Усе більше in vitro замість усиновлення — тривожний тренд задоволення “потреб у батьківстві”
Дедалі більше пар, які стикаються з проблемою безпліддя, обирають екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ, in vitro) замість усиновлення. Це тривожна тенденція, зазначає біоетик Кетрін Брекенрідж. Замість того, щоб зосередитися на добрі дитини, дорослі зосереджуються на задоволенні власних «батьківських потреб», а переконання, що батьківство їм «належить», утверджує в них індустрія репродуктивних технологій.
Впродовж останніх десятиліть екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ) стало основним варіантом для пар, які борються з безпліддям. Водночас у західних країнах показники усиновлення помітно знизилися.
Медичний прогрес — етичний регрес
Поряд із загальним розвитком медицини розвиваються і технології допоміжної репродукції. На жаль, дедалі більші технологічні можливості не супроводжуються відповідним етичним осмисленням. Проблеми, пов’язані з процедурою ЕКЗ, мають як медичний, так і моральний характер.
Що стосується медичних аспектів, ЕКЗ досі має низькі показники успішності, пов’язане з гіперстимуляцією яєчників, побічними ефектами приймання високих доз гормонів та ускладненнями, пов’язаними з вилученням яйцеклітин.
У випадку ЕКЗ частота багатоплідної вагітності значно вища за середню, що також створює великий ризик ускладнень. Вагітність, яка настала внаслідок цієї процедури, також пов’язана з підвищеним ризиком гестаційного діабету, високого кров’яного тиску та прееклампсії.
Індустрія репродуктивних технологій рідко згадує про психологічне навантаження, пов’язане з повторними невдалими спробами, а також про високу вартість процедур in vitro. При цьому ці витрати намагаються перекласти на суспільство загалом, тоді як прибутки отримують клініки репродуктивної медицини.
ЕКЗ виявляється невдалим у 70% випадків, а середній час очікування на успішне запліднення за допомогою цієї процедури становить чотири з половиною роки.
Однак найсерйозніші застереження стосуються біоетичної сфери. Перша проблема — зовнішнє втручання в процес запліднення, відокремленого від подружнього акту, що передбачає передачу людських статевих клітин, а згодом ембріонів стороннім особам.
Дитина стає результатом медико-технічної процедури, фактично продуктом, який підлягає контролю якості.
Друга, ще серйозніша проблема — створення надлишкових ембріонів, які потім заморожують на невизначений час або знищують.
Природна смерть людини — наприклад, унаслідок хвороби чи генетичного дефекту — це одне, а позбавлення її життя — зовсім інше. Це стосується людини на кожному етапі її розвитку — від моменту запліднення і до старості.
Якщо ми погоджуємося з тим, що рішенням однієї людини можна позбавити життя іншу, ми руйнуємо етичні засади нашої цивілізації, яка вважає захист кожного людського життя одним із найважливіших моральних принципів.
Що стосується статистичних даних, у світі щороку проводять близько 2,5 мільйона процедур ЕКЗ. Згідно з дослідженнями, опублікованими в Reproductive Biomedicine Online, у результаті цієї процедури народжується лише близько 500 тисяч дітей.
Це означає, що навіть якщо припустити, ніби під час кожного циклу ЕКЗ утворюється лише один ембріон (насправді в середньому їх сім), щонайменше 80% — два мільйони — людей, створених у результаті ЕКЗ, щороку або гинуть під час процедури, або заморожуються на невизначений час.
ЕКЗ замість усиновлення
BBC, посилаючись на дані з Великої Британії, зазначає, що кількість усиновлень за останні 40 років скоротилася на 62%.
Головною причиною є дедалі зростаюче небажання потенційних батьків до усиновлення, а також маркетингова стратегія індустрії репродуктивних технологій, яка систематично показує переваги ЕКЗ, сурогатного материнства та інших методів допоміжної репродукції, замовчуючи їхні негативні сторони.
Одна з жінок, з якою спілкувалася BBC, Гізер Белл, зізналася, що хоча вона думала про усиновлення, зрештою разом із чоловіком вони вирішили скористатися ЕКЗ. За її словами, їй бракувало «емоційних сил», щоб наважитися на усиновлення.
Простіше кажучи, йдеться про те, що усиновлення представляють як проблему, а ЕКЗ — як безпроблемний шлях до батьківства.
Усиновлення — альтернатива ЕКЗ
Керол Хомден, генеральна директорка «Coram» — найбільшого британського агентства з усиновлення, — намагається пояснити, що реальність кардинально інша: «Я хотіла б якось знайти спосіб чіткіше донести думку, що усиновлення є альтернативою дуже складному в емоційному плані шляху через ЕКЗ. Звичайно, чудово, що наука розвивається і завдяки ЕКЗ так багато людей можуть створити сім’ю. Але для багатьох це означає багаторазові цикли, що саме по собі є формою емоційної травми».
Ентоні Дуглас, керівник Служби консультацій та підтримки у справах дітей і сім’ї (Cafcass), визнає, що тепер усиновлення змушене конкурувати з ЕКЗ.
«Усиновлення конкурує з багатьма іншими способами “отримати” дітей, а тривале очікування на успішне усиновлення поглиблює цю проблему. Кожна дитина заслуговує на сім’ю, у якій вона може жити й дорослішати, але усиновлення триває вдвічі довше, ніж мало б, і це відлякує людей».
Бажання стати батьками чи благо дитини?
Коли йдеться про емоції, пов’язані з батьківством, важко не помітити принципову зміну фокуса: у центрі вже є не сама дитина, а бажання потенційних батьків. За такого підходу дитина неминуче відходить на задній план, стає бажаним продуктом, а попит на цей продукт задовольняє індустрія репродуктивних технологій.
На це звертає увагу біоетик Кетрін Брекенрідж, авторка книги «Тихі смутки: поговорімо про аборт, репродуктивні технології та усиновлення».
«Коли я працювала в організації «Them Before Us» (“Вони перед нами”), мене інтригували коментарі усиновлених людей, які вони залишали під нашими публікаціями в соціальних мережах, порівнюючи сурогатне материнство та усиновлення. Тим часом усиновлення іноді є необхідним, а сурогатне материнство — ніколи».
«Them Before Us» — це організація, яка намагається відновити правильну перспективу, наголошуючи, що благо дитини, а не забаганки батьків, завжди має бути на першому місці.
Що стосується усиновлення, Кетрін Брекенрідж наголошує, що насамперед необхідно забезпечити вагітним жінкам, які опинилися у складній ситуації, всю необхідну допомогу, щоб вони могли народити й виховувати власних дітей.
«Однак трапляються ситуації, коли дітей необхідно усиновити, і усиновлення можна провести етично, без примусу та тиску».
Брекенрідж не приховує, що процес усиновлення може бути складним через необхідність вивчення непростої ситуації як біологічних батьків, так і потенційних усиновлювачів. Однак варто докласти цих зусиль, пам’ятаючи про благо дитини. Шлях найменшого опору веде в нікуди.
«Агентства іноді вселяють надію в усиновлювачів, представляючи усиновлення як передбачуваний процес і обіцяючи їм, що якщо вони покриють витрати біологічної матері, то “отримають” дитину. Це надзвичайно предметизує дитину».
Брекенрідж наголошує, що необхідно бути дуже обережними, щоб уникнути будь-якого примусу в процесі усиновлення:
«Навіть у день пологів матері потребують часу зі своєю дитиною, щоб ухвалити рішення без тиску, тому агентства ніколи не повинні нікому “обіцяти” немовлят».
У всьому процесі усиновлення не можна керуватися бізнесовим підходом. Йдеться не про те, щоб прокурутити «справу», ані не про задоволення батьківських бажань, а про те, щоб забезпечити дитині справжню турботу, якої вона потребує. Проблемою є не лише діяльність установ, які пропонують ЕКЗ чи представляють усиновлення як транзакцію, а насамперед споживацька, претензійна ментальність потенційних батьків, яку ці установи посилюють:
«Їхнє послання може закріплювати ментальність вимогливості, кажучи майбутнім усиновлювачам, що вони “заслуговують” на сім’ю, і посилюючи в суспільстві переконання, що якщо ти пройдеш процес усиновлення, то автоматично “маєш право” на дитину».
На жаль, значна частина індустрії усиновлення піддалася логіці попиту та пропозиції. Потенційних усиновлювачів заохочують створювати профілі, які вирізняють їх серед інших потенційних пар, щоб отримати дитину, яка найбільше відповідає їхнім очікуванням. Усе це є проявом глибокої дегуманізації, яка зводить тонкі людські взаємини до категорії комерційної транзакції.
Коли незрозуміло, про що йдеться…
Святий Павло зауважує, що «Бо корінь усього лиха – грошолюбство» (1 Тим 6,10). Так само і в делікатній сфері батьківства. Неетична, меркантильна поведінка, яка трапляється в агентствах з усиновлення, однак, є загрозою іншого масштабу, ніж фундаментальні етичні проблеми, пов’язані з ЕКЗ.
«Хоча індустрія усиновлення іноді може бути неетичною, ЕКЗ завжди, за своєю природою є неетичним, оскільки цей процес є методом спроб і помилок, який щороку ставить під загрозу життя тисяч людських істот», — наголошує Брекенрідж.
Якщо йдеться про гроші, ЕКЗ приносить величезні прибутки, значно більші, ніж ті, що пов’язані з процедурами усиновлення.
«ЕКЗ може здаватися дешевшим варіантом, ніж усиновлення, але це не обов’язково так. Кожен цикл ЕКЗ може коштувати близько 15–25 тисяч доларів, а навіть пацієнтки з “найкращим прогнозом” — віком до 35 років — у середньому проходять два цикли вилучення яйцеклітин, тоді як жінки старше 40 років можуть пройти аж дев’ять циклів».
Неважко підрахувати, про які гроші йдеться, і зрозуміти, чому індустрія репродуктивних технологій така прибуткова.
«Індустрію усиновлення можна реформувати так, щоб агентства не заробляли на передачі батьківських прав, тоді як ЕКЗ ніколи не може здійснюватися етично», — підсумовує Брекенрідж.
Усиновлення саме по собі не є злом, хоча можуть траплятися зловживання. In vitro неетичне в принципі, за самою своєю природою. Йдеться не про емоції батьків, а про благо дитини, яка в процесі ЕКЗ неминуче стає об’єктом, створеним на замовлення, ціною життя своїх братів і сестер.
«Процедура in vitro експериментує з людським життям на найранішому етапі, створюючи людей у лабораторіях, оцінюючи та відкидаючи життя, визнане непридатним, передаючи “зайві” ембріони для досліджень або заморожуючи їх, наражаючи життя ембріонів на ризик методом спроб і помилок під час перенесення», — зазначає Брекенрідж, додаючи: «Індустрія ЕКЗ ґрунтується на смерті мільйонів людських життів — це не практика pro-life, і ніхто, хто хоче поважати гідність людського життя від моменту запліднення, не повинен підтримувати цю процедуру з жодної причини. Не можна стверджувати, що йдеться про благо дитини, коли заради народження однієї живої дитини жертвують життям багатьох інших людей на ембріональній стадії».
Насамкінець варто нагадати вчення Церкви в цій сфері, викладене в інструкції «Dignitas personae» Конгрегації Доктрини Віри від 8 вересня 2008 року. Документ чітко відрізняє справжнє лікування безпліддя від процедури in vitro, а також заохочує до усиновлення.
«Слід виключити всі методи гетерологічного штучного запліднення, а також методи гомологічного штучного запліднення, які замінюють подружній акт» (№ 12).
«Безперечно, допустимими є дії, спрямовані на усунення перешкод, які унеможливлюють природну плідність, як, наприклад, гормональне лікування безпліддя, спричиненого порушеннями функціонування статевих залоз, хірургічне лікування ендометріозу, відновлення прохідності маткових труб або мікрохірургічне відновлення їхньої прохідності. Усі ці методи можна вважати справжніми методами лікування тією мірою, якою після усунення проблеми, що лежить в основі безпліддя, подружжя може здійснювати подружні акти, які ведуть до передачі життя, без необхідності безпосереднього втручання лікаря в сам подружній акт. Жодна з цих методик не замінює подружнього акту, який є єдиним гідним способом відповідального передавання життя».
«Крім того, щоб прийти на допомогу численним безплідним подружжям, які прагнуть мати дітей, слід за допомогою відповідних законодавчих заходів заохочувати усиновлення численних сиріт, які для належного людського розвитку потребують сімейного дому, поширювати усиновлення та полегшувати пов’язані з ним процедури» (№ 13).
За матеріалами Opoka.
About The Author
