Допомагати іншим, черпаючи сили від Ісуса – паліативне відділення Шпиталю імені Андрея Шептицького
  • Суб, 10/10/2015 - 21:24

Наталя Гадьо

Традиційно в другу суботу жовтня у всьому світі відзначають День паліативної допомоги. Спеціально для «КО» працівники відділу паліативної допомоги благодійної установи «Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького», розповіли про особливості своєї роботи.

 

«Осередок для усіх, хто терпить»

«Милосердя змінює світ». Цей принцип, як підмурівок «осередку для тих усіх, хто терпить, без огляду на їхню національну та віросповідну приналежність», заклав ще митрополит Андрей Шептицький. Настанови засновника і мецената дотримуються і сьогодні. Саме тому, окрім лікувально-діагностичної практики, у стаціонарі Шпиталю зосередились на паліативній опіці – догляді невиліковно хворих та осіб у завершальній стадії життя.

Незважаючи на те, що паліативне відділення в Шпиталі створено тільки у грудні 2004 року, воно стало першим в Україні, подібних структур в країні до того часу не існувало. Розпочинаючи роботу, працівники перейняли досвід у паліативному центрі польського міста Торунь, звідки поширився паліативний догляд у Польщі. Тепер активно співпрацюють з Центром св. Лазаря у Кракові. І вважають, що постійні стажування за кордоном – дуже важливий компонент якісної роботи  їхнього відділення.

У 2006 році Шпиталь відвідав тодішній міністр охорони здоров'я України Василь Князевич, і відділення визнано показовим у всій Україні. Відтак, переймаючи досвід польських, угорських та австрійських фахівців, працівники Шпиталю ділились ним з українськими колегами. Сьогодні таких відділень в Україні нараховують близько двадцяти. Однак Шпиталь імені Андрея Шептицького залишається особливим закладом, де дотримуються християнських цінностей та ідеї цілісної медичної опіки найменш захищеним верствам населення, залучаючи до праці, окрім медичних працівників, священика  – медичного  капелана, психолога та соціального працівника.

 

Християнські цінності для кожного

Рукою солідарності та милосердя, яку простягає Церква усім потребуючим, називає паліативне відділення о.  Андрій Логін, адміністратор Шпиталю імені митрополита Андрея Шептицького. Священик каже, що двері Шпиталю відчинені для людей усіх конфесій і національностей. Там працюють люди, які мають добре серце.

«Людина без моральних засад у нашому відділенні довго не затримується, – розповідає лікар-терапевт Вікторія Каганяк. – У медицині не такі заробітні плати, які можуть мотивувати, тому найперше тримає внутрішня мотивація робити добро і допомагати людям у складних життєвих ситуаціях. Якщо людина не має цієї мотивації, вона довго не витримує». За словами лікаря, плинність кадрів у паліативному відділенні достатньо висока. Дається взнаки фізичне і психологічне навантаження. З пацієнтами працювати складно, а ще складніше сприймати їхню смерть і комунікувати з рідними, які нерідко потребують ще більшого психологічного супроводу, щоб змиритися з невідворотним станом близької людини. Саме тому про паліативну допомогу останні 10 років багато говорять, але є маленький відсоток людей, які це роблять.

«Звикнути до смерті неможливо. Праця в паліативному відділенні – це постійне співпереживання з пацієнтом. Цю роботу ми несемо додому. Окрім того часу, коли перебуваємо у відділенні, ще вночі й у вихідні ми є на телефонному зв’язку, медсестри повідомляють нам про зміни стану наших пацієнтів», – каже лікар, яка працює у паліативному відділенні від часу заснування. «Коли ми розпочинали у 2004 році, то зіткнулися з нерозумінням у суспільстві та навіть негативним ставленням. Але абсолютно кожен може опинитись у такій ситуації, як наші пацієнти. Розуміння відділення прийшло з часом. Самі працівники Шпиталю почали клали до нас своїх рідних».

 

«Паліативна допомога – це також життя»

До паліативного відділення, як розповіла п. Вікторія Каганяк, звертаються у чотирьох випадках. Перше, це потреба професійного догляду невиліковно хворого, наприклад, особа хворіє на розсіяний склероз, а домашні не мають змоги забезпечити належної опіки. Друга ситуація стосується невиліковних хворих у термальній стадії, коли в них є порушення здоров’я, які вимагають динамічної реакції, що неможливо в домашніх умовах. Третя причина – хронічні проблеми, пролежні, застійні явища, після лікування яких пацієнти повертаються додому. Четверта потреба – за соціальними показами. Скажімо, людина після лікування інсульту вже не потребує лікування, але належного догляду вдома з різних причин їй забезпечити не можуть.

Окрім стаціонарного відділення, в якому перебувають від 30 до 40 пацієнтів одночасно, працівники Шпиталю реалізовують проект «Домашня опіка». На сьогодні є приблизно 50 пацієнтів, до яких лікарі та медичні сестри приходять додому.

Тепер Шпиталь не має жодної фінансової підтримки і перебуває на самозабезпеченні. Щоб установа, а зокрема паліативне відділення, в якому пацієнтів забезпечують ліками та харчуванням, могла функціонувати, перебування там платне.

Однак, за словами соціального працівника Божени Милян, у відділенні завжди багато пацієнтів. «Християнські цінності поширюються на всіх наших пацієнтів, незалежно від їхнього віросповідання. Тому приходять ті, хто чув, що в нас добрий догляд. А священики нашого відділення завжди готові допомогти кожному, хто виявляє бажання, незалежно від соціального і релігійного статусу. Як цього вчив Шептицький, засновуючи Шпиталь, так само намагаємось працювати сьогодні», – каже Божена Милян.

Не всі розуміють паліативний догляд так, як працівники Шпиталю імені Андрея Шептицького. Дуже часто навіть самі пацієнти спочатку називають своє перебування у паліативному відділенні словом «доживати». Насправді ж, там постійно наголошують: «Треба не доживати, а жити», – розповідає соціальний працівник.

Спільна праця лікарів, монахинь, священиків, спрямована на гідне пошанування людського життя у завершальній стадії, створює у відділенні справді особливу атмосферу. Впевненість в тому, що людське життя цінне, незалежно від фізичного стану і віку, працівники передають і своїм пацієнтам, які часто вже багато пережили і втратили віру в добро.

«У нашому суспільстві старість як скарбниця життєвої мудрості не має достойного пошанування і поваги. Навпаки, стаючи старшою, людина опиняється соціально незахищеною, відкиненою і забутою. Тому нашим завданням бачу допомагати літнім людям жити так, щоб вони відчули себе щасливими і потрібними. Дуже часто трошки уваги та співчуття дають великі результати: розчулюють, заспокоюють, окрилюють. Треба зрозуміти, що люди з роками дитиніють, відповідно вимагають такого ж догляду, який би ми надавали дітям. Головне для них – увага», – переконана Божена Милян.

 

Трохи ліків і багато уваги

  «Людина у паліативному відділенні втрачає свій соціальний статус, стає обмеженою у просторі, залежною від медичного персоналу та сусіда в палаті. Якісний догляд в таких умовах полягає в тому, щоб допомогти там, де є потреба. Наприклад, якщо людина може хоч трошки ходити, то її мотивують до більшої діяльності. І часто буває, що дуже скоро людина повноцінно ходить сама», – каже Божена Милян.

Підтверджує слова соціального працівника історія пацієнта паліативного відділення. Пан Михайло перед тим, як потрапити до Львова, тривалий час лікувався у своєму рідному місті. Але лікування не давало результатів, почалось різке оніміння правої руки і ноги, не міг пересуватись самотужки. За три тижні перебування у Шпиталі імені Шептицького вже ходить з паличкою, тішиться, навіть був у капличці на Святій Літургії, але поки що частіше священик відвідує його в палаті. На запитання, чим відрізняється це відділення від того закладу, в якому лікувався раніше, пан Михайло каже: «Тут багато уваги до пацієнта».

У традиційних медичних закладах не передбачено такого догляду та уваги, як цього потребують важкі хворі. Тому саме догляд та симптоматичне лікування, на думку працівників Шпиталю, дають добрі результати.

Лікар-тарапевт паліативного відділення сестра Оксана Бандура з Студійського уставу переконана, що «паліатив – це найчастіше просто добрий догляд. Звичайно, є лікування, але в багатьох випадках воно є симптоматичне, спровоковане потребою уваги».

Люди старшого віку навіть з добрим здоров’ям часто перебувають на межі відчаю, самотності, браку уваги. Цей стан загострюється, якщо людина хворіє і опиняється на лікарняному ліжку.

с. Оксана Бандура з медперсоналом
 

Допомагати іншим, черпаючи сили від Ісуса

Сестра Оксана вважає, що люди, які перебувають в паліативному відділенні, проходять такий шлях, як Ісус з хрестом. І медичний персонал може зробити тільки невеличку роботу тих, хто допомагав Ісусові, як Киринейчик, що ненадовго взяв хрест, чи Вероніка, коли обтерла лице хустиною.

«Наша справа робити все те найменше – прийти розрадити, усміхнутися, допомогти фізично. Решту робить в їхньому житті Христос. Тому й ми мусимо черпати в Бога ту силу і любов. Інакше сам не витримаєш. Тут треба мати багато сил і терплячості. І до наших пацієнтів, і до їхніх родичів. Часом треба ще більше часу провести з родичами, які одночасно і розуміють, що таке старість, але і до останнього не вірять, що ми не завжди можемо щось зробити. Тільки Христос може поповнити ті запаси любові в наших серцях, щоб ми могли працювати далі. Для мене Христос – єдине джерело. Ні відпочинок, ні власні зусилля не можуть замінити спілкування з Ним. Якщо не розуміти, що за всім стоїть Божа воля, а ми лише знаряддя, ми самі можемо розчаровуватися, коли наші зусилля не дають видимого результату, люди страждають і відходять на наших очах. Можемо стати черствими, холодними. Але дивлячись глибше, бачимо, що в житті тих осіб Бог робить чисельні чуда, і ніхто з них не перебуває тут випадково. А наша справа бути поряд».

О. Олександр Руденко, медичний капелан відділення, вважає, що завжди бути поряд, справді, дуже важливо в умовах паліативного відділення,  де люди обмежені у рухах. Там постійну присутність священика, його супровід, можливість брати участь у Святій Літургії цінують по-особливому. Тому своє завдання в паліативному відділенні священик вбачає в тому, щоб супроводжувати кожну людину і допомагати їй  внутрішньо підготуватися до Вічності через примирення з собою і Богом. Щодня о 12.00 у капличці відділення священики-капелани відправляють Святу Літургію. Тих, хто не може бути присутнім в каплиці, відвідують в палатах.

«Дуже часто люди не готові завершити своє життя в мирі, вони сприймають смерть, як щось вкрай негативне», – каже о. Олександр.

«Ми молимось: «Хай буде воля Твоя...», але коли приходить Божа воля в наше життя, то часто кажемо: «Боже, почекай!» Тому кожній людині важливо збагнути і прийняти волю Божу на своє життя. Отці Церкви говорять, що смерть – це акт Божого милосердя, який визволяє людину від тягот цього світу», –.розповідає медичний капелан. Як приклад того, як готуватися до вічності, о. Олександр наводить останні роки життя о. Василя Поточняка. «Коли я читаю ті слова, з якими отець Василь відходить з цього світу, то бачу, що він не просто вмів вести інших, а й зміг прийняти Божу волю в своє життя. І це важливо для кожної особи: бути вдячним Богові за своє життя і за те, що Він нас чекає у Вічності».

Складні моменти переплітаються з радісними у кожному священичому служінні, коли священикові доводиться і зустрічати нове життя, і проводжати у Вічність, – каже про своє перебування в паліативному відділенні о. Олександр. Звичайно, найчастіше доводиться бути присутніми у хвилини, коли людина відходить, але навіть у паліативному відділенні бувають радісні події і чудеса. «Окрім днів народження пацієнтів, кілька разів доводилось святкувати хрестини і навіть шлюб», – розповідає священик.

Ці особливі події відзначають усім відділенням, так само разом переживають проблеми. Це робить пацієнтів і персонал одною великою сім’єю. Відтак перебування в паліативному відділенні складно назвати роботою, його працівники самі багато вчаться, – переконана сестра Назарія Бойчук зі згромадження Святого Вікентія. «Я тут, бо це служіння багато вчить. Не так фахових навичок, як моральних: співчуття, розуміння і терплячості до ближнього і його потреб», – каже монахиня.

Сестра Назарія має освіту медичної сестри, і в шпиталі за вбранням її складно відрізнити від інших медичних працівників. Але, за її словами, усі пацієнти знають, що вона монахиня, і сприймають це позитивно. Всього в Шпиталі працюють четверо сестер милосердя Св. Вікентія. Колись до праці в Україні монахинь цього згромадження запросив митрополит Андрей Шептицький, коли створював цей шпиталь.

«Глибина людських страждань і те, як люди їх зносять, завжди вражає», – каже сестра Назарія, яка вважає, що у паліативному відділенні головне завдання медичної сестри  добре доглядати та виявляти розуміння.

 

Догляд духа, душі і тіла

Щоб зрозуміти пацієнтів паліативного відділення, – каже психолог Володимир Станчишин, – треба знати, що вони переживають природній процес переосмислення свого життя. Є послідовність того, як це відбувається. А завдання психолога – допомогти людині пройти ці всі етапи. Особливо складно людині в термінальному стані. Спочатку людина не вірить, що помре. Потім починає злитися на Бога, на рідних, на лікарів. Психолог має допомогти зрозуміти, що гнів на цьому етапі – це природно. Але треба вміти дати собі з ним раду, добре мати людину, якій ти довіряєш. «Я пропоную пацієнтам поговорити про це зі священиком. Тоді людина починає торгуватися з Богом, обіцяти якісь діла взамін за зцілення. І коли розуміє, що хвороба і смерть невідворотні в її ситуації, а зрештою, смерть невідворотна для кожної людини, то впадає у депресію, відчуває себе тягарем, а життя – невартісним. На цій фазі ми намагаємось допомогти зрозуміти, що в будь-якій ситуації можна відчувати себе щасливим. Бо людина живе, поки не померла. Навіть за годину до смерті я живу і можу тішитися тим. Розуміючи всі ці проблеми особи, робимо все, щоб в цьому паліативному відділенні було багато любові, уваги і можливостей до спілкування. Навіть коли людина каже психологові чи священикові, що їй не потрібна їхня допомога, то вона все одно знає, що ми є постійно, і коли ми будемо їй потрібні, вона може нас покликати».

Коли людина відчуває, що її приймають інші, то вона може прийти до прийняття себе, переосмислення свого життя і приготування до Вічності. Пацієнтам допомагають згадати, що цінного відбулося у їхньому житті, і оплакати все те, що не відбулося. На практиці, – розповідає психолог, – це довгий процес, але тоді людина відчуває внутрішню гармонію від того, що підбила підсумки. «Якість життя важлива навіть в останні хвилини, щоб людина відійшла з цього життя готовою до смерті», – каже Володимир Станчишин.

Душевні терпіння тільки посилюють терпіння фізичні. Часто больовий синдром, який нічим не корегується, зникає після того, коли людина виговориться. Невирішені психологічні проблеми проектуються на тіло, дають симптоми хвороб. Якщо працювати комплексно з духом, душею і тілом, то завжди є добрий результат, – каже п. Вікторія Каганяк. І згадує промовистий випадок, коли з одного району Львівської області родичі привезли 95-річну жінку дуже складному стані. Через два тижні симптоматичної терапії, а особливо догляду та уваги, бабуся одужала і змогла ходити.

Але щоб команда, в якій працюють лікарі, медичні працівники, священики і психолог, а за потреби психіатр, могла досягти такого результату, мусить бути співпраця пацієнта. Працівники відділення наголошують, що без згоди особи допомогти їй подолати душевний біль і духовні проблеми дуже складно.


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць