10 “Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11 Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12 Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13 А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14 Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.”

Минулої неділі Церква ставила перед нами приклад Закхея – багато начальника митарів –, якого бажання побачити Ісуса було сильніше за його низький ріст і надвисокі статки. Саме завдяки цьому сильному бажанню бачити Ісуса, він сам став “бачений” Ісусом. І цей погляд Ісуса відкрив справжню суть цього начальника, низького росту: він – син Авраама, на дім якого зійшло спасіння. Можна б сказати, що основною наукою Євангелія про Закхея є саме оце бажання бачити Ісуса, бажання, якого Церква хоче пробудити у нас, щоб ми не зважали ні на нашу фізичну неміч, ані на наш соціальний статус чи багатство, а відважилися побігти наперед, щоб побачити Ісуса. А насправді бути “баченим” Ісусом, і спасенним.

Сьогоднішнє Євангеліє подає нам притчу, яка сама по собі – як літературний жанр – містить завжди щось недосказане і, саме тому закликає читача до того, щоб він був не тільки пасивним слухачем, а оповідачем – narrator –  Євангелія спасіння. Того Євангелія, яке у першу чергу звернене до нього самого – до мене, що читаю – щоб могти іншим розповісти те спасіння, учасником якого зробив мене Бог. Тому багато хто говорить, що притча – це наче дзеркало, в якому відображається той, хто її переповідає. Але пригадаймо собі і досить різкі слова Ісуса, який каже, що “для тих, що осторонь, усе стається притчами, щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось” (Мт, 4,11-12). Отже, не будьмо осторонь, не будьмо тими, хто слухають, але не чують, не чують, що притча говорить до них і про них, але прислухаймося до слів Євангелія, яке закликає нас до щирого каяття і смирення, щоб могти прийняти Боже виправдання і спасіння.

І. Читання

в. 10: “Два чоловіки” – більше як про дві особи, дві людини, йдеться про два “духи”, два наставлення, які змагаються за серце людини. З одного боку – протагонізм, “фарисейська закваска” (12,1нн); з іншого – смиренність (мала кількість, незначність), закваска Царства (13,18-21).

Зайшли в храм. Той самий “добрий” вчинок може бути зроблений з різним наставленням і привести до протилежних результатів.

Помолитись. У молитві проявляється суть людського серця перед Богом: гордість, або смиренність, презумпція праведності, або визнання провини. Цей євангельський уривок допомагає нам зрозуміти, в якому “дусі” зроблена наша молитва. Оскільки правдивим гріхом є гріх фарисея, а ми всі грішники, ми не можемо не бачити і не пізнати себе у ньому. Нашим смиренням, оскільки саме його нам бракує, буде наше визнання нашої “нерозумної” правди: ми всі горді як оцей фарисей.

Фарисей. Саме слово означає “відокремлений”. Фарисей – це той, хто відокремлюється і тримається подальше від тих, що не дотримуються Закону.

Митар. Митарі були збирачами податків для римлян. Через їхню захланність і колабораціонізм із завойовниками-язичниками, народ уважав їх нікчемами і просто ненавидів.

в.11: Фарисей, ставши. Це правильна постава на молитві: “стоїмо перед” Богом – співрозмовником людини.

молився. Це молитва подяки. “Дякую” – це основне слово людини, яка благо-словить того, хто її наділяє всякими благами. Фарисей визнає Бога, як того, хто любить і дарує, а себе, як того, хто отримує і є люблений. “Дякую” – це слово підтвердження для себе і для Бога, уподобання Богом як творцем і собою, як його творінням, це слово радості сприйняття себе, як Божого дару і всього іншого, як знаку його любові. Однак, молитва фарисея висловлює лише самоуподобання; привласнює собі Божі дари для того, щоб себе хвалити замість того, щоб прославляти Бога і для того, щоб зневажати братів, замість того, щоб любити їх.

так у собі. Насправді фарисей стоїть не перед Богом, а перед своїм “я”. Його слово не доходить до іншого; воно є монологом, а не діалогом. Так як він завжди говорить про себе, так і тепер молиться у собі. Він – у пекельній самотності того, хто робить з свого “я” власний початок і мету.

Боже, дякую тобі, що я не такий. Дякує, але не щоб прославити Бога і увійти в сопричастя з ним, але щоб похвалити себе самого і відокремитися від інших. Перед Тим, хто сказав “Я є”, він насолоджується своїм “я не [є] такий” як інші. Це диявольська молитва, тому що молитва без смирення і покори – це відокремлення від братів і Отця: страшне і жахливе спотворення самої суті молитви. У ній використовується Бога, щоб шукати власне “я”. Це – гріх в його “найчистішому” прояві. Хто уважає себе вищим за інших, коли молиться, завжди є дуже далеко від Бога, який став найменшим зі всіх.

Грабіжники. Це ті, які привласнюють собі те, що належить іншим. А праведний [фарисей] не привласнює собі Божі дари і власне я?

Неправедні. Це ті, які не чинять Божу волю. А праведний [фарисей] не порушує Заповідь?

Перелюбці. Це ті, що зраджують свою любов. А праведний [фарисей] не зраджує Божу любов, поклоняючись ідолові власного “я”?

Оцей митар. Це свого роду “непотріб”, який ніщо не значить: великий грабіжник, неправедний і перелюбник. Фарисей, який звинувачує митаря для того, щоб себе виправдати, добре його знає. Бачить його з близька, як на картині, для того, щоб підкреслити свою відстань від нього. І навіть не помічає, що знаходиться перед дзеркалом. У митарі він насправді описав власний гріх.

Наше фарисейство проявляється саме тоді, коли ми молимося. І це не випадково! Тому що молитва є дзеркалом правди: вона показує нам, що ми маємо усі ті гріхи, в яких звинувачуємо інших. Тоді, або намагаємося виправдатися, або, нарешті, перестаємо звинувачувати інших і починаємо благати про милосердя. Нема молитви без смирення, нема смирення без усвідомлення власного гріха, навіть і найстрашнішого, яким є гріх праведного [фарисея].

в. 12: Пощу двічі на тиждень. Продовжується самовихваляння. Лев 16,29 вимагає лише один день посту в рік, в день покути (Йом Кіппур). А він постить двічі на тиждень, в понеділок і четвер, для того, щоб спокутувати чужі гріхи. Який добрий!

 з усіх моїх прибутків даю десятину. Податки на збіжжя, олію і вино платить виробник, а не споживач (Втор 12,17). А якщо виробник не заплатив? Для того, щоб бути певним, що Закон дотримано, фарисей робить більше ніж вимагається від нього і сам платить податок за інших. Він насправді єдиний праведник. “Всі інші”, як той митар, – ненажери і нечесні. Оцю фарисейську “молитву подяки” можна б перекласти в наступний спосіб: “Справедливо Ти, Боже, вдячний мені за мою доброту! Ти її бачиш? І скоріше або пізніше ти мені віддячиш!”.

А митар, ставши здалека. Навіть на зовні він показує ту свою відстань від Бога, яку відчуває в середині. Також і знайомі Ісуса стають оподалік від хреста (23,49), як також і батько бачить свого сина, коли той ще був далеко (15,20). Це поле зору Бога, який дивиться лише на покірного.

не смів і очей звести до неба. З опущеними очима перед Богом (= небо), покірний і свідомий власного гріха, він стоїть перед Богом по-іншому ніж фарисей.

тільки бив себе в груди. Знак каяття, так як били себе в груди всі ті люди, що бачили як Христос умирав на хресті (23,48).

Кажучи. Його молитва і не претендує бути молитвою. Він лише “говорить”. Багато скромних людей, але глибокого духовного життя, говорять, що навіть не знають чи їхні молитви щось вартують, чи те, що вони говорять Богові можна б і назвати молитвою. Цей митар, на відміну від фарисея, навіть не довіряє власній молитві. Він позбавлений і неї. Лише надіється на Господа. Однак “молитва смеренного крізь хмари пробивається” (Сир 35,17).

Боже, змилуйся надо мною грішним! Ця молитва, подібна до прохання прокажених і сліпого (17,13; 18,38), очищає і просвітлює, впроваджуючи в Єрусалим. Це прохання з двома полюсами: Його милосердя і моя убогість. Смиренність – це єдина якість спроможна привернути увагу Всемогутнього: робить з мене посудину, яка, позбавлена власного “я”, може бути наповнена Богом. Ця молитва митаря стане і моєю молитвою, коли відкрию свій гріх фарисея. Митар не вважає себе одним із грішників, а єдиним грішником, гіршим і більшим за всіх. “Інші” для нього, на відмінну від фарисея, є всі праведні.

в. 14: Кажу вам. Це Божий суд, урочисто вимовлений Ісусом – учителем Закону.

Цей повернувся виправданий. Віра, яка виправдовує, походить зі смирення, яке благає о милосерді. Син людський, коли прийде вдруге, знайде цю віру? Хто втрачає свідомість того, що усі ми грішні, і лише Бог виправдовує (Рм 3,23; 8,33) не має цієї віри. “Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати” (Рм 11,32).

а не той. Презумпція власної справедливості нікого не спасає. Праведник не буде виправданий аж поки не визнає свій великий гріх.

бо кожний, хто виноситься, буде принижений (= 14,11). Євангелист Лука повторює слова Ісуса після зцілення чоловіка хворого на водянку в домі фарисея (14,7-11). Тут говориться про смирення, без якого молитва неможлива. Без смирення молитва перетворюється на самовихваляння, а віра – на самовиправдовування.

Фарисей сам собі затягує петлю на шиї, кажучи “дякую тобі, що я не такий як той грішник”. Небезпекою християнського читача/слухача є сказати: “Дякую тобі, що я не такий, як той фарисей”. Це вже подвійна петля. Без смирення нема жодної користі від знання себе і Бога, а людина і далі залишається в обіймах Лукавого. Варта собі нагадати, що якщо гріх – це гордість, смирення, яке Лука вимагає від кожного віруючого – це визнати власну фарисейську гордість, якою зневажаємо усіх інших, які “не такі, як ми”. Лише Причиста Діва Марія може дякувати Богові за смирення, тому що Бог убиріг її від гріха.

II. Для роздумів

Ісус розповідає цю притчу, щоб виявити два помилкові наставлення, протилежні від євангельського: переконання бути праведними перед Богом і почувати себе вищим від інших (18,9). Цікаво зауважити, як два настав­лен­ня пов’язані між собою і як друге залежить від першого. Фарисей, що від­чуває себе праведним і переконаний в цьому, є теж завзятим і неми­ло­серд­ним суддею стосовно свого ближнього: «дякую тобі, що я не такий, як інші люди... або як оцей митар». Цікавим є теж те, як притча представляє два стояння на молитві, а потім закінчує, описуючи два способи життя. Мо­лит­ва показує щось, що перевищує її саму. Саме задля того те, що треба випра­вити, це не є в першу чергу молитва (вона є плодом чогось, що її попереджає), а спосіб, як ми уявляємо Бога і спасіння, нас самих і ближніх.

Притча має двох протагоністів – фарисея і митаря, кожний з яких зобра­жає інший спосіб ставити себе перед Богом і перед іншими.

Передусім, фарисей. Він каже правду. Його помилкою є не лицемірство, але надмірне довір’я на власну справедливість. Він вважає, що має в Бога «відкритий рахунок»: він не очікує його милосердя, не очікує спасіння як дар, але як нагороду, що йому належиться за його діла. Ми не маємо бути занадто строгі до нього, тому що він подібний до нас. Він каже: «Боже, дя­кую тобі...», таким чином, ніби показуючи, що його справедливість зале­жить від Бога. Але не від неї походить його молитва, ані критерії до суд­жен­ня ближніх. Можна сказати, що він – крім першого «дякую тобі» – навіть не молиться: він не дивиться на Бога, не порівнює себе до нього, не очікує нічо­го від нього, ані нічого не просить. Він зосереджується на собі і порівнює себе до інших, судячи їх дуже строго. В цьому його наставленні нема нічого від молитви.

Потім митар. Митарі працювали як податківці про­дуктів на імпорт і експорт. Були вони на службі в ненависних римлян. На великі податки вони ще накладали свої хабарі. І тому їх вважали явними грішниками разом із злодіями, проститутками, перелюбниками і поганами. Митар йде молитися до храму і його наставлення є цілковито протилежне від наставлення фа­рисея. Він зупиняється на відстані, б’є себе в груди і каже: «Боже, змилуйся наді мною грішним!». Каже правду; він, без сумніву, є грішником. Отже, його скромність не полягає в тому, що він себе принижує. Його становище є та­ким, як він його описує, так як і зауваження фарисея було теж реальне. Але він усвідомляє собі, що він грішник, почуває потребу в тому, щоб змінитися і, саме найважливіше, знає, що не може очікувати нічого від Бога. Нічим не може похвалитися і нічого не може очікувати. Він може тільки просити. Він покладає своє довір’я на Бога, а не на себе. І саме цю покірність, про яку говорить притча, Ісус хвалить: він не вихваляє життя митаря, так як і не зневажив діла фарисея.

Висновок ясний і простий: одинокий правильний спосіб стати перед Богом на молитві і в житті – це відчути себе постійно потребуючим його про­щення і його любові. Треба робити добрі діла, але не треба їх числити, а ще менше хвалитися ними. Так само не треба порівнювати себе з іншими. Фа­рисей є дійсно релігійною людиною і те, що він каже, є чистою правдою. Він вважає свою святість Божим даром, так як вважає теж Божим даром його віддаленість від митаря. Ввесь його спосіб відношення до Бо­га є помилковий. Критикується корінь, релігійна система, в якій він живе, а не якась, на­віть важка, непослідовність.

Притча не каже, що фарисей мав би жити так, як митар. Його діла є добрі, і такими вони залишаються. Не є критиковані його діла, але його спосіб дивитися на них. І не тому, що він їх приписує собі, так як це інколи гово­риться. В дійсності, він їх приписує Богові: «Дякую тобі». Помилка полягає в тому, що він дивиться на Бога у світлі своїх діл. Для Ісуса, натомість, погляд має завжди іти згори вниз, а не знизу вгору: від Бога до нас, а не від нас до Бога.

III. Для молитви

Пс 14; Сир 35,11-24; 1 Сам 2,1-10; Лк 1,45-55; 1 Кр 4,7; Рм 3,9-23

“Фарисей, гординею переможений, митар же покаянням похвалений, приступили до тебе, єдиного Бладики. Той, вихваляючись, втратив своє благо, а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився. У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже, як чоловіколюбець”.

(Неділя митаря і фарисея, Вечірня, Стихири на “Господи, взиваю я”).

o. Тарас Барщевський

Джерело: http://pcc.ugcc.org.ua/