Ронкаллі про Ронкаллі: переклад інтерв’ю з троюрідним племінником Івана XXIII

Марко Ронкаллі – троюрідний племінник Понтифіка, якого вже скоро оголосять святим і автор книги “Анжело Джузеппе Ронкаллі: життя в історії”

Якою людиною був Анджело Ронкаллі?

М.Р.: Він, безумовно, був складною та комплексною особистістю, набагато складнішою, ніж приписане йому кліше “Добрий Папа”. Його шлях був складним, але духовно багатим, він передав свої християнські чесноти людству. Він міг говорити лицем до лиця з Богом не тільки в молитві, але також знаходити Його в роботі і в справах людей. Великі фігури Церкви того часу також позитивно вплинули на нього: наприклад, коли він був секретарем у Джакомо Радіні-Тедескі в Бергамо. Це був знаменитий італійський єпископ, залучений в соціальне життя регіону. Також він набув досвіду і пройшов через труднощі, коли був нунцієм в Болгарії, Туреччини, Греції та Франції.

Але всі ці складнощі не підірвали його простоту. Коли читаєш його автобіографію, то бачиш, що він одягнений у смиренність.

Журнал Душі (автобіографія) – його духовна записна книжка, і, як він сказав, там багато слів, фраз і жестів, які сяють у його житті, як зірки.

Як рішення скликати Другий Ватиканський Собор поєднувалося з його характером ?

М.Р.: Іван XXIII знав історію Церкви. Він вивчив візит св. Карло Борромео до Бергамо в 1575 році [Карло Борромео (1538-1584) – кардинал, Архиєпископ Мілану, діяч Контрреформації, при ньому проходили реформи монаших орденів]. Також Папа знав синодальні інструменти, а перебуваючи на Сході, познайомився з історією Вселенських Соборів, серед яких п’ять Латеранських і Собор у Тренті.

Він знав, що, перш за все, Собор був інструментом для вирішення проблем, про які йому було відомо, як священику і пастирю. Це підкреслило і пастирський намір Другого Ватиканського Собору, вираженого в трьох аспектах: відкритість церкви до сучасного світу, відновлення єдності християн, а також проблема справедливості і миру на планеті.

Але насіння Собору були в Ронкаллі вже давно. Його особистий секретар, монсеньйор Лоріс Каповілла, згадує: “Вперше про це заговорили 30 жовтня 1958р., вже через 48 годин після його обрання”.

Це правда, ідея вже циркулювала серед священиків, кардиналів і навіть попередніх Пап. Але рішення Івана XXIII було іншого роду. Він хотів омолодити Церкву (“це не музей, а завжди сад», за яким, звичайно, потрібно постійно доглядати, бути “працівниками Христового виноградника”), щоб почати відповідати на питання, які множилися на його столі, він хотів відновити єдність всіх віруючих в Христа, щоб у підсумку подала голос універсальна Церква, зміцнити колегіальність єпископів, і зрештою, відчувати “знаки часу”.

Йому не потрібно було нічого вигадувати. Як людина, що знає історію Церкви, він розумів, що найкращий інструмент завжди був присутній у її динамічній історії. І цей інструмент – Собор.

Які ключові характеристики Папи Франциска нагадують Івана XXIII?

М.Р. : Я був на площі св. Петра, коли Хорхе Бергольйо вперше вийшов на лоджію палацу після білого диму. А після його унікального благословення на ім’я “всіх чоловіків і жінок доброї волі”, я відразу відчув, що в його діях і словах було щось, що викликало в пам’яті фігуру Івана XXIII.

Після тієї першої зустрічі ввечері, в оточенні колонади, з’являлися нові докази й посилання, але вже від кардиналів. Від Анджело Баньяско, глави Італійської Конференції Єпископів, котрий сказав, що бачив у Франциску “стиль, простоту, доброту і здатність керувати Івана XXIII”.

Від африканського кардинала Робера Сари, глави Ради “Cor Unum”: “Папа Франциск – хороша фігура, така ж, як і Анджело Ронкаллі” .

Від азіатського кардинала Йозефа Ченя (екс-архиєпископ Гонконгу): «Коли люди пізнають Франциска, вони будуть любити його так само, як Івана XXIII”.

І, нарешті, від самого Лоріса Каповілли, якому Папа Франциск навіть фізичним виглядом нагадував “його” Понтифіка, який також обрав своїм лейтмотивом слово “милосердя”, і тут же почав своє Петрове служіння у відповідності до цього заклику.

Які ваші думки щодо канонізації Івана XXIII? Які приклади чи випадки найкраще відображають життя Його Святості?

М.Р.: Папа Франциск своїми словами і справами показав найкраще “прийняття” ідей II Ватиканського Собору. Не тільки в подальших дослідженнях чудес, але і в просуванні процесу, розпочатого Каролем Войтилою при беатифікації Папи Ронкаллі.

Для мільйонів людей це “хороша новина”, але для тих, хто був близький до Анджело Ронкаллі чи знав його сім’ю добре, це стало “підтвердженням” того, що було відмічено впродовж довгого часу спостереження за повсякденною святістю і простотою життя цієї людини.

Якщо ви перечитаєте біографію життя Івана XXIII, а її ви побачите в моїй майбутній книзі, яка буде опублікована в Італії наступного року в «Edizioni San Paolo», там Папа розкриває не тільки свій досвід святості, а й універсальні чесноти, які вона окреслила.

Протягом усього свого життя Ронкаллі прагнув досягти максимальної святості, до цього лейтмотиву він постійно повертається у своїх працях. Рік за роком він віднаходив компоненти, необхідні для того, щоб стати святим. Це не імітація та копіювання інших, але досягнення такого ступеня, який був можливий для нього. Крім того, як Папа, він колись писав: “Оскільки всі називають мене Святіший Отець, наче б це був мій перший титул, тому я повинен, і я хочу бути ним по-справжньому”.

Я також вважаю, що важлива в першу чергу його “суспільна святість”, з її допомогою він знайшов час, щоб дати зрозуміти людям реальну цінність життя і те, що сприяє їх спасінню. І це також можна побачити в тому, яке визнання дарував йому Папа Франциск, який служить не як він [Іван XXIII], але запрошує нас слідувати до “сяючого світла на шляху, що перед нами”, жити з метою досягти святості, також відомо й інше: якщо чеснота людини постійно вправляється, то формування святості, в тому числі Папи Римського Івана, повинна бути залишена на Бога, який Єдиний і може подарувати її.

За матеріалами piazzaapostolica.icatholic.ru