О. Роман Лаба на своїй Фейсбук-сторінці опублікував переклад напоумлення для єпископів кардинала Ґерхарда Людвіґа Мюллера. Нижче подаємо цей текст до вашої уваги.

Дорогі Брати і Сестри! Пропоную Вашій увазі черговий потужний текст Його Преосвященства, Кардинала Ґерхарда Людвіка Мюллера. На мою скромну думку, цей текст – це таке собі братерське напоумлення (хоча не безпосереднє) для Єпископів, зокрема для учасників Синоду. Кардинал, опираючись на Святе Письмо, св. Іренея Ліонського і Документи ІІ Ватиканського Собору, представляє основи єпископського служіння, Вчительського Уряду Церкви і Церкви в цілому. Окрім цієї текстової версії, запрошую на мій ютюб канал, там ширше обговорення цієї статті Кардинала. Переклад за іспанським текстом з infovaticana. Сподіваюся, що Дорогі моєму серцю католицькі ЗМІ виправлять помилки і опублікують цю прекрасну катехезу на своїх ресурсах.

Кардинал Ґерхард Мюллер

Учительський Уряд Церкви, автентичний тлумач Слова Божого, не є вищим за Нього, лише служить Йому.

Без Христа немає Церкви

Церква, яка не вірить у Христа, більше не є Христовою Церквою. Єпископи, які зраджують свою божественну місію, щоб уникнути звинувачень у “прозелітизмі”, забувають про мету і сенс власного існування. Насправді, єпископи, призначені Святим Духом “пасти Церкву Божу” (Дії 20, 28), є ніким іншим, як законними наступниками апостолів (пор. Перше послання Климента, 42 - 44), яким Воскреслий Господь сказав: “Як мене послав Отець, так я посилаю вас.” Це промовивши, дихнув на них і каже їм: “Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються” (Йн. 20, 21 і далі). Єпископи і богослови, які забули, що тільки у Христі нам дана повнота благодаті та істини, повинні заново відкрити для себе навернення словами Павла:“ Хіба я отим запобігаю ласки у людей чи в Бога? Хіба намагаюся людям подобатися? Якби я ще й людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою. Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; бо ж я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об’явлення Ісуса Христа” (Гал 1, 10 і далі).

Лише тому, що Христос об’явив Себе як Дорогу, і Правду, і Життя (Йн 14, 6), Церква Бога Живого може бути стовпом і основою правди у Святому Дусі (1 Ти 3, 15). Істина Євангелія (Гал. 2, 14), яку Павло колись був змушений захищати навіть перед обличчям Петра, не є вираженням мінливого духу часу згідно з гегелівською теорією діалектико-процесуального розвитку. Істина, яку проголошує і про яку свідчить Церква, є особою і ділом Христа. У ньому (в Христі Ісусі) нездоланна новизна Бога і повнота Його правди безповоротно прийшли у світ (пор. Іриней Ліонський, Adversus haereses, IV, 34.1). Саме тому віруючих у Христа вчать: “Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки. Не піддавайтеся різним та чужим наукам: воно бо добре укріпити серце благодаттю, не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що віддавалися їм” (Євр 13, 8-9).

Єпископи в апостольському спадкоємстві як служителі Христової правди

Святе Письмо і Апостольська традиція не представляють мінливих людських поглядів на Бога і світ, про які єпископи і богослови повинні постійно бути “в курсі подій”. Навпаки, саме за допомогою цих засобів (Слово і Традиція) проголошується Христос, Який промовляє до нас “Божественним словом проповіді” (Іс. 2, 13) і виражає Своє спасіння кожному віруючому через сім таїнств Святої Церкви.

Ось чому ІІ Ватиканський Собор навчає: “Священне Передання і Святе Письмо складають єдиний священний депозит Божого слова, доручений Церкві. Завдання ж автентичного тлумачення записаного чи переданого Божого слова довірено одному лише живому Вчительству Церкви, яке здійснює свою владу від імені Ісуса Христа. Це Вчительство не стоїть понад словом Божим, а йому служить, навчаючи лише того, що було передано, бо з Божого доручення і під проводом Святого Духа побожно слухає це слово, свято зберігає та вірно викладає” (Dei Verbum 10).

Тому Другий Ватиканський Собор не відштовхується від соціологічно-іманентного визначення Церкви в Догматичній Конституції про Церкву, оскільки Папа і єпископи не можуть відповісти на втрату соціальної значущості Церкви модерністським пристосуванням, змінюючи свою місію спасіння світу у Христі та намагаючись виправдати своє існування релігійно-соціальним внеском у внутрішньо-світські та іманентистські цілі та ідеології (на кшталт великого перезавантаження атео-філантропічної еліти, еко-релігії та антираціонального руху “воук”, що діаметрально суперечить природній та об’явленій антропології). Церква не є суто людською організацією, яка мусить доводити світові свою корисність. Її сутність і місія ґрунтуються на сакральності, яка випливає з боголюдської єдності Христа і робить її видимою у світі (Ecclesia-Christus praesens).

З цієї причини ІІ Ватиканський Собор проголошує, що Церкву прирівнюють до таїнства воплоченого Слова; бо як прийнята Божим Словом [людська] природа служить Йому невіддільно поєднаним з Ним живим знаряддям спасіння, так і суспільна структура Церкви служить Духові Христа, який її оживляє, задля зростання Тіла (пор. Еф. 4:16).

Це – єдина Церква Христова, яку ми визнаємо у Символі віри єдиною, святою, соборною й апостольською[12], яку наш Спаситель після свого воскресіння дав пасти Петрові (пор. Йо. 21:17), яку доручив йому та іншим апостолам поширювати й нею правити (пор. Мт. 28:18н), яку навічно воздвиг як стовп і основу істини (пор. 1 Тим. 3:15). Ця Церква, встановлена в цьому світі як упорядкована спільнота, перебуває/постає/існує((ККЦ 870)) /здійснюється ((ЧСВВ)) у католицькій Церкві, якою керує наступник Петра і єпископи в сопричасті з ним (Lumen gentium, п. 8).

Апостольське спадкоємство єпископів є конститутивним елементом буття і місії видимої Церкви і гарантує її необхідну історичну тотожність з Церквою Апостолів. Іриней Ліонський, офіційно проголошений Папою Франциском Учителем Церкви, у своїй дискусії з гностиками розвинув у загальних рисах її справжнє значення, саме співвіднісши Святе Письмо, апостольську традицію та учительський уряд єпископів у законне офіційне спадкоємство апостолів: “З цієї причини необхідно підкорятися пресвітерам (старшим) Церкви. Вони мають спадкоємність апостолів, як ми вже показали, і вони отримали, згідно зі схваленням Отця, харизму правди разом із єпископським спадкоємством. З іншого боку, інших, які відходять від первісного спадкоємства і збираються де завгодно, слід розглядати як підозрюваних, як єретиків, які мають збочені ідеї, або як розкольників, повних гордині і потурання своїм бажанням, або як лицемірів, які не шукають у своїх діях нічого, крім інтересу і марнославства. Все це відхиляється від істини. Єретики приносять перед вівтар Божий богохульний вогонь, тобто чужі вчення: вони будуть поглинуті вогнем з неба, як це було з Надавом і Авігу (Лев 10, 1-2). Ті, хто повстане проти істини і підбурить інших проти Церкви Божої, будуть поглинуті розколиною землі і залишаться в пеклі, як і всі ті, хто оточував Корея, Датана і Авірама (Чис 16, 33). Ті, хто руйнує і розділяє єдність Церкви, отримають від Бога таке ж покарання, як і Єровоам (1 Царів 14, 10-16)” (Проти єретиків, VМ., 26, 2)

Остаточний критерій апостольського спадкоємства в римському приматі

Окремі помісні Церкви утворюють єдину Католицьку Церкву Божу в сопричасті єпископських Церков (якими керує єпископ). Помісна Римська Церква є однією з багатьох помісних Церков, але з тією особливістю, що її апостольський фундамент через мучеництво verbi et sanguinis апостолів Петра і Павла надає їй першість у спільноті всіх єпископських Церков у глобальному свідченні та єдності життя католицького сопричастя. Згідно з цим potentior principalitatis, кожна помісна Церква повинна бути в згоді з Римською Церквою (Adversus haereses, III, 3, 3). Оскільки Колегія Єпископів стоїть на службі єдності Церкви, вона сама повинна взяти на себе відповідальність за принцип власної єдності, але це завдання може виконувати тільки єпископ помісної Церкви, а не президент федерації регіональних і континентальних церковних об’єднань. І це завдання не може обмежуватися прийняттям суто об’єктивного принципу (рішення більшості, делегування прав виборному органу тощо). Оскільки внутрішньою суттю єпископату є особисте свідчення, то принцип єдності самого єпископату втілюється в одній особі, тобто в Єпископі Риму. Як висвячений єпископ, а не просто “не-єпископ”, призначений на цю посаду, він є наступником Петра, який, як перший апостол і перший свідок воскресіння, втілив у своїй особі єдність колегії апостолів.

Вирішальне значення для богослов’я примату має характеристика служіння Петра як єпископської місії, а також визнання того, що ця посада є не людським, а божественним правом, у тому сенсі, що вона може здійснюватися лише з владою Христа через харизму у Святому Дусі, особисто даровану її носію: “Але для того, щоб той самий єпископат був єдиним і неподільним, [Ісус Христос, вічний Пастир] поставив блаженного Петра на чолі інших апостолів і встановив у його особі вічний і видимий принцип і основу єдності віри і сопричастя” (Lumen gentium, п. 18).