам’ять про неї повинна спонукати нас захищати те, що служить миру: передусім правду, справедливість, відповідальність, діалог і взаємну повагу.
Поляки та українці мають за плечима складну історію, але також мають досвід примирення і дуже свіжий досвід солідарності. Від нашої відповідальності залежить, яке місце ці два досвіди посідатимуть у майбутньому наших народів — польського та українського.
Розмовляла: Здзіслава Кобилінська
About The Author
