Мандрівка сторінками Книги книг: Друга Книга Самуїла
  • Суб, 23/05/2020 - 13:05

Дорогі брати та сестри! Сьогодні, гортаючи далі сторінки пророчих книг першого Завіту, поглянемо на неординарну постать царя Давида, який дивує читача своїм упадком у гріх перелюбу та вбивства і своїм глибоким розкаянням перед Господом.

У другій частині І Книги Самуїла на перший план вже виходить постать царя Давида, який перш усього описується як людина Божа, що береже Господній закон, любить свій народ і посвячується частим військовим походам задля забезпечення гармонійного і щасливого життя своїх співгромадян. Ця І Книга закінчується розповіддю про смерть царя Саула, від якого Господь відвернувся за його недосконалий послух або, як ми його назвали попереднього разу, вибірковий послух.

У ІІ Книзі Самуїла головною дієвою особою, без сумнів, є цар Давид, який поступово реалізується та вдосконалюється у своїй місії царя. Образ царя Давида є надзвичайно важливим для розуміння Святого Письма, адже із ним пов’язані аж п’ять його частин: дві Книги Самуїла, дві Книги Царів та Книга Псалмів. Серед найважливіших тем на шляху християнського поступу є тема покаяння, і дуже часто у приклад цієї духовної практики ставлять саме царя Давида, який пройшов подібний духовний шлях, що й кожен із нас: близькість з Богом, падіння у гріх, покаяння і навернення.

Отож, сьогодні заохочую зосередити нашу увагу на двох розділах ІІ Книги Самуїла, які розповідають про гріх і покаяння царя Давида, а саме 11-ий та 12-ий. Спершу варто звернути увагу на те, що початок 11-го розділу дуже сильно контрастує із попередніми главами. Читаємо: «На початку року, коли царі звичайно виступають у похід, послав Давид Йоава й своїх слуг, з ним і всього Ізраїля: вони розбили аммоніїв і обложили Раббу, а Давид зоставсь у Єрусалимі» (ІІ Сам. 11, 1). Як бачимо, цар Давид, який постійно був у походах, вів своє військо до перемог, тут раптом залишається в Єрусалимі. Етимологічне значення слова «Єрусалим», що є похідним від слова «шалом», тобто «мир», вказує на стан царя, а саме на те, що він перебував у мирі, що для побожного ізраїльтянина означало перебувати у добрих взаєминах із Господом. Тому дії, які розповідаються у розділі, відбуваються саме тоді, коли цар Давид перебував у Божій благодаті, у добрих стосунках із Творцем. Після цих вступних слів читаємо: «Одного дня під вечір Давид, уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна» (ІІ Сам. 11,2).

У Святому Письмі немає зайвих слів, тому ті слова і словосполучення, які на перший погляд можуть нам здаватися позбавленими суттєвого значення,є натомість доволі важливими. У Біблії часто застосовуються так звані лінгвістичні натяки, коли автор, вживаючи якесь слово чи зворот, натякає на іншу, важливішу реальність. Ось, для прикладу, слова «одного дня». Ними автор бажав натякнути на те, що події відбуваються в невизначений час, а точніше, випадково. Йдеться про те, що Давид був неуважним. Також і слова «під вечір» не є другорядними, адже в семітській культурі вечір часто асоціювався із періодом молитви, бо саме під вечір, завершивши всі свої обов’язки і цілоденну працю, ізраїльтянин усамітнювався для розмови із Богом. Отож, як розповідає текст, цар Давид піднявся із своєї постелі, що є символом лінивства, і вийшов на покрівлю, на гору. Це означає, що Давид подолав свої лінощі та ввійшов у молитовний діалог із Творцем.

Ці два біблійні рядки, якими розпочинається 11-ий розділ описують контекст, в якому відбуваються гріхопадіння царя Давида.

Отож, людина грішить тоді, коли перебуває у мирі з Богом, у добрих стосунках із Ним, адже того, хто і так погруз у гріхах, диявол не зачіпає. Предметом його зацікавлення є Божа людина, яку він хоче віддалити, відтягнути від Господа. І ще: спокуса приходить тоді, коли особа завдає собі труду і підноситься над своїм духовним лінивством, коли підіймається на покрівлю свого щоденного життя і бажає молитися. Так би мовити, ідеальний духовний стан, стан спокою, миру і благодаті, є тим притаманним духовним місцем, яке диявол обирає для спокутування. Ці слова є пересторогою для кожного християнина, бо пригадують, що навіть такі духовні велетні, як цар Давид, що був помазаний Святим Духом, який провадив вибраний народ під натхненням Бога, втративши пильність, можуть упасти в гріх. Ніхто не може уникнути спокус чи бути впевненим, що не образить Бога гріховним вчинком, адже людина є немічною і потребує Божої допомоги та особистої пильності у духовному житті та подоланні диявольських спокус. Цар Давид піддався спокусі чужоложства тоді, коли перебував у добрих взаєминах із Господом, але саме в момент як був неуважним, коли втратив пильність у духовному житті того одного дня.

Далі читаємо: «І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урії, хеттита.” Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому» (ІІ Сам. 11, 3-4). Так автор розповідає про гріховний вчинок царя із жінкою. У ментальності як тогочасних людей, так і багатьох наступних поколінь, більшу провину за гріх розпусти покладали саме на жінку, мовляв, своєю красою, можливо, не дуже пристойною поведінкою чи жестом вона звабила чоловіка, який не встояв перед спокусою і впав у гріх нечистоти. Проте, звернімо увагу на слова біблійного тексту: «І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому». Ними автор вказує, що жінка очистилась і її вина не є головною у цій ситуації, чого не можна сказати про царя Давида, якому бідолашна Ветсавія не могла відмовити з огляду на його царський статус. Проте історія гріхопадіння Давида на цьому не закінчується.

Довідавшись, що жінка вагітна, цар намагається врегулювати ситуацію, відіславши Урію додому з тією думко, що коли той буде співжити з нею як чоловік, можливо, вдасться уникнути неприємних поголосок про вагітність жінки від когось іншого, щоб таким чином не стало відомо, що дитя народиться від царя Давида. Однак його задум не вдався. Урія, вірний своєму військовому обов’язкові, не повертається до дружини, а залишається зі своїм військом. Тому цар вирішує вдатись до крайніх заходів – вислати його у бій на передову, аби той загинув. Як бачимо, до гріха перелюбу додається підлість, лукавство, неправдомовність та, врешті, вбивство, що ще раз показує увесь алгоритм дії пристрастей в людини і що гріх не приходить один. Дуже часто, коли диявол зумів влізти в душу людини, коли йому вдалося знечулити її до гріха, вчинивши її піддатливою до спокус, то за одним гріхом приходить інший і часто значно страшніший від попереднього.

12-ий розділ розпочинається тим, що Господь послав пророка Натана до Давида, який дуже креативним способом вказав цареві на його гріхи, адже людині іноді дуже важко визнати свої помилки і вона схильна завжди знаходити для себе виправдання. Саме тому Господь часто користується послугами ангела совісті, тобто посилає в життя грішника якусь людину, яка чітко вказує її чи йому на ту чи іншу помилку, на гріх. Крім цього варто наголосити, що кожне покаяння грішника є даром Бога, Який перший виходить назустріч особі. Цю саму картину ми зустрічаємо також у Новому Завіті, в розповіді про блудного сина, адже милосердний батько, який уособлює Бога, робить перший крок. Син ще був далеко від дому, але батько, лишень побачивши його, вибіг йому назустріч і повернув йому втрачену гідність. Так діє Господь із царем Давидом. І сказав Давид до Натана: «Згрішив я проти Господа!” А Натан відповів Давидові: “Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре.” І Натан пішов додому. Господь же вразив дитину, що вродила Давидові жінка Урії» (ІІ сам. 12, 13-15). Усвідомивши свій гріх, Давид розпочав постити, носити волосяницю, як знак покаяння, молитись вночі, лежачи на долівці. Цими всіма покутними та молитовними практиками він виявляв своє розкаяння, упокорився перед Господом, незважаючи на те, що в царському палаці з нього насміхатимуться з приводу його покутних вчинків. А також варто зазначити, що він приймає Божу волю. І коли дитина померла, то він не нарікає на Господа, а продовжує просити в Нього прощення за свої гріховні падіння.

Дорогі брати та сестри! Велич царя Давида особливо проявляється у величі його розкаяння, у величі його покори, у величі його прийняття Божої волі.

Розшифрування аудіо: "Католицький оглядач"