Синод: будувати Церкву, що здатна відкрити обійми для всіх
У понеділок, 9 жовтня 2023 р, після недільної перерви, учасники XVI Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів знову зібралися в залі Павла VI на чергову сесію. Зі вступним словом до присутніх звернувся Головний доповідач асамблеї кардинал Жан-Клод Оллеріш. Він нагадав, що минулого тижня під час загальних зібрань та праць у групах вони обговорили «досвід спільного шляху Божого люду протягом останніх двох років і зосередилися над поняттям синодальної Церкви як єдиного цілого». Кардинал зазначив, що предметом наступних обговорень буде розділ В1 Робочого документа, що має тему «Сопричастя, яке випромінює», а, зокрема, питання «Як ми можемо більш повною мірою бути знаком та знаряддям єдності з Богом і єдності людства?».
Чи готові ми приймати в Церкві інших?
Перед тим, як передати слово доповідачам, кардинал Оллеріш поділився з учасниками загального зібрання прикладом з життя. Одна сім’я, яка переїхала з Африки до однієї з європейських країн, розповіла йому, що вони намагалися знайти парафію, в якій могли би надалі практикувати свою католицьку віру. На парафії, яку вони почали відвідувати, люди приходили на месу, але вони не були справжньою спільнотою. Ця африканська сім’я відчувала, що на них дивляться зверхньо, бо вони мали інші релігійні звички. Вони почувалися відкиненими. І тоді вони знайшли методистську спільноту, в якій їх прийняли, надали конкретну допомогу, щоб вони могли робити перші кроки в новій країні. «Їх прийняли як братів і сестер, а не як об’єкт благодійності, – підкреслив кардинал, – вони не були просто засобом для людей, які хотіли творити добро. Їх прийняли як людей, з якими можна разом йти життєвою дорогою. Коли я почув це свідчення, я згадав про свою країну і свою Церкву. Напевно, те ж саме сталося б і тут, з тією відмінністю, що у нас немає методистської церкви, яка б їх прийняла». В цьому контексті Головний доповідач нагадав, що під час Святої Меси з нагоди відкриття Світових Днів Молоді у Лісабоні Папа Франциск наголошував, що всі запрошені бути частиною Церкви. Кардинал звернувся до присутніх з проханням замислитися над тим, чи готові ми приймати тих, які викликають в нас роздратування, бо їхній спосіб життя, здається, загрожує нашій ідентичності.
Після вступних слів Головного доповідача, до учасників загального зібрання звернулися з доповіддю отець Тімоті Редкліф та професорка Анна Роулендс, які запропонували огляд теми наступних обговорень з біблійно-духовної та богословської перспективи.
Зустріч, яка спонукає до місії
Роздумуючи над пунктом B1 Instrumentum Laboris: «Сопричастя, яке випромінює», о. Тімоті Редкліфф, OP запропонував євангельський погляд на питання про те, як ми можемо формуватися в спільності, яка виливається в місію. Йшлося, зокрема, про 4 главу Євангелія від Йоана, в якій йдеться про зустріч Ісуса з жінкою-самаритянкою, яка стає першою проповідницею Євангелія. За словами доповідача, зустріч починається з відчуття Ісусом спраги, яка не стосується лише води, адже «Бог постає серед нас як той, хто понад усе прагне кожного з нас», щоб дарувати нам спасіння.
Зі свого боку жінка теж виявляє глибшу спрагу, яка відображається у способі її життя. «Як казав святий Роман Солодкоспівець, безладне статеве життя людей часто є відображенням їхньої неусвідомленої найглибшої спраги – спраги Бога. Наші гріхи, наші невдачі, зазвичай, є хибними спробами знайти те, чого ми прагнемо найбільше. Але Господь терпляче чекає біля наших криниць, запрошуючи нас до більшої спраги», – сказав о. Редкліфф, додаючи, що формація до синодальності також означає вчитися ставати ревними людьми, сповненими глибокого бажання Бога. За його словами, на цьому шляху необхідна, передусім, глибоко особиста зустріч між двома людьми, яка виходить за межі навішування ярликів, приймаючи людину такою, якою вона є насправді. Водночас йдеться про особисту зустріч з Богом. «Основою нашої люблячої, але не присвійної зустрічі з іншим, безсумнівно, є наша зустріч з Господом, кожен на своєму місці, з нашими невдачами, слабкостями і бажаннями. Він знає нас такими, якими ми є, і дозволяє нам зустрітися з любов’ю, яка звільняє, а не контролює. У тиші молитви ми стаємо вільними», – наголосив священик.
Таким чином, зустріч з Богом, Який повністю знає людину, спонукає її, подібно до жінки-самаритянки, до виконання місії. «Досі вона жила в соромі та приховуванні, боячись осуду своїх співгромадян. Вона йде до криниці в полуденну спеку, коли там нікого немає. Але тепер Господь просвітив усе, ким вона є, і любить її. Після гріхопадіння Адам і Єва, засоромлені, ховалися від Божого ока. Тепер вона виходить на світло. Формація до синодальності знімає з нас маскування і маски, так що ми виходимо на світло. Нехай це станеться і в наших малих групах!» – побажав на завершення о. Редкліфф.
Особливості та модель сопричастя
Роздуми професорки Анни Роулендс над пунктом B1 Instrumentum Laboris стосувалися богословської рефлексії над сопричастям, яке є насамперед реальністю життя самої Пресвятої Трійці – основи і джерела ідентичності Церкви. «Зіткнувшись з цією реальністю, наша перша дія – прийняти її з радістю, без тривоги чи духу суперництва. Брати участь у житті сопричастя – це честь і гідність нашого життя», – сказала вона, зосередившись на трьох вимірах сопричастя. По-перше, сопричастя – це краса різноманітності в єдності. «Божественне світло сприймається в сопричасті, яке випромінюється через славне розмаїття: людей, створінь, культур, мов, літургій, дарів і харизм», – зауважила доповідачка. За її словами, ця особливість спонукає запитувати себе, як ми можемо бути близькими та супроводжувати всіх охрещених у різноманітних людських ситуаціях, а також бути більш відданими діалогу з різними культурами, в яких знаходимося.
Другим виміром сопричастя є те, що воно існує в конкретних і відчутних реаліях. На думку професорки Роулендс, мабуть, найефектнішим і яскравим образом сопричастя є весільний бенкет Агнця, де Бог звертається до наших почуттів. У житті Церкви це проявляється, зокрема, в Євхаристії, яка є місцем, «де виявляється сопричастя вірних». «На приготованому бенкеті першими будуть ті, хто не має влади, зневажені і стражденні. Це пов’язано з близькістю Бога до тих, хто страждає, і близькістю багатьох страждаючих до пізнання і тайни Бога», – зауважила вона, підкресливши важливий висновок для життя Церкви. Йдеться про одну з тем обговорюваного пункту Instrumentum Laboris – сопричастя у гідності завдяки плеканню близькості до зневажених та потребуючих.
Третім виміром сопричастя, за словами доповідачки, є участь, яка пов’язує нас з іншими в часі та просторі. «Важливою частиною того, чому лексика сопричастя є пасхальною мовою, а отже, мовою надії, є те, що вона пов’язує золотою ниткою минуле, теперішнє і майбутнє. В епоху, яка часто прагне розірвати ці зв’язки, наша віра тримається за них. Це частина її інтелекту, здатного нас провадити», – зауважила професорка Роулендс. На її думку, сопричастя є таїнственним, але водночас абсолютно конкретним, що є перед нашими очима, яке потрібно виражати у різних контекстах життя Церкви. «Ми діємо завжди у світлі того, що було, діємо зараз і діємо в напрямку того, що нас вабить: в напрямку єдності та служіння Царству Божому», – зазначила доповідачка.
About The Author
