Папа Бенедикт ХVІ про диктатуру релятивізму
  • Втр, 09/04/2013 - 02:18

(Уривок з книжки «Світло світу. Папа, Церква і знаки часу. Розмова з Петером Зеевальдом»)

Британський письменник Олдос Гакслі у своєму романі з 1932 року «Прекрасний новий світ» передбачив викривлення, як основний момент модерну. У викривленій реальності з її викривленою істиною ніщо не є важливим. Не існує ніяка істина, не існують жодні принципи. У наш час істину сприймають, як занадто суб’єктивне поняття, настільки суб’єктивне, що вона вже не може бути загальним мірилом. Здається, що укинуто розрізнення між істинним і неістинним. Про завжди можна провадити перемовини. Це і є той релятивізм, на який Ви постійно звертаєте увагу як на небезпеку?

Очевидно, що в нашому часі поняття істини стало сумнівним. Точним є твердження, що цим поняттям часто зловживали. Заради істини доходило до нетерпимості й жорстокості. Тому тепер ми боїмося, коли хтось каже: це є істини, чи я маю істину. Істиною ми ніколи не можемо володіти, в найкращому випадку вона володіє нами. Ніхто не заперечує, що мусимо бути обережні й уважні у покладанні права на істину. Але відкинути її, як щось недосяжне – це би було дуже руйнівно.

Велика частина філософів нашого часу твердить, що людина нездатна спізнати істину. У такому випадку людина нездатна також до етичності, адже тоді не маємо критеріїв. У такому випадку ми мусіли б хіба що зважати на те, що маємо знайти якийсь загальний компроміс, і в такому випадку думка більшості була б єдиним критерієм, який діє. Наскільки думка більшості може бути руйнівною історія неодноразово продемонструвала, наприклад, в таких системах як нацизм і марксизм, які відкидали істину.

«Насувається диктатура релятивізму, яка нічого не визнає як кінцевого і яка як єдину мірку висуває власне «я» і його бажання», наголосили Ви у своїй промові з нагоди відкриття Конклаву.

Власне тому мусимо мати відвагу сказати: так, людина мусить шукати істину, вона є здатна до істини. Те, що істині потрібні критерії верифікації і фальсифікації – це є зрозумілим само собою. Істина мусить завжди йти разом з толерантністю. Але істина нам вказує на ті цінності, які людство вчинили великим. Саме через це мусимо знову навчитися і практикувати покірність, щоб визнавати істину і вчинити її власною міркою.

Те, що істина не владарює за допомогою політичної чи військової сили свідчить нам Євангеліє від Івана: Ісус визнає перед Пилатом, що Він є Істинною і Свідком істини. Він не обороняє Свою істину легіонами, але чинить її видимою Своєю Мукою і цим узаконює.

У світі, який став релятивістським, нове поганство все більше і більше захоплює владу над людським думання і діяльністю. Уже давно зрозуміло, що повз Церкву не існує тільки вільний простір – вакуум, але й підтвердилось, що існує щось, що можемо назвати анти-Церквою. Папу і Рим треба засуджувати вже через те, – писала одна німецька газета, –  що вони своїми позиціями грішать проти релігії, яка сьогодні діє на усій земній поверхні – проти цивільної релігії. Чи в цьому контексті можемо говорити, що маємо новий культуркампф – нову культурну боротьбу, як про це каже Марчелло Пера, колишній президент італійського Сенату, який говорив про широке розповсюдження боротьби секуляризму проти християнства?

Зараз поширюється нова нетерпимість і це є цілком очевидним. Існують награні твердження, які нам усім накидаються, щоб потім їх возвіщати в так званій негативній толеранції, яка, наприклад, твердить, що в державних установах не мало би бути хрестів. По суті, ми маємо нетерпимість власне до християнської віри, яка більше не має права на явне сповідування.

Якщо, наприклад, заради недискримінації прагнеться присилити Католицьку Церкву, щоб Вона змінила свій погляд на гомосексуальність і свячення жінок, тоді це означає, що Вона більше не має права жити згідно з власною ідентичністю, і що замість свободи віросповідання накидається якась абстрактна релігія, яка стає тиранською міркою, якою всі змушені користуватися.

Увесь теперішній розвиток все більше провадить до нетолерантної вимоги нової релігії, яка твердить про себе, що вона – єдино правильна, бо вона – єдино розумна, чи краще сказано, вона сама себе проголошує розумом, який усе знає і тому мусить бути  незаперечним авторитетом для всіх.

Заради толерантності заперечується толерантність і це є реальною небезпекою, яку ми маємо. Небезпека полягає в тому, що розум – так званий західний розум – твердить про себе, що він єдиний справді спізнав те, що є єдино правильним, і зараз ставить вимогу тоталітарності, яка є ворогом свободи. Думаю, що на цю небезпеку треба чітко вказувати. Ніхто ні кого не змушує ставати християнином. Але також ніхто не має права змушувати всіх жити новою релігійністю, як єдино правильною, яка зобов’язує все людство.

Агресивність, з якою діє ця нова релігійність, німецький «Шпіґель» назвав «хрестовим походом атеїстів». Це хрестовий похід, який висміює християнство як дурницю, а релігію звинувачує у всіх війнах. Ви вже й самі говорили про «хитру або менш хитру агресію проти Церкви». І сьогодні навіть без тоталітарного режиму здійснюється тиск, щоб усі думали однаково. А напади на Церкву показали, що комформізм може бути справжньою диктатурою. Це, направду, тяжкі слова.

Але реальність є насправді такою, що певні типи поведінки і думання виставляються як єдині розумні і тому єдині, які достойні людини. Тому християнство перебуває під натиском нетолеранції, яка прагне його спочатку виставити смішним, виставити його попсутим, помилковим думанням, щоб тоді заради раціональності забрати йому простір для дихання.
Дуже важливим є протиставитися такій вимозі абсолютного права на «розумність». Така розумність не є чистий розум, а обмеження розуму тільки до того, що можна спізнати природніми науковими методами, і в той же час заперечення того, на що ці методи не можуть дати відповідь. Але також є правдою і те, що в історії були війни через релігію, як і те, що часами релігія призводила до насильства.

Але ні Наполеон, ні Гітлер, ні американська армія у В’єтнамі не провадили релігійні війни. Властиво атеїстичні режими Сходу і Заходу 70 років тому перетворили світ у руїни, в часі, який віддалився від Бога і який американський письменник Льюіс Берґлі назвав «сатанинським реквіємом».

Великою залишається сила добра, яка походить з релігії та через імена Франциска Асизького, Вінцента Паолі, матері Терези і т. д., і залишається присутньою у світі впродовж усієї його історії. І протилежно до цього нові ідеології провадили до нової форми жорстокості та зневаги людини, які спочатку були поза межами людської уяви, тому що до цього існувала повага до людини, як до образу божого, а без цієї поваги людина абсолютизує себе і все собі дозволяє, і тоді справді стає руйнівником.

З іншого боку, можна б було твердити, що держава, з огляду на рівність усіх, має право не дозволяти в державних установах релігійні символи, а також хрест Христовий. Чи це і є суть справи?

Тут найперше треба запитати: а чому його потрібно скинути? Якби хрест у собі мав смисл, який іншим би був неприйнятним, тоді б про це варто було роздумувати. Але хрест свідчить про те, що Сам Бог терпить, що Він нас любить у терпіннях. Це твердження, яке на нікого не нападає.

Окрім цього, існує й культурна ідентичність, на якій засновано наше суспільство. Ідентичність, яка позитивно формує і з середини тримає наші країни, і ця ідентичність усе ще творить позитивні цінності суспільства і творить його фундамент, яким обмежується егоїзм, чим уможливлюється культура людяності. Я б сказав, що таке культурне самовираження суспільства, яке чинить його позитивним, не може ображати нікого, хто має подібні переконання, а тому хрест не можна забирати.

У Швейцарії громадяни, хоча не проголосували проти будівництва мечетей, але проголосували проти будівництва мінаретів. У Франції парламент заборонив носити паранджу. Чи можуть християни радіти з цього приводу?

Християни толерантні, тому дозволяють іншим їхнє розуміння себе. Ми вдячні, що в країнах Перської затоки (Катар, Абу Дабі, Дубай, Кувейт) існують церкви, в яких християни можуть відправляти Богослужіння, і бажаємо, щоб усюди було так. Тому це є цілком зрозумілим, що і мусульмани мають право збиратися в наших країнах на молитву в мечетях. Що стосується паранджі, то я не бачу причини для загальної заборони. Прихильники заборони твердять, що деякі жінки не носять паранджу добровільно і що це є насильство над жінками. Але це не є точно. Якщо хтось добровільно бажає носити паранджу, я не бачу причини, щоб це їм треба було заборонити.

В Італії вісімдесят відсотків населення охрещені в Католицькій Церкві. У Португалії таких є 90%, у Польщі також 90%, а на Мальті всі 100%. У Німеччині 60% усе ще декларують свою приналежність до двох найбільших християнських конфесій Німеччини, а велика частина декларує свою приналежність до інших християнських конфесій. Християнська культура, без будь-якого сумніву, є фундаментом успіху й добробуту Європи, і попри це все більшість дозволяє, щоб нею керувала меншість, яка накидає антихристиянську ідеологію. Це незвичайна шизофренічна ситуація.

У цьому бачимо внутрішню проблематику. Бо як визначити наскільки люди приналежні до Церкви? З одного боку, вони бажають належати до Неї, бо не хочуть втратити цей фундамент. З іншого боку, з середини їх формує певний сучасний спосіб думання. Це є не розв’язане співіснування і повз існування фундаментальної християнської волі та нового світосприйняття. Тому можна говорити про певну форму шизофренії, поділеної екзистенції.

Мусимо прагнути до того, щоб обоє пов’язати наскільки це можливо. Бути християнином не має означати приналежність до якогось архаїчного шару, якого я тримаюся і живу поряд сучасності. Християнство є нашою живою сучасністю, воно є тим, що формує мою сучасність.

Те, що такого стану неможливо осягнути без великої духовної боротьби, я наголосив перед Папською Радою з питань нової євангелізації. Важливо спробувати християнство так жити і мислити, щоб у себе взяти те, що є добре і правильне в сучасності й водночас розрізнити і відділити від сучасності те, що стає анти-релігією.

Тверезо дивлячись, Католицька Церква є найбільшою організацією у світі з централізованою, добре функціонуючою мережею по всій земні кулі. Вона має понад 1,2 млрд. членів, понад 4 тис. єпископів, понад 400 тис. священиків і мільйони монахів і монахинь. Вона має тисячі університетів, монастирів, шкіл, соціальних установ. У країнах, як наприклад Німеччина, Вона є найбільшим роботодавцем після держави. Вона не є тільки супербрендом з твердим зростом, але й має власну ідентичність, власну культуру, власну етику і Святиню над Святинями – Євхаристію. І взагалі – Вона має легітимність «з гори» і може сама про себе твердити: ми є оригінал і ми є сторожами істини. Більшого від цього властиво й нема. Хіба не є дивно, якщо й не згіршуюче, що Церква не зробила набагато більше, маючи такий потенціал?

Справді, треба над цим замислюватися. Зараз ми спостерігаємо удар двох духовних світів – світу віри і світу секуляризму. І тому питанням є: в чому секуляризм має рацію? Тобто, де наша віра може і мусить засвоїти певні форми і картини сучасності, а де мусить дати відсіч? Ця велика боротьба зараз сповнює увесь світ. Єпископи країн третього світу кажуть мені: і в нас секуляризм є присутнім і там він узгоджується з життєвими формами, які є повністю архаїчними.

Дуже часто запитуємо, як так стається, що християни, які є дуже добрими вірянами, не мають сили вчинити свою віру діяльною в політичному плані. І перш за все мусимо докладати всіх зусиль, щоб люди не втратили зі свого виднокругу Бога. Щоб вони усвідомили той скарб, який вони мають. І тоді самі, силою своєї віри, увійдуть у боротьбу з секуляризмом і здійснять розрізнення духів. Цей процес є правдивим, великим завданням теперішнього моменту. Можемо сподіватися, що внутрішня сила віри, яка є в людях, стане впливовою і в суспільному житті, формуючи суспільну думку, щоб суспільство не втратило ґрунт з-під ніг.

Чи можемо сказати, що після своєї 2000-літньої історії християнство вичерпало себе, та як себе вичерпали інші цивілізації і культури?

Якщо спостерігати тільки поверхнево і то тільки західний світ, таке враження може скластися. Але, якщо глянемо прискіпливіше, як це я і сам міг побачити в зустрічах з єпископами з цілого світу і в багатьох інших зустрічах, християнство зараз розвиває зовсім інакшу креативність, як це було дотепер.

Наприклад, в Бразилії, з одного боку, спостерігаємо сильне зростання кількості та чисельності сект, які дуже часто є дуже сумнівними, бо в основному опираються на так зване євангеліє успіху, тобто обіцяють успіх і добробут. А з іншого боку, існує новий розвиток католицтва, велика динаміка нових рухів, як наприклад «Герольди Євангелія» – це переважно молоді люди захоплені ентузіазмом зустрічі з Христом, як Сином Божим, які готові й хочуть нести Його у світ. Як сказав мені Архиєпископ Сан-Паулу, тут постійно виникають нові рухи. Це, отже, і є сила і ентузіазм нового життя.

Або погляньмо, що Церква означає для Африки. Вона тут часто єдине, що залишається людям у хаосі воєн і руйнувань, єдине місце, де хтось дбає про людей. Вона докладає зусиль, щоб життя тривало, щоби хворі отримали відповідну допомогу, щоб народжувалися і виховувалися діти. Вона є життєвою силою, яка знову і знову створює ентузіазм і вказує на нові шляхи виходу з драматичної ситуації.

Не настільки явно, але попри це все ж таки помітно, і в нас на Заході існує розвиток нових католицьких ініціатив, які не з’являються за наказом структури, або церковної бюрократії. Бюрократія зношена і змучена. Ці ініціативи походять з середини, з радості молодих людей. Отож, християнство отримує інше лице, інший культурний вигляд.  Воно не має більше керівної позиції в менталітеті світу, тут керують інші. Але воно залишається життєвою силою багатьох речей, без якої ці речі більше б не існували. Тому через те, що я бачив, я є великим оптимістом – християнство стоїть на порозі нового динамічного розвитку.

Але попри все це часто може отримати враження, що поганство, якимось способом, знову захоплює ті поверхні, які християнство розкорчувало і окультурило?

Так через структуру людини, порушену первородним гріхом, поганство безперестанку проникає в неї – це досвід, який має тяглість упродовж століть. Це потверджує істинність доктрини про первородний гріх. Завжди раз по раз людина падає і відстає від своєї віри, тому що знов і знов бажає бути паном всього, стаючи поганином у найглибшому сенсі цього слова.

Але також знов і знов проявляє себе і Божа присутність в людині. І це є та боротьба, яка відбувається впродовж усієї історії. Як сказав св. Августин: світова історія – це боротьба між двома формами любові: любові до себе, аж до знищення світу, і любов до іншого, аж до відречення від себе. І ця боротьба продовжується і в наш час.

Джерело: Milites Christi Imperatores

 

 


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць