У педіатричній лікарні Святого Престолу відбулася формаційна зустріч за участі Головного рабина Риму, присвячена відповіді юдейської та християнської традицій на тему болю перед обличчям смерті.

«Сльози мої у бурдюк твій збери», – цей рядок з 55-го псалма дав назву формаційній зустрічі, яка нещодавно відбулася в лікарні «Bambin Gesù». Керівник відділу біоетики ватиканського педіатричного закладу о. Луїджі Дзукаро та запрошений гість – Головний рабин Риму Ріккардо Ді Сеньї – проілюстрували деякі характерні риси духовності та культури, пов'язані з жалобою в християнській та іудейській традиціях.

Зустріч відкрив президент лікарні Тіціано Онесті, який наголосив на важливості розділення горя та підтримки, яка повинна надаватися тим, хто втратив члена сім'ї, друга, кохану людину. «Це незручна тема, – зазначив він, – особливо якщо йдеться про випадки, коли доводиться мати справу з неминучістю дитячої смерті». Також і тут не завжди вдається досягти успіху в лікуванні: в цій лікарні щороку відходять на небо близько сотні малюків.

Зберегти віру у воскресіння

Чи може релігія запропонувати відповідь на подібне, або, в будь-якому випадку, на серйозну втрату? Таке питання поставив о. Луїджі, який теж був лікарем, так само, як і рабин. «Якщо Бог існує, то Він є і там, де помирає дитина, де ми бачимо несправедливі страждання», – наголосив священник, який запропонував огляд того, як в історії піклування про померлих було фундаментальним аспектом цивілізацій. Сьогодні ж ритуальні форми, що знаменують кінець земного життя, ослабли або, принаймні, розмилися, особливо через дедалі ширше поширення індивідуалізму та матеріалізму. На думку о. Дзукаро, вертикальний вимір був втрачений на користь соціальної активності, яка хоч і є похвальною, але не є основою християнської віри.

«Чи похоронні обряди – непотрібна надмірність? Ні, дослідження також говорять про це. Тому що вони допомагають примиритися зі смертю і горем», – підкреслив о. Луїджі, вказуючи на необхідність простору, де можна проявити горе. Він звернув увагу на девальвацію самого ж терміну «утіха», який, натомість, має дуже важливе значення, настільки, що є атрибутом Святого Духа. Священник також зазначив, що сьогодні подекуди на християнських похоронах переважають звички, які схильні вести до втрати чутливості перед обличчям смерті: «Ми більше не говоримо про воскресіння, про життя після смерті. Ми більше не маємо відваги говорити про це, як це не парадоксально, також і у проповідях», – підкреслив він.

Цінність обрядів і громади в переживанні горя

Рабин Ді Сеньї також звернув увагу на те, як у нашій культурі ми намагаємось втекти від смерті. Він пояснив, як у єврейській традиції процес жалоби проходить у часі та просторі, поступово переходячи від переживання розлуки в приватному та обмеженому вимірі до спільного переживання цієї травми в колективному вимірі. Протягом тижня після поховання ті, хто переживає траур, дотримуються чітко кодифікованих правил, згідно з якими не можна сідати за стіл, не можна виходити з дому, окрім як на колективні молитви, відбуваються візити друзів і родичів, сусіди приготовляють перекуску із символічними стравами. Вранці сьомого дня на могилі відбувається ритуал, і протягом наступного місяця чоловіки не голять бороди… Йдеться про низку дій, які дають змогу поступово вийти з тунелю відчаю, зважаючи на те, що насправді не всім вдається подолати горювання.

Тричі на день євреї моляться: «Нехай славиться ім'я Твоє, що оживляє мертвих», – навіть якщо їхня культурна традиція зосереджена на обов'язках сьогодення. «Протягом року пропонується проказувати в синагозі молитву арамейською мовою, в якій говориться те ж саме, що і в молитві "Отче наш". Молитву, – підсумував рабин Риму, – яка говорить не про мертвих, а є звеличенням Божого імені, що, по суті, виражає прийняття реальності, яка є більшою від тієї, з якою ми повинні змиритися».