Московсько-православне «окормлення» по обі сторони барикад. Моральні питання.

Одним з «миротворчих» парадних коників церков Московського патріархату є твердження про те, що їхні духовні чада з обох боків барикад і що церква мусить духовно окормляти всіх своїх вірних не залежно від їхньої політичної приналежності.

Бачте, церкви Московського патріархату політично нейтральні. І це твердить конфесія, яка до сьогоднішнього дня проклинає гетьмана Івана Мазепу за чисто політичний акт – спробу визволити рідну землю з ярма московських поневолювачів. Це твердить конфесія, яка двічі з чисто політичних мотивів екскомуніковувала Наполеона І і це при тому, що Наполеон ніколи не був приналежний до цієї конфесії. Це твердить конфесія, чиї офіційні представники закликають до чисто політичних речей, які з точки зору будь-якого права є злочином – українців, щоб не протиставлялися московитській агресії, московитів, щоб готувалися до останньої рішучої битви проти Заходу. Це твердить конфесія, чиї офіційні представники не перестають оббріхувати українську державу, а українські церкви брехливо звинувачувати в політичних злочинах.

Проте, як би там не було, але хіба політичні переконання, невиправний грішний стан не є перепоною для душпастирської опіки над такими людьми. Хіба можна сповідати і причащати прихильників людиноненависницьких політичних переконань? Хіба можна сповідати і причащати, вінчати і по-християнськи ховати бандитів, які обстрілами з жилих кварталів провокують війська до вогню у відповідь? Хіба можна надавати християнську підтримку нерозкаяним вбивцям, злодіям, насильникам?

Не можна демонізовувати противника. Але тероризм – це зло у собі, тому що тероризм не рахується з життям цивільних, він не має у собі нічого доброго. Духовна опіка над терористами – це злочин. Адже вершачи духовну опіку над терористами, духівники їм у цей спосіб фактично надають підтримку. Покликання, у цьому випадку, на аполітичність і нейтральність – це ніщо інше як примітивна спроба ввести в оману, прикрити голос власного сумління і виставити власний злочин, як геройський вчинок.

Якщо українські вояки боронять рідну землю від московських загарбників, свої родини перед тероризмом, мордерством, боронять саме право народу на фізичне існування, то що боронять московитські терористи на Донбасі чи в Криму? Яке може взагалі бути моральне оправдання тому, що духовні чада церков Московського патріархату творять на Донбасі й в Криму?

Це тільки риторичні запитання. Спроба звернути увагу читача на моральну суть, не більше. Розумному досить, як казали старі латини, а не зовсім розумному і цього забагато.

о.Орест-Дмитро Вільчинський