СВІТЛО ВІРИ В ЧАСАХ ВИПРОБУВАНЬ
  • Пон, 08/07/2013 - 18:31

Минулий тиждень, попри свою літню спеку, попри уже розпочатий сезон відпусток, виявився багатим на події в житті Вселенської Спільноти Католицької Церкви. Важко їх охопити одним поглядом. Тому погляньмо, принаймні, на найзнаковіші з них.

Для багатьох католиків і не тільки минулий тиждень означило дві радісні події – визнання чуд, які відбулися за заступництвом бл. Папи Івана Павла ІІ й Івана ХХІІІ та проголошення першої енцикліки Папи Франциска.

 

ІВАН ХХІІІ ТА ІВАН ПАВЛО ІІ БУДУТЬ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ КАНОНІЗОВАНІ

Життя Вселенської Спільноти Католицької Церкви у ХХ столітті пройшло під егідою знакових фігур Вселенських Архиєреїв: св. Пія X, Бенедикта XV, Пія XI, Пія XII, бл. Івана XXIII, Павла VI, Івана Павла I, бл. Івана Павла II. Кожен з них був дійсно саме таким, якого потребувала Католицька Спільнота саме в цей період своєї туземної історії. Без печаті, яку вони вдарили не лише своєму часові, але й наступним поколінням, Католицька Церква не мала б того вигляду, який Вона має зараз. Саме завдячуючи цим Вселенським Архиєреям, Церква змогла засудити тоталітарні ідеології ХХ століття, стати в обороні людського життя, не підпасти під чарівний вплив пісень про туземний рай і стати частиною апарату тоталітарної держави, як це сталося практично з усіма європейськими некатолицькими християнськими віросповіданнями.

Важко сказати, що котрийсь з них є більш заслужений, і для нікого не є таємницею, що і стосовно Бенедикта XV, Пія XI, Пія XII, Павла VI, Івана Павла I тривають беатифікаційні процеси. Але так вже розпорядилося Боже Провидіння, що стосовно бл. Івана ХХІІІ та бл. Івана Павла ІІ практично добігли кінця процеси канонізації – скоро уся Вселенська Спільнота Католицької Церкви радісно прославить проголошення святими двох Вселенських Пастирів – Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ.

Переоцінити роль цих двох велетнів Духу на Петровому Престолі насправді важко. Важко переоцінити їхню роль й в житті українського католицтва – стараннями бл. Івана ХХІІІ Патріярх Йосиф Сліпий був звільнений з сибірської неволі й, потрапивши на Захід, зумів організувати життя розпорошених українських греко-католиків в єдину структуру. Бл. Іван Павло ІІ – це Папа виходу УГКЦ на теренах колишнього СССР-у з підпілля, Папа відновлення структур УГКЦ там, де ще недавно панувала залізна рука московського безбожництва. Можна ще довго перераховувати усе добро, вчинене саме цими Папами для УГКЦ, що більше, це тема не одного тому наукових досліджень. Тому проголошення саме цих двох Вселенських Архиєреїв святими стане особливою радістю саме для українського католицтва. Залишається сподіватися, що УГКЦ внесе цих двох визначних Пап, після їхньої офіційної канонізації, у свій церковний календар, щоб і літургічно віддати шану своїм святим адвокатам.

Майбутня канонізація Івана Пала ІІ має і ще один аспект, який, на перший погляд, втікає з поля уваги. Вона може стати прологом до майбутньої беатифікації й канонізації одного з найближчих і найактивніший співпрацівників св. Івана Павла ІІ – кардинала Йозефа Ратцінґера – Папи Бенедикта ХVІ. Адже саме кардинал Ратцінґер був одним з головних радників і співпрацівників бл. Івана Павла ІІ, саме його теологічна думка стояла в основі багатьох енциклік Івана Павла ІІ, Катехизму Католицької Церкви і багато чого іншого. Без цієї знакової фігури понтифікат бл. Івана Павла ІІ виглядав би інакше. Це не применшення велетенських заслуг бл. Івана Павла ІІ, а констатація тієї допомоги і підтримки, які Великому Папі надавав Великий Кардинал. І неможливо залишити поза увагою факти, що ставши наступником Івана Павла ІІ на Апостольському Престолі, Бенедикт ХVІ підготував своєму наступнику – Папі Франциску плацдарм для оборони католицької православності перед масованими атаками нових антропологій, які руйнують саму людину, як таку.

Саме у цьому контексті точкові удари по ворожих християнству ідеологіях, яких безперестанку завдає правлячий Вселенський Архиєрей Франциск, можуть розраховувати на успіх, оскільки відповідний терен для їхнього успіху вже приготований його попередниками. Папа вершить своє служіння утвердження у вірі своїх братів, чию віру світ старається похитнути. А те, що на даний історичний момент це потребує висвітлення антихристиянського характеру модних ідеологій є лише формою, зумовленою історичними та суспільними обставинами нашого часу.

І саме у цьому контексті слід вичитувати месиджі Папи і в його щоденних проповідях, і в новій енцикліці «Lumen fidei».

Екзистенційний характер цієї енцикліки ставить католиків перед потребою розуміння того, що віра не є додатком до щоденного життя – вона є його основою. Фактично енцикліка закликає нас зробити якісну переоцінку свого життя, дати собі відповідь на питання :«Чи я, направду, є християнином, чи, може, християнська традиція є просто для мене частиною моєї культури, національної спадщини, фольклорного елементу?». Це питання особистого рівня, але від відповіді на них кожного католика особисто насправді залежить життя усієї Вселенської Спільноти Католицької Церкви. Без відповіді на це питання неможливим є реальне духовне життя. А особливо в часах тяжких випробування для віри.

 

ЧАСИ ВИПРОБУВАННЯ ВІРИ

Про те, що саме наші часи і Папа-емерит, і правлячий Вселенський Архиєрей вважають часами випробувань віри свідчить і віддання Ватикану під опіку св. Йосифу Обручнику та св. Архангелу Михаїлу, що його в присутності Папи-емерита Бенедикта ХVІ здійснив Святіший Отець Франциск 5 липня цього року.  Саме у тяжких часах масонської реакції ХІХ ст. в Європі, коли багатьом здавалось, що пекельні ворота таки ось-ось подолають Церкву Христову, Папа Пій ІХ 1870 року посвятив цілу Католицьку Церкву опіці св. Йосифа. Властиво в цьому часі, коли нові антихристиянські ідеології тільки набирали силу в житті Європи, Папа Лев ХІІІ 1885 року запровадив молитву св. Архангелу Михаїлу, як обов’язкову молитву після Літургії в цілій Римській Церкві. Посвята ж Ватикану цим двом святим, не може бути випадком актом, забаганкою Папи. Вона вказує на те, що Вселенський Архиєрей цілком усвідомлює ті небезпеки, які загрожують Церкві на даний момент.

Посвятити Ватикан цим святим планував уже Папа Бенедикт ХVІ і здійснення цього акту в його присутності Папою Франциском, з одного боку демонструє єдність і підтримку між Папою-емеритом і правлячим Вселенським Архиєреєм, а з іншого боку повторює акти Пія ІХ і Лева ХІІІ. 

Саме у наших часах, після відносного затишшя 90-х років ХХ століття Церква знову опинилася в морі розбурханого світу, який, відкидаючи Бога, прагне людину, чи принаймні своїх лідерів поставити на Його місце. Культура смерті, яка перестала цінити людське життя, як дар, як благословення, пропагуючи аборти, евтаназію, контрацепцію, запліднення «in vitro», яка фактично звела уже саме людське життя на товар, який купується і продається, перевершила в своїй антигуманності рабовласницькі культури старого світу. І все це в ім’я свободи і гуманізму, в ім’я рівних можливостей і задоволень, доступних усім. Отримання задоволення заради самого задоволення, нічим необмежена похіть, «нормалізація» сексуальних збочень, зведення людини  до об’єкту задоволення власних інтересів, похотей і забаганок – основа пропагованої в теперішньому часі культури. Її логічним продовженням стала культура гендеризму, який уже заперечує саму біологічність людини. Віра уже не загрожена з боку тих, хто відкидає існування Бога, хто заперечує потребу існування Церкви. У нашому часі суперечки про Бога уже не мають місця в секуляризовану суспільстві – віру намагаються повністю усунути з явного простору. Зараз уже деконструкція людини як такої, вседозволеність і повна секуляризація не ідеологічно, а практично загрожують вірі, руйнуючи саму людину, як носія віри в Божественне Спасіння.

Безумство гендеризму доходить уже до того, що американський президент в часі своїх відвідин Африки, континенту, який захлинається від проблем бідності, голоду, спраги, СНІДу, етнічних конфліктів, закликає до… «нормалізації» сексуальних збочень. В часі, коли світ накрила економічна криза, коли голод, спрага, хвороби, етнічні та міжнародні конфлікти, організована злочинність  косять мільйони людських життів, гендеристи у державних фотелях бачать одну єдину проблему людства – пошанування «прав» ЛГБТ груп. Забава в часі чуми – інших слів нема.

І це поширення боротьби за ЛГБТ «права» відбувається на фоні усе більшого переслідування християн в цілому світі, фактичної відмови їм у праві на свободу совісті в країнах Заходу, різню в мусульманському світі.

 

ПАПСЬКІ ТОЧКОВІ УДАРИ ПО ДУХОВНОМУ СЕКУЛЯРИЗМУ

Але, як це завжди було в історії Церкви, зовнішні переслідування тільки скріплюють християн, а кров мучеників стає насінням нових християн. Та внутрішні небезпеки для християнської віри, які не покидають спроб звити собі гніздо в лоні Церкви, є далеко небезпечнішими від зовнішніх переслідувань.

І на сьогоднішній день на практиці, а не в теорії, Церква стикається з двома доволі небезпечними для Її нормального функціонування проявами – умовно сказано, практичним еклезіологічним аріянізмом та практичним еклезіологічним монофізитизмом. Один з них – практичний еклезіологічний аріянізм – сприймає Церкву, як виключно людську установу і старається тільки людськими методами забезпечити її функціонування. Інший – практичний еклезіологічний монофізитизм – сприймає Церкву виключно як Божественну установу і відкидає розглядати Її як конкретне утіловлення Божого народу в конкретному часі і в конкретному просторі. І один, і другий насправді є виявами духовного секуляризму, який цілком і повністю відділяє Церкву від суспільства, в якому Вона живе і діє. На сьогоднішній момент цей практичний духовний секуляризм широко розповсюдився в Церкві і саме він є однією з найбільших внутрішніх небезпек церковного життя. Один і другий фактично заперечує Боголюдську природу Церкви: один недобачає, що Вона є Містичним Тілом Христа, а інший недобачає, що Вона є також і конкретним людським коликтивітетом, зануреним в історію людства.

Минулого тижня Папа гостро розкритикував і один, і другий прояв духовного секуляризму в церковному житті. Описавши практичний еклезіяльний монофізитизм, як гностицизм, а практичний еклезіологічний монофізитизм, як пелегіянство, Папа наголосив на потребі життєвого з’єднання з Христом, як єдиному критерії правдивого християнського духовного життя.

Тільки екзистенційно з’єднаний з Христом християнин дійсно може бути місійним посланцем Радісної Новини. А це послаництво виключає ізоляцію від світу з одного боку і виключає опирання виключно на матеріальні та людські ресурси з іншого боку. «Поширення Євангелія забезпечується не кількістю осіб, не престижем інституції, не кількістю наявних ресурсів. Важливим є те, щоб бути пронизаними Христовою любов’ю, піддатися проводові Святого Духа, прищепити своє життя до дерева життя, яким є хрест Господній», – наголосив Святіший Отець у своїй проповіді 7 липня цього року.

Вірність Христові – ось ключ до успіху нової євангелізації. І цього ніколи не слід забувати, якщо вважаємо себе християнами. Проповідуючи Христа, не можна ігнорувати Його, ані конкретних людей, до яких ця проповідь звернена.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць