Важкі питання. Чи може людина не грішити?

ПИТАННЯ: Чи може людина не грішити?

ВІДПОВІДЬ: У солоному морі живе риба, і вона не солона. У світі живе людина. Чи може вона жити і не “просолюватися” – не грішити? Є люди, які живуть в святості. Але наша святість, звичайно, відносна. Сказано: “Один Господь безгрішний” (Откр15,4), а ми, люди, – грішні. Але чи можливо не грішити? Щоб відповісти на це питання, заглянемо в Перше послання святого апостола Івана: “Коли ж кажемо, що не маємо гріха, – обманюємо самих себе, і немає в нас правди” (1 Ів 1,8). І той же апостол Іван говорить в іншому місці: “Всякий, хто в Нім пробуває, не грішить; усякий, хто грішить, не бачив Його, і не пізнав Його” (1 Ів 3,6). Як же розуміти ці суперечливі слова?

Екзегети показують, що мова йде про дві різних ситуації: є два різні стани «гріховності». Перший уривок відноситься до нашої слабкої натури, нагадуючи, що гріх «мешкає в нас», що людина несе в собі спадкову схильність до гріховності в результаті первородного гріха. Як люди, ми – спільнота грішників, але як Церква, ми стаємо «святою громадою грішних людей», чиї гріхи були викуплені і які вже належать Христу. Катехизм нагадує, що “всі члени Церкви, включаючи її духовенство, повинні визнавати себе грішниками. У всіх благе зерно Євангелія змішане з кукілем гріха до кінця часів “(ККЦ 827). З вищесказаного випливає, що неможливо жити без гріха. Але чи може людина не грішити? Відповідаючи на це питання, Катехизм Католицької Церкви наводить слова святого Августина: “Бо Бог Вседержитель (…) будучи надзвичайно благим, ніколи не допустив би будь якому злу існувати у справах Його, якби Він не був настільки сильний і благий, щоб зробити добро зі зла самого “(ККЦ 311) –

З першоджерел відомо, що святий Августин, автор цих рядків, ні разу в житті не сповідався. Чи це можливо? Справа в тому, що в ранньому християнстві існував інший підхід до сповіді, ніж сьогодні. У свідомості давніх християн тяжкий гріх руйнував відносини з Богом і з спільнотою Церкви. Тому одноразове покаяння носило публічний характер. Що ж в ті часи вважалося тяжким гріхом? Практика публічної сповіді і покаяння була обов’язковою для християнина, який скоїв убивство, перелюб, ідолопоклонство, практикував блуд, проклинав, давав як свідок брехливі свідчення або брав участь у циркових виступах (можливо, мова йшла про гладіаторські бої і т.д.). Тяжким гріхом було зречення від віри в часи переслідування. Можна зробити висновок, що в давнину було, з одного боку, більше уваги до гріха; з іншого боку, християни більше усвідомлювали те, що таке гріх. Схоже, що стародавні християни змішували гріх зі слабкістю, як це часто буває з нами. У певному сенсі невірно зрозуміла практика Таїнства Покаяння може породити у сучасної людини певний «дозвіл» на гріх, так як завжди можна свій гріх висповідати. Таким чином, ми втратили серйозність остаточного характеру сповіді і покаяння.

Як було сказано в попередніх випусках рубрики, слід відрізняти смертний гріх (іноді званий тяжким) від повсякденного (легкого). Перший означає “добровільне відвернення від Бога” (ККЦ 1855) і “вимагає повного усвідомлення і цілковитої згоди. Він припускає усвідомлення, що вчинок є гріхом, що він суперечить Божому Законові. Він так само припускає добровільну згоду настільки, щоб вибір міг уважатись особистим. Уявне незнання і закаменілість серця не применшують, а збільшують добровільний характер гріха “(ККЦ 1859) Існує багато обставин, які «необхідні»для вчинення тяжкого гріха. Відповідь на питання, чи можливо виконати їх всі разом, ймовірно, залежить від точки зору. Одні люди бачать смертний гріх майже всюди, інші не бачать його ніде, вважаючи, що людина не здатна його зробити. Суть проблеми полягає в формуванні совісті, яка підказує нам, що добре і що погано.

Але є ще легкі (або повсякденні) гріхи, які «трапляються» з нами кожен день. Чи можна жити без них? На жаль ні. Вони належать людській природі. Говорячи про них, Катехизм цитує святого Августина: «Поки людина ходить у плоті, вона не в змозі уникнути всіх гріхів, навіть найлегших». Це не означає однак, що всі вони неминучі.