3 серпня – Перша кров Крістіади. Битва за Санктуарій

3 серпня 1926 року біля Санктуарію Матері Божої Гваделупської в Гвадалахарі, мексиканському штаті Халіско, пролунали постріли. Група католиків зі зброєю в руках стала на захист своєї святині від наруги. Це стало початком загальнонаціонального повстання, відомого як Крістіада.

Кування кайданів

Початки війни проти Католицької Церкви на мексиканській землі можна було побачити ще у XVIII столітті, за часів іспанського панування, коли тут почали виникати перші масонські ложі.

Вплив масонства значно посилився після здобуття Мексикою незалежності (1821 рік). Ложі розросталися, немов бур’ян, зокрема завдяки підтримці дипломатії Сполучених Штатів і Великої Британії, які бачили в масонських організаціях зручний і водночас неофіційний канал впливу на політичні кола молодої республіки.

У 1840-х роках переслідування Церкви та інші революційні ініціативи лібералів, що формувалися в ложах, призвели до низки повстань, громадянських воєн і іноземних інтервенцій. Після трьох десятиліть хаосу країна здобула певну стабільність за правління президента Порфіріо Діаса.

Період кривавих переслідувань католиків повернувся під час Мексиканської революції (1910–1920). Запеклий внутрішній конфлікт знову спустошив країну. Мир, укладений над могилами півтора мільйона жертв братовбивчої війни, виявився нетривалим.

У 1917 році була проголошена Конституція Мексики, яка позбавила Католицьку Церкву статусу юридичної особи. Фактично її планували ліквідувати: усе церковне майно мало перейти державі, а священників хотіли звести до статусу приватних осіб, які лише «надають релігійні послуги віруючим».

Засідання комісії, що готувала основний закон, нагадували зібрання фанатиків, одержимих ненавистю. Один із поважних «експертів» заявляв про право мексиканців на «винищення гідри, що зветься духовенством». Інший проголосив: «Якщо забракне мотузки, щоб вішати тиранів, мої руки сплетуть її з нутрощів монаха». Третій називав духовенство «мерзенними й брехливими кажанами», «огидними восьминогами» та «інквізиторами людського сумління».

Упродовж наступних років найрадикальніші революціонери, хоч і були войовничими у своїй риториці, утримувалися від запровадження цих антиклерикальних законів, розуміючи, що це може знову розколоти країну. Однак згодом до влади прийшла людина, яка не зважала на такі перестороги, вважаючи боротьбу з Богом своїм особистим покликанням.

Наближається Антихрист

Його називали «Турком» (хоча він мав єврейських предків), а також більш урочисто — «Мексиканським Нероном». Сам він проголосив себе Антихристом. Своїми політичними кумирами вважав Леніна і Троцького, а згодом із захопленням відгукувався також про Гітлера.

Плутарко Еліас Кальєс, масон 33-го ступеня ложі «Helios», атеїст (який наприкінці життя захопився спіритизмом), був професійним політиком — одним із тих, хто стає справжнім лихом для власної країни. Під час Мексиканської революції завдяки своїм зв’язкам він увійшов до кола революційних генералів — жорстоких польових командирів. Саме тоді він здобув прихильність впливового «володаря війни», такого ж масона, Альваро Обрегона. У 1920–1924 роках генерал Обрегон був президентом Мексики. Після завершення своєї каденції, оскільки закон не дозволяв переобрання, він висунув своїм наступником Кальєса.

У 1926 році президент Кальєс вирішив запровадити в життя антикатолицькі статті Конституції, які досі залишалися лише на папері. Було проголошено націоналізацію всього церковного майна, включно з храмами, закриття католицьких шкіл, заборону викладання релігії як у державних, так і в приватних навчальних закладах, а також заборону проводити богослужіння поза стінами храмів.

Священникам загрожували штрафи або ув’язнення за появу в громадських місцях у сутані. Було навіть заборонено традиційне привітання ¡Adiós! («З Богом!»). У багатьох штатах кількість священників різко скоротили: подекуди один священник мав обслуговувати десятки тисяч вірян, а в штаті Веракрус — близько ста тисяч. Сотні священнослужителів-іноземців були вислані з країни.

Кальєс просто вирішив проблему можливих протестів.

За словесну критику уряду — не лише в пресі чи листівках, а навіть у приватній розмові — загрожувало до п’яти років ув’язнення. Президент спирався на армію, поліцію та антиклерикальні бойові загони, які вже багато років здійснювали жорстокий терор проти католиків.

Опір

Вірні Католицької Церкви тривалий час намагалися чинити опір мирними засобами.

Два мільйони людей підписали петицію до влади, однак її проігнорували. Організовувалися демонстрації та протестні мітинги. Було оголошено бойкот кінотеатрів, театрів, преси, державного транспорту та тютюнових крамниць, що зменшило державні прибутки. Зрештою духовенство вдалося до своєрідного страйку, тимчасово припинивши здійснення богослужінь і церковних відправ. Масштаб реакції суспільства здивував усіх.

Тим часом уряд відповідав дедалі жорстокішими репресіями. Кількість арештів стрімко зростала. Військові займали храми, перетворюючи їх на казарми, в’язниці та стайні. Під час цього грабували літургійний посуд, трощили дарохранительниці, нищили інтер’єри святинь. Особливе задоволення солдати отримували від розстрілювання зображень Христа, Божої Матері та святих.

Стихійні протести парафіян поступово переростали в сутички. 26 квітня 1926 року в Сітакуаро внаслідок зіткнень загинули четверо цивільних і один військовий офіцер. 31 липня в Оахаці солдати захопили храм Santa María de los Ángeles; тоді загинули двоє військових і кілька парафіян. 2 серпня зі зброєю виступили мешканці Акамбаро, а 3 серпня — віряни в Кокулі.

Ці перші іскри ще не запалили накопичений порох великого народного повстання. Звістки про ці події місцева влада старанно замовчувала. Тим часом режим Кальєса продовжував дедалі сильніше закручувати гайки переслідувань.

Дзвони Гвадалахари

3 серпня 1926 року натовпи вірян почали збиратися навколо Санктуарію Матері Божої Гваделупської в Гвадалахарі. Дехто з парафіян завбачливо прихопив із собою рушниці та револьвери. Напередодні містом поширилася звістка про намір військових захопити святиню.

Протистояння почалося з, на перший погляд, незначного випадку. Поблизу Санктуарію гурт дітей спробував перегородити дорогу автомобілю генерала, який водночас був високопоставленим державним урядовцем. Водій не зупинив машину, а продовжив їхати просто на юних демонстрантів. Тоді, як стверджують очевидці, дехто з дітей почав кидати в автомобіль каміння та палиці. Розлючений генерал наказав зупинитися, вийшов із машини й кілька разів вистрілив із револьвера. У відповідь із боку храму пролунали постріли. Діти розбіглися, а наляканий генерал поспішно сів до автомобіля й негайно поїхав. Під час цього інциденту ніхто не постраждав — імовірно, обидві сторони стріляли лише для залякування.

За пів години в Санктуарії задзвонили дзвони. До храму під’їхала військова вантажівка. Сьогодні важко визначити, чи це була реакція на попередній інцидент із генералом, чи початок заздалегідь спланованої операції із захоплення святині. Двадцять солдатів зайняли позиції в церковному саду, а ще п’ятеро разом з офіцером попрямували до головної брами. Тут їм перегородили шлях двоє беззбройних чоловіків.

Офіцер зверхньо зажадав відчинити браму й впустити військових усередину. Двоє охоронців святині вагалися. На їхніх обличчях було видно страх. Неподалік стояв нерішучий натовп парафіян, а драматизм миті підкреслював безперервний передзвін дзвонів.

Вигляд озброєного, дисциплінованого військового підрозділу паралізував людей. Вони відчули власну безпорадність, їх охопив страх. Адже це були звичайні цивільні, переважно беззбройні, які лише на мить відірвалися від своїх повсякденних справ. Вони стояли мовчки, а дзвони не вмовкали, розносячи містом свій скорботний заклик про допомогу.

Юдита

І тоді, невідомо звідки, з’явилася молода жінка. Швидким кроком вона підійшла до брами Санктуарію. Вона наблизилася просто до офіцера. Не намагалася його переконувати, сперечатися, вести «діалог» чи благати. Вона просто встромила йому ніж у серце.

Іноді достатньо однієї людини, щоб привести в рух пружину Історії, щоб змінити хід подій.

Солдати й цивільні вражено дивилися, як офіцер — виконавець наказів своїх начальників — осідає на бруківку; як помирає на вулиці біля храму, на порозі брами, яку так і не зміг подолати. А мексиканська Юдита схилилася над ним, відстебнула від його пояса револьвер і шаблю. Потім передала цю зброю двом приголомшеним охоронцям брами, сказавши:

— Ви можете захищатися!

Натовп захвилювався й рушив до брами. П’ятеро солдатів розгубилися, але почули лише наказ піти, якщо хочуть урятувати своє життя. Вони розсудливо скористалися цією порадою й приєдналися до двадцяти своїх товаришів у церковному саду. Там, на жаль, — чи то під впливом емоцій, чи навмисно — хтось ухвалив смертельне рішення. Солдати відкрили вогонь по натовпу, не зважаючи на те, що більшість присутніх були беззбройними, серед них було багато жінок і дітей. Частина людей у паніці розбіглася. Багато хто, рятуючись від шквалу куль, сховався в храмі.

Проте не всі шукали порятунку втечею. Озброєні парафіяни стали до бою, відповідаючи пострілом на постріл. Так розпочалася битва за Санктуарій.

Облога

До святині прибували все нові військові підрозділи. Обстріл посилювався.

Оборонці відповідали, як могли, стріляючи з мисливських рушниць і револьверів з атріуму, дзвіниць і даху храму. Дивовижно, але командування ними взяв на себе вісімнадцятирічний Лауро Роча Гонсалес, уродженець Атотонілько. Очевидно, юнак мав природний авторитет або відповідну військову підготовку, адже старші без вагань йому підкорилися. Солдати, які згодом пояснювали невдачу штурму, доповідали про вміле розташування вогневих позицій оборонців, що унеможливило наближення до храму.

Запекла перестрілка тривала близько години. Нарешті небо послало рясну зливу. Потоки дощу дещо остудили розпалені голови по обидва боки. Було досягнуто домовленості про припинення вогню. Згодом влада дозволила місцевій пресі повідомити лише про чотирьох загиблих. Проте через багато років історики встановили, що в битві загинули 18 осіб, а 40 були поранені.

Військові оточили Санктуарій щільним кільцем. Федеральні агенти відключили електропостачання. Коли настала ніч, храм поринув у темряву, з якої лунали молитви, гімни та церковні пісні. Особливе враження на очевидців справила пісня, яку знову й знову співали оборонці:

Загони Марії, йдіть за знаменом!
Нехай ніхто не захитається.
Ходімо на війну!
Ходімо на війну!

Однак у захисників закінчилися набої. За таких обставин продовження бою означало б колективне самогубство. Наступного ранку розпочалися переговори. Було домовлено відпустити додому всіх жінок і дітей. Близько чотирьохсот чоловіків мали вирушити до в’язниці. Вони гордо пройшли вулицями міста в оточенні озброєних до зубів солдатів, а на них дивилася вся Гвадалахара, увесь Мексиканський народ.

Лавина

Того ж дня мешканці стали на захист храму в Асуайо, у штаті Мічоакан. Від куль військових загинули четверо людей, серед них — восьмирічний хлопчик.

Протести множилися, а число мучеників зростало. 15 серпня, у свято Успіння Пресвятої Діви Марії, поблизу Чальчіуїтеса поліцейські агенти розстріляли священника святого Луїса Батіса Саїнса, духовного опікуна місцевого осередку Мексиканської католицької молодіжної акції, а також трьох його співробітників. Помираючи, вони вигукнули гасло католицьких повстанців 1873 року:

— ¡Viva Cristo Rey! — Хай живе Христос Цар!

Та лилася не лише кров католиків. Дедалі частіше їхніх переслідувачів також наздоганяла відплата. У період між серпнем і груднем 1926 року спалахнули 64 стихійні місцеві збройні повстання, переважно у штатах Халіско, Гуанахуато, Герреро, Мічоакан і Сакатекас. Усе могутніше лунав вигук:

— ¡Viva Cristo Rey!

1 січня 1927 року до боротьби піднялася вся країна.

Слава крістерос

Влада назвала повстанців крістерос (cristeros, буквально — «христусівці»). Це мало бути глузуванням із боку «просвічених» лібералів у масонських фартухах, покликаним підкреслити нібито «релігійний фанатизм» і «відсталість» повстанців.

Однак для воїнів під знаменом Христа Царя назва крістерос, задумана як образа, стала найпочеснішим титулом.

Їхню боротьбу почали називати Війною Христа (Guerra Cristera) або Крістіадою — від поєднання слів cristeros і cruzada («хрестовий похід»).

Наслідуючи хрестоносців, вони присвячували свій час боротьбі та молитві. Поряд із церковними гімнами великою популярністю серед них користувалися народні балади (corridos), зокрема пісня «Мексиканці, до бою!»:

Мексиканці, розлючене пекло
кинуло свої полчища проти нашої батьківщини.
Ми переможемо все пекло
завдяки Цариці, яку дарували нам Небеса.

Хоч пекло і його полчища воюють,
щоб зруйнувати наші храми,
ці жорстокі тирани не зможуть
вирвати Ісуса з наших душ.

Крістерос ішли назустріч смерті без страху й із дитячою довірою — як на полі бою, так і на місцях страти. Так само поводився юний Орасіо Ламас, який дорогою на страту втішав свою згорьовану матір словами:

— Як легко сьогодні увійти до Неба, мамо!

Жорстока громадянська війна тривала три роки — до 1929 року, коли масонський режим почав втрачати свої позиції. Проте єпископи, введені урядом в оману, зажадали припинити боротьбу, сподіваючись, що мир стане кращим виходом. Крістерос із послуху склали зброю.

Їхній командувач, генерал Хесус Дегольядо Гісар, писав в останньому наказі:

Будь прославлений, Христе! Ми, які заради Тебе йдемо на приниження, на вигнання, а можливо, й на славну смерть, ми — жертви наших ворогів — з найпалкішою любов’ю вітаємо Тебе і ще раз складаємо Тобі нашу шану.

Однак підступний уряд не дотримався укладених домовленостей. Почалися нові хвилі переслідувань Католицької Церкви, роки терору, що забрали тисячі людських життів. Тоді, всупереч волі єпископів, жменька відчайдушних людей знову взялася за зброю і поступово гинула в нерівній боротьбі. Останні загони Незламних продовжували чинити опір аж до 1941 року.

……

Підсумок повстання, що розпочалося із захисту Санктуарію в Гвадалахарі, здавався трагічним. Можливо, у боях і під час репресій загинуло навіть чверть мільйона людей. Незагойні рани, справжнє море сліз матерів і сиріт. Безмежна прірва страждань і жертовності, які, здавалося б, були марними…

Та ні — ніщо не було марним. Зрештою уряд був змушений відмовитися від найжорстокіших переслідувань Католицької Церкви, хоча обтяжливі антикатолицькі обмеження ще десятиліттями залишалися в законодавстві. Мексика була зруйнована, знекровлена, скалічена, вкрита шрамами. Проте вона не дозволила відібрати у себе душу.

Автор: Анджей Солак, pch24.pl