Святий Григорій Великий і григоріанський хорал. Що зробив цей Папа-реформатор для церковної музики?

Григоріанський хорал завдячує своєю назвою Папі Григорію Великому, який зібрав і систематизував його. Однак цей вид співу є значно давнішим, адже походить із Риму ще з перших століть християнства. Він розвивався в Західній і Центральній Європі протягом усього Середньовіччя — і навіть пізніше — та й до сьогодні залишається першорядним співом Католицької Церкви.

Уже з перших століть християни молилися, співаючи псалми. Євангелісти Матей і Марко згадують, що Христос разом з Апостолами «відспівавши гімн» вийшов із Тайної Вечері на Оливну гору (Мт. 26,30; Мк. 14,26). Коли ще в апостольські часи Рим став центром християнства, там також розвивався літургійний спів. На межі VI і VII століть великий Папа Григорій Великий (590–604) зібрав ці співи та впорядкував їх в організовану систему. Так історію григоріанського співу пояснює Папа Пій XII в енцикліці Musicae sacrae disciplina, виданій 1955 року:

Численні свідчення Отців і письменників Церкви стверджують, що з настанням свободи й миру для Церкви [Міланський едикт 313 року — ред.] псалми та літургійні піснеспіви майже щодня використовувалися в богослужінні. Більше того, створювалися нові види священних піснеспівів, які особливо вдосконалювали школи співу, зокрема в Римі. Наш попередник, блаженної пам’яті святий Григорій Великий, як передала нам традиція, усе те, що залишили у спадок попередні покоління, старанно зібрав і мудро впорядкував, охороняючи чистоту та цілісність церковного співу відповідними законами й правилами.

Збірку, до якої святий Григорій Великий звів усі відомі на той час співи, назвали Антифонарієм. Хоча оригінал цієї книги зник у X столітті, збереглися її рукописні копії; найдавніша з них походить із монастиря бенедиктинців у Санкт-Галлені, у Швейцарії.

Однак реформа Папи Григорія мала набагато більше значення: вона об’єднала Церкву — принаймні Західну — у літургійному відношенні. Саме завдяки цьому Папі, а згодом і завдяки імператору Карлу Великому, більша частина Католицької Церкви звершує літургію за одним, римським, обрядом. Те саме стосувалося й церковної музики, адже саме святому Григорію завдячуємо тим, що григоріанський спів поширився по всій Західній Церкві й там продовжив розвиватися.

Традиційно григоріанський спів був одноголосим, виконуваним a cappella, однак у VIII або IX столітті григоріанський хорал почали прикрашати супроводом органа. Деякі монаші ордени залишилися вірними традиційній формі співу без інструментів, тоді як інші прийняли практику виконання його з органом. Також починаючи з IX століття до григоріанського хоралу почали додавати другу, зазвичай нижчу, паралельну мелодичну лінію, яку називали органумом.

Спочатку григоріанський хорал передавався виключно усно, аж поки в IX–X століттях його не почали записувати. Це стало можливим завдяки бенедиктинцю Гвідо з Ареццо, який розробив спосіб запису мелодії за допомогою лінійної нотації. Спочатку використовували одну лінію, потім кілька — аж до чотирьох. Саме так григоріанський хорал записують і сьогодні. У пізньому Середньовіччі додали ще одну лінію, отримавши використовуваний також у сучасній музиці п’ятилінійний нотний стан.

Саме григоріанський спів протягом століть залишався єдиним дозволеним для літургії. Лише наприкінці Середньовіччя почали з’являтися перші поліфонічні композиції, тобто твори для кількох голосів, що звучать одночасно.

Отці Тридентського собору (1545–1563), однак, замислювалися над тим, чи взагалі слід дозволяти такі твори під час Святої Літургії. Їх переконав найвидатніший із католицьких композиторів — Джованні П’єрлуїджі да Палестрина — своїми молитовними композиціями. Твори Палестрини, хоча й були багатоголосими, часто ґрунтувалися саме на мелодії, запозиченій із григоріанського хоралу.

Розвиток поліфонічної музики та інших пізніших форм аж ніяк не зменшив значення григоріанського співу. Він і надалі розвивався, хоча вже меншою мірою: більшість літургійних святкувань уже мали свої співи, тому мелодії потрібно було створювати переважно для нововведених свят.

Попри своє багате музичне надбання, Церква завжди зберігала за григоріанським хоралом перше місце. Так писав про нього 1903 року святий Пій X у моту пропріо Tra le sollecitudini:

Церква вірно зберігала його протягом усіх століть у своїх літургійних книгах, подає його вірним як свій власний спів, приписує, щоб у деяких частинах літургії використовували виключно його, і радіє, що завдяки найновішим науковим дослідженням йому повернуто його первісну бездоганність і чистоту.

Варто підкреслити, що григоріанський хорал ніколи не був «скасований» і — принаймні офіційно — не був понижений у статусі. На жаль, сьогодні його вже рідко можна почути в церквах — хіба що під час Святої Літургії, яку служать у традиційному обряді.

Несправедливо пояснювати сучасне відходження від григоріанського співу потребою «розуміти спів учасниками». Адже молитовний спів латинською мовою може значно сильніше привернути увагу учасників літургії та спрямувати її до Бога, ніж сучасні піснеспіви народними мовами.

Цікаво, що навіть документи Другого Ватиканського собору прямо говорять, що григоріанський хорал є першорядним співом Церкви.

Григоріанський спів Церква визнає власним співом римської літургії. Тому в літургійних богослужіннях він повинен посідати перше місце серед інших рівноправних видів співу, — читаємо в Конституції про Святу Літургію 1963 року.

Хоча на перший погляд григоріанський хорал може здатися невибагливим, насправді його структура є надзвичайно багатою. Ця одна мелодична лінія містить надзвичайно витончений ритм, сповнений мелізмів — чогось, що без сумніву можна назвати високим мистецтвом.

Однак його найбільшою перевагою є молитовний характер і відповідне поєднання мелодії з текстом, що створює враження надзвичайної плинності співу. Користь від слухання григоріанського співу можна отримати навіть без розуміння його слів; якщо ж мати перед очима їхній переклад, це ще більше допомагає в молитві.

Григоріанський хорал у своїй первісній формі зберігся в багатьох монастирях, які щодня моляться ним. Найбільшими хранителями цього виду співу є бенедиктинці. У монастирях, таких як Солем і Фонґомбо, григоріанський спів є невід’ємною частиною щоденної Святої Літургії.

Передусім, однак, потрібно пам’ятати про священницькі молитви — Бревіарій, який духовенство відправляє вісім разів на день; у деяких монастирях усі ці молитви співають на григоріанські мелодії.

Звичайно, в інших монаших орденах григоріанський спів також плекають. Однак видається, що саме бенедиктинці особливо дбають про нього. І саме з цього ордену походив Папа, який зібрав та впорядкував його, — святий Григорій Великий.

Автор: Адріан Фида, phttps://pch24.pl/ch24.pl