Документів і свідчень про священників Української Греко-Католицької Церкви, які були в’язнями німецьких концтаборів, не так багато, хоча їх ув’язнювали сотнями. Про одного з них — о. Омеляна Ковча — священномученика, пароха Майданека, стало відомо лише на початку 1990-х завдяки документам, які знайшла його донька, і людям, яких він рятував у таборі. Спогади про перебування в Аушвіці о. Юрія Ковальського — одне з небагатьох свідчень священника, якому пощастило вижити.

Про о. Юрія і його книжку спогадів-свідчень для «Історій з історії УГКЦ» розповідає п. Юрій Скіра.

У 1945 році австрійський психіатр Віктор Франкл написав свою знамениту книжку — «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», де описав власний досвід виживання в Аушвіці і подав глибокий психологічний аналіз пережитого.

Наприкінці 1970-х український греко-католицький священник о. Юрій Ковальський написав спогади про пережите в Аушвіці. Він описав особистий досвід виживання і, що важливо, відповів на питання: як це — бути священником в Аушвіці? Книжка, яка вийшла вже після смерті отця, стала унікальною, адже це — чи не єдине свідчення очевидця про життя духовенства УГКЦ у нацистських таборах.

Отець Юрій Ковальський народився 1907 року в с. Ванів, що на Сокальщині, у священичій родині. У 1925 році закінчив державну гімназію у Станіславові (тепер — Івано-Франківськ), навчався у духовній семінарії. Пресвітерські свячення отримав із рук Йосафата Коциловського 1931 року. Потім душпастирював у Добромилі, а під час війни був парохом у селі. Там із матір’ю переховував євреїв, які втікали з поїздів, що прямували зі Львова до табору смерті в Аушвіці. За це наприкінці літа 1943 року німецька влада його заарештувала. Спочатку, до жовтня 1943 року, він перебував у тюрмі на Лонцького. Під тортурами з нього намагалися вибити покази щодо інших людей, які допомагали євреям. Священник нікого не видав і його відправили до Аушвіца.

Коли отець прибув до Аушвіца, той уже функціонував третій рік і за цей час перетворився на розгалужену систему концтаборів. Там священник отримав татуювання і став номером 154792. Під час реєстрації потрібно було здати всі цінні речі. Отець мав золотий медальйон Матері Божої Неустанної Помочі. Він його не віддав і на свій страх та ризик переховував упродовж всього ув’язнення. Він постійно молився до Богородиці про опіку, і пізніше говорив, що саме Їй завдячує порятунком.

Щоденне життя в Аушвіці було суцільною небезпекою, а кожний прожитий день — перемогою над смертю. У таборі священник був свідком, як майже щодня по кілька людей вчиняли самогубство, кидаючись на електричні дроти довкола табору. Отець за час ув’язнення був на різних роботах: прокладав дороги біля Освенціма, мив посуд на таборовій кухні, був сміттярем і навіть сортувальником одягу вбитих євреїв.

Весь цей час він беріг у собі надію на майбутнє. Та коли фронт наблизився до Галичини, надія почала гаснути, втратилося відчуття того, що повернешся додому. Це відчуття підсилював і голод — посилки з дому перестали надходити. У ці гіркі дні поодинокою розрадою отця було священниче середовище — група, у яку він потрапив перед відправкою до Дахау.

Перед тим, як покинути Аушвіц, німці підступно вирішили зробити так, щоби священники нікуди не поїхали — загинули там. Їхню групу було скеровано на такі роботи, на яких люди не витримували й помирали. Та один із польських священників знав канцеляриста з того блоку, і той вніс їх усіх до списку робітників на складі Д. Так отці вижили і виїхали до Дахау. Життя там було таким же важким. Дошкуляв голод. Німеччина голодувала, тому зовсім не дбала про в’язнів. Ослаблений недоїданням, отець тяжко перехворів на тиф, але вижив.

29 квітня 1945 року страждання закінчилися — американські війська визволили табір. У наступні роки о. Юрій поволі повернувся до здоров’я. Він став активним душпастирем у Канаді й помер 1980 року. Описаний ним досвід ув’язнення та виживання в роки Другої світової війни залишився безцінним джерелом для історії переслідувань нашого народу та Церкви.

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ