Слово кардинала Ґуалтьєро Бассетті з нагоди вручення йому Ордена митрополита Андрея Шептицького

Ваше Блаженство!

Достойний брате у Христі! Я зворушений і радий вітати Вас сьогодні, а також від імені нашого архиєпископа Івано Маффейса, у цьому визначному храмі, який протягом чотирьох століть був катедральним храмом дієцезії Чітта-делла-П’єве, до її об’єднання з Перуджійським престолом.

Ви прибули до Рима на запрошення Святішого Отця, щоби взяти участь у Синоді Єпископів, який зосередився на фундаментальній темі сопричастя в Церкві та її місії у світі. Перед поверненням на Батьківщину Ви захотіли відвідати мене тут, у спільноті міста Чітта-делла-П’єве, де я мешкаю вже понад рік, завершивши своє активне єпископське служіння. Я дуже вдячний Вам за цей чудовий жест братньої любові та щирої дружби.

Вітаю пана мера, представників влади, священників, українських і пієванських вірних, які зібралися тут.

Під час мого єпископського служіння в Перуджі та виконання моїх обов’язків як очільника італійського єпископату я намагався створити справжнє сопричастя з Вами і Церквою, яку Ви очолюєте, сприяючи братерським та благодійним стосункам (серед іншого хотів би нагадати, як багато зробила асоціація «Ґомена» з Перуджі, зокрема пан Алессандро Пріореллі, на користь Карітасу в Києві). Під час мого паломництва до України влітку 2018 року я мав змогу захоплюватися красою вашої землі, її пишною і гостинною природою, яка зараз страшенно понівечена війною, що принесла смерть і незліченні руйнування.

У мене й досі перед очима стоїть образ великої кількості вірних біля Зарваницької святині під час Божественної Літургії, на якій я мав ласку служити на запрошення Вашого Блаженства.

Я також не можу забути молитви українських єпископів у цій святині, які просили Пресвяту Богородицю про моє одужання, коли я вмирав від ковіду. Тепер це я щодня молюся за вас, бо, як сказав апостол Павло в посланні до солунян: «Такими дорогими ви нам стали!».

Серцем я часто перебуваю серед вас. Я хотів би втішати матерів, які втратили своїх синів на війні, хотів би витирати сльози, допомагати хворим, оплакувати загиблих.

Історія повернулася назад і видається, ніби трагічне ідеологічне насильство XX сторіччя поширилося в часі, з руйнівною люттю знищуючи людські життя, наче це якась дрібниця… Здається, що людське життя більше нічого не значить! Презирство до своїх ближніх є навіть предметом гордості: чоловіки, жінки, діти, навіть немовлята, поглинуті жахом жорстокого й нескінченного насильства.

Єднаймося дедалі більше зі Святішим Отцем та всіма людьми доброї волі, які в ці страшні дні не втомлюються просити в Бога найвищого блага — миру в Україні та на Святій Землі.

Дорогі брати і сестри! Слово Боже, яке сьогодні пропонує нам для роздумів Літургія, стосується релігійних провідників народу — тих, кого Господь вибрав пасти своє стадо, згідно із Законом. Йдеться про велику відповідальність, яку Господь Бог поклав на нас і яку нам не завжди вдається добре виконувати.

Пророк Малахія попереджає про велику оману: людина живе вже для того, щоби служити Господові і своїм братам та сестрам, а не для того, щоб виставляти себе напоказ, прагнути перших ролей, насолоджуватися привілеями, робити з себе вождів, щоб наказувати, а не служити. Натомість істинний дух Закону полягає в тому, щоби бути смиренним, служити всім, не очікуючи жодної вигоди.

В Євангелії від Матея Ісус застерігає від тих, хто представляє себе провідниками народу, наділеними божественною владою, але насправді зраджує Закон непослідовністю і гонитвою за славою, яка належить лише Богові. «Сліпими поводирями» називає їх Ісус: вони наказують і не виконують, наказують за власною примхою і нікому не підкоряються, думають тільки про себе, а про добро інших не дбають.

«Найбільший із вас буде вам слугою. Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений!». Наше завдання — вказати на Нього, Господа, як на єдиного вчителя, а на Бога — як на єдиного істинного Отця.

Церква і світ потребують не сліпих поводирів, а провідників, які добре бачать та вміють просвічувати інших, провідників, спроможних зрозуміти потреби, багатих духом і людяністю. Не було б війн та братовбивчих побоїщ, якби ми всі плекали глибоке почуття людської гідності.

Якби ми всі мали більше людяності та смирення, закінчилися б навіть найгостріші суперечки.

На цій Божественній Літургії ми просимо Господа, щоб Він перемінив наші серця, щоби вони билися любов’ю до кожної людини. Ми просимо, щоб наші серця були готові любити і служити, щоб потроху змінювати цей «шмат, б’ються за який несамовито» [Данте, Рай, Пісня 22, 151, переклад М. Стріхи — прим. пер.]

Взиваймо до Пресвятої Богородиці, щоб ці трагічні й нещасливі війни якнайшвидше закінчилися і настав день воскресіння для цілих народів!

Переклад з італійської Секретаріату Глави УГКЦ у Римі