Страсний вівторок. Роздуми Томіславa Іванчічa

Серед нас дуже багато приречених. Одні приречені жити, якщо навіть ніколи цього не бажали, і ніхто їх не запитував, чи хочуть вони жити. Інші скаржаться, що приречені бути неповносправними чи інвалідами, і запитують як віднайти в цьому сенс. Деякі кажуть, що вони приречені бути представниками певної нації та менталітету. Хтось нещасливо одружився і скаржиться, чому це саме з ними мало статися. Деякі мають хвору дитину(…).

Є люди, яких народ засудив. Дехто народився в родині, де хтось був відзначений якимось ганебним титулом, і це залишилося для всіх його нащадків. Один алкоголік розповів мені, що він відчуває, як всі його засуджують, ненавидять і зневажають. Один молодий чоловік, залежний від наркотиків, постійно скаржився, що почувається так, ніби він належить до щурів, а не до людей, ніби його мозок і все його єство розпадається на частини. Він більше не може повернутися до людського суспільства. Він відкинений.

Я відвідав лікарню. Один пацієнт розповів мені, що родичі вигнали його з дому, бо не могли про нього піклуватися. Зі сльозами на очах одна літня жінка в будинку престарілих скаржилася мені, як вона народила і  виростила шістьох дітей, але всі вони її покинули. «Це не життя, це вмирання», — сказала вона. «Я дуже хотіла виховувати, доглядати і любити своїх онуків. А тепер ледве що раз в місяць-два онуки приходять до мене в гості. Така старість є сумна й невесела», – розповіла старенька.

Один батько розчаровано сказав, що не сподівався, що його діти підуть хибним шляхом. «Вони розпродали землю, — каже він, — дали згнити машинам, які я мав, і кожен пішов своєю дорогою.» Він живе сам у старому будинку, постійно розмірковуючи, чи можливо, щоб діти залишили батька просто так. Один хлопець поскаржився мені, що в дитинстві він щось украв і що відтоді все село дивиться на нього недобре, знущається з нього і всі його зневажають. Одна дівчина каже, що від неї пішов хлопець, що всі думають, що це вона винна, і пліткують про неї. «Так, я вже багато років живу сам, — сказав мені літній чоловік, — бо дружина покинула мене і поїхала до Німеччини до іншого». Діти поїхали за нею або живуть самі. Останні кроки свого життя я намагаюся зробити тут, але, повірте, це нелегко», – сказав чоловік. “Я не знаю про маму чи тата”, – сказала мені дівчина в Австрії. «Я лише знаю, що одна жінка знайшла мене  у якомусь будинку, а потім мене удочерила. Кажуть, що моя мама десь є, але я не знаю про неї». «Мені зовсім погано, ніби мої кістки розсипаються, і я не знаю, навіщо я живу», — продовжила вона. «Ви не знаєте, як багато для мене означає Ісус Христос і його страждання», — закінчила вона.

Деякі люди були засуджені судом, тому що вони або дійсно були злочинцями, або в їхньому житті сталося щось таке, що вимагало їх засудження. Вони відчувають, що за стінами камери минають роки їхнього життя, а дні спливають безповоротно.

Ісус із Назарету застерігав нас не судити й не засуджувати, якщо ми самі не хочемо бути засудженими. За його словами, в житті все суперечливо. Є ті, хто судять і засуджують інших, заганяють їх у гетто і виганяють на край людського суспільства, маргіналізують. Хто зневажає інших і вважає їх гіршими, той звинувачує себе самого. Оскільки, коли ми не прощаємо іншим і якщо ми засуджуємо інших, ми засуджуємо себе, говорить Ісус з Назарету. Він просив нас любити тих, які є маргіналізовані, знаходяться на узбіччі суспільства, тих кого відкидають і засуджують.

Ісус показав це своїми діями. Він пішов туди, де люди були відкинені, засуджені, маргіналізовані; звільнив повію Магдалину, морально відновив митаря Закхея, прийняв до своїх лав митаря Матея. Він зустрів професора університету Никодима, який, побоюючись осуду колег, прийшов вночі на розмову. Ісус врятував перелюбницю від побиття камінням, a самарянці, яка мала п’ятьох чоловіків, допоміг нарешті зберегти вірність у шлюбі. (…).