Кілька місяців тому я опублікував на своїй приватній сторінці коротенький допис про те, що волів би чути у проповідях українських священників та ієрархів (насамперед католицьких), які зачіпають теми війни.

Точніше, мені йшлося як про самі проповіді (ті, що лунають під час Літургії чи інших богослужінь), так і про інші зразки звернення представників духовенства до вірних та суспільства в цілому.

Ось мої тези:

1. Ворог, якому ми сьогодні протистоїмо, – це не просто наш головний геополітичний конкурент. Це держава і народ, що досі не покаялися за зло богоненависницької ідеології комунізму. Держава і народ, що досі мають у серці своєї столиці мавзолей більшовицького вождя Леніна і неабияк шанують іншого більшовицького вождя – Сталіна. Це армія, що воює під червоними ганчірками з серпом і молотом – символом людського бунту проти Бога. Армія, що відновлює пам’ятники згаданому Леніну і перейменовує вулиці на честь таких діячів як Роза Люксембург. Уже усього цього достатньо, аби ця держава, цей народ і ця армія були покарані.

2. Наш ворог – це також ворог Католицької Церкви. Він був таким ще до встановлення комуністичного режиму і лишився таким після розпаду СРСР. Якби росіяни знову завоювали Україну, це більш за все означало б чергову спробу ліквідації унії, а також радикальні обмеження для Церкви латинського обряду. Отож, воюючи, українські католики захищають не тільки свою земну батьківщину, але й саму Католицьку Церкву. А хіба може існувати більш шляхетна війна, ніж війна за Церкву? І участь у такій війні – звісно, якщо воювати з чистим сумлінням – є шляхом до святості.

3. Терпіння, які принесла теперішня агресія, є справедливим покаранням за наші гріхи – й індивідуальні, і колективні. Ми лише трішки кращі за росіян. Лише трішки релігійніші за них, але в той же час змагаємося з ним у статистиці розлучень, абортів та іншого кричущого зла. Ми самі відносно нещодавно засудили зло комунізму і водночас дозволяємо ширитися на нашій землі іншим бого- і людиноненависницьким ідеологіям. Ми як народ заслуговуємо на терпіння. Караючи за гріхи, Бог щонайменше звершує справедливість. Але дуже часто ці покарання також є виявом не тільки справедливості, але й милосердя. Адже терпіння штовхають до каяття, а відтак до порятунку. Як пише Святе Письмо, кого Господь любить, того і карає. Ця війна навряд чи призведе до навернення загалу нашого народу. Але вона може привести до покаяння принаймні одиниці і таким чином збільшити кількість тих, хто є сіллю нашої землі.

4. Зосереджуючись на війні з Москвою, ми повинні не забувати, що проти нас точиться ще й інша війна – з боку тих, хто прагне ще більш віддалити нас від норм Божого і природного закону. Ці сили вже зараз спритно користуються ситуацією збройного протистояння і водночас готуються встановити тиранію своїх ідей після його завершення. Протистояти їхнім планам для нас, християн, не менш важливо, ніж захищати батьківщину зі зброєю в руках.

Я жодною мірою не можу претендувати на менторське становище у царині гомілетики, і йшлося мені про інше – вказати на деякі проблеми в сучасному християнському дискурсі України.

Виокремлю дві такі проблеми.

Перша проблема стосується стратегії Церкви в умовах взаємонакладання російсько-українського воєнного протистояння та культурної війни. Є очевидним, що використання Москвою маски консервативної потуги грає на руку нав’язуванню Україні новітнього лібералізму. Така ситуація має проекцію і в вужчій релігійній площині. Росія позиціонується як країна «православного фундаменталізму», і таке позиціонування у поєднанні з маніпулятивною логікою «бути не такими як москалі» легітимізує ряд речей: від моделей «прогресивного християнства» чи поміркованого секуляризму до блюзнірських антихристиняських проявів. Будь-який український контрсекуляризм постає на цьому тлі як нелегітимний.

Українські християни ще досі не розгорнули системного спротиву цим маніпуляціям і навіть певною мірою їм підіграють. В інтерпретації війни священники та ієрархи подекуди поєднують загальну патріотичну риторику з доволі світською риторикою «цивілізаційного протистояння» та «захисту європейських цінностей», і це у кращому випадку не має значення для культурної війни, а в гіршому – лише зміцнює позиції ворогів Церкви. Ба більше, якщо говорити про релігійну площину, то окремі представники церковних середовищ самі ж продукують ідеї «правильного секуляризму» як альтернативи «фундаменталістському» «русскому миру» (таким продукуванням відзначився, приміром, Михайло Черенков – протестантський інтелектуал, який, одначе, виступає на широкому конфесійному полі, зокрема пов’язаний із УКУ).

Усе це спостерігається на тлі того, що українці мають за плечима історію протистояння з Москвою, в якому саме вони були консервативною контрсекулярною силою. «Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху», – ці слова належать Степану Бандері, тому самому, який сьогодні вважається символом нашої боротьби з Росією. Чому про ці обставини не говорити зараз – коли ми попри все лишаємося релігійнішими за росіян, а сама Росія демонструє прив’язаність до спадщини більшовизму?

Нині носії деструктивного мислення намагаються дискредитувати здорові речі дебільно-насмішкуватим ототожненням цих речей із «російськими скрєпами». Але, якщо релігійність чи, наприклад, консервативний підхід до статевості – це справді «скрєпи», потрібно визнати, що Росія впродовж минулого століття здебільшого була «антискрєпною» силою, натомість українське протиставлення їй включало захист цих самих «скрєп». Чому не говорити, що нашим ворогом є суспільство, в генеалогії якого знаходиться боротьба проти «скрєп», натомість символи, якими ми нині користуємося, якраз є «скрєпними»?

Безперечно, побудова церковного дискурсу, який контрастує стосовно панівного, не призвела б до перемоги над маніпуляціями, які властиві останньому. Але, по-перше, можна було б принаймні спробувати підточити панівне становище руйнівної брехні. По-друге, йдеться про свідомість, ідентичність, спосіб мислення самих же християн. Видається чимось природним, аби українські християни, знаходячись у просторі теперішньої війни, дивилися на неї християнськими очима. Проте є важливим і інше: формування елементарної контрсекулярної ідентичності і плекання саме консервативного (а не лібералістично-троцькістського) антикомунізму можуть виявитися дієвими інструментами мобілізації українських християн для спротиву тим світоглядним викликам, які йдуть із Заходу.

Друга проблема має чіткіше виражений внутрішній і навіть доктринальний характер. Вона стосується відкидання думки, що війна та інші масштабні негаразди можуть бути справедливою Божою карою. Іншою її гранню є тези в стилі тої, що Христос «страждає в тілі українського народу». Звісно, може існувати спотворене розуміння Божих кар. З іншого боку, можуть бути виправданими певні порівняння наших страждань та відкупительних страждань Христа. Одначе нині бачимо випадки цілковитого заперечення можливості Божих кар, а відтак відкидання уявлень про страждання як те, що штовхає до покаяння і служить інструментом спокутування.

Заперечення можливості Божих допусків-кар не є чимось, що в унікальний спосіб притаманне сучасній українській ситуації. Поширеність серед духовенства такого способу мислення засвідчила епідемія COVID, коли впливові ієрархи, підтримуючи офіційну риторику щодо масштабів загрози, водночас поспішали заперечити «застарілі» погляди на природу страждань, що спіткають цілі спільноти. Така їхня поведінка становить собою радикальний відрив від мислення, що, випливаючи зі Святого Письма і засад природного розуму, було властивим християнам упродовж двох тисяч років існування новозавітної Церкви.

Адресовані цілим спільнотам кари пронизують більшість історичних сюжетів Старого Завіту, передусім історію вибраного народу. Існування останнього майже постійно проходило за схемою «Падіння – Покарання – Навернення». Описуючи одне з останніх покарань, що спіткали юдеїв до приходу Месії, богонатхненний автор так пояснював його природу: «Прошу, отже, тих, що їм потрапить у руки ця книга, не розпачувати над тими нещастями, а вірити, що кари впали не погибелі ради, а на науку нашому народові; бо не лишати грішників на довгий час, але негайно покарати їх – це знак великої доброти. Якщо з іншими народами Владика чекає довготерпеливо, аж сповниться міра їхніх гріхів, щоб їх покарати, то з нами Він вирішив інакше, а саме – не карати нас наприкінці, коли наші гріхи дійдуть уже до краю. Ось чому Він ніколи не позбавляє нас свого милосердя; і хоч карає свій народ нещастями, та ніколи не покидає його» (2 Мак. 6:12-16).

Поруч із такими покараннями-виявами Божої любові зустрічаємо в старозавітних текстах численні приклади покарань-виявів Божої справедливості. «Ой, горе місту крови, повному брехень, грабіжницькому, – здирству кінця не видно! Ось чути ляскіт бича, чути, як гуркотять колеса, басують коні, скачуть колісниці. Летить кіннота, мечі блискають, вилискують ратища; сила поляглих, купи мертвих, трупам немає краю, – всі спотикаються об трупи. А все це за велику силу блудів блудниці чудової вроди, спритної до чарів, що блудами своїми продає народи» (Наум. 3:1-4), – ці та подібні рядки стосувалися спільнот, які були приречені на цілковитий занепад.

Виражений на сторінках Старого Завіту спосіб мислення лишився властивим і новозавітнім християнам. Уже падіння Західної Римської імперії стимулювало появу риторики, яка повторювала те, що ми бачимо в ізраїльських пророків – поєднання болю, спричиненого нещастями власної спільноти, сміливого викриття її релігійно-моральної зіпсутості, закликів до покаяння та сприйняття Божих кар як справедливих. В подальшому пояснення війн, катаклізмів та епідемій Божими карами часто штовхало до масштабних виявів покаяння. З іншого боку, в історіософському мисленні християн утвердилася думка, причиною занепаду народів є їхня закам’янілість у гріхах.

Я не намагатимусь подати тут чітку схему руйнування змальованого способу мислення. Вкажу лише на загальні обставини та окремі епізоди. Атмосферою цього руйнування були антропоцентризм та емансипаторські мотиви. В епоху Просвітництва у цій атмосфері розквіт деїзм – віра у бога-творця, який не втручається в події сотвореного ним світу. У 1830-1840-ві роки розвивається польський месіанізм з його ідеєю «Польщі-Христа Європи»: страждання, яких зазнають Польща/поляки, нібито є відкупительною жертвою за всю Європу, а то й людство. Далі ідея колективного месії переноситься на соціальні низи. Це перенесення досягає піку у марксизмі. Ще далі під безпосереднім впливом марксизму або впливом загальної гуманістично-емансипаторської атмосфери виникають богословські віяння в діапазоні від ідеї «Церкви вбогих» до теології визволення.

Відверто говорити про зіпсутість власного народу і закликати його до покаяння – куди краще, ніж змальовувати його становище, застосовуючи сумнівні філософські та богословські ідеї. Українцям є за що страждати і каятися. Визнання цього факту жодною мірою не ослаблює нас у війні з Росією. Навпаки, кожне індивідуальне покаяння, а також перепрошення за гріхи всього народу збільшують шанси на перемогу, бо випрошують у Господа благословення, без якого вона навряд чи можлива.

З іншого боку, йдеться не тільки про внутрішнє, доктринальне питання, що має проекцію на перебіг нашого протистояння з Москвою. Це питання також стосується спротиву найновішим світоглядно-культурним викликам. Бо, по-перше, справжнє покаяння неможливе без цього спротиву. По-друге, самі ці виклики походять із того самого, з чого походить відкиданням уявлень про Божі кари, – з людської гордині, оприявленої в переході від тео- до антропоцентризму та подальших світоглядних трансформаціях.

Джерело: Політична теологія