Вдивляючись у таємничу безодню... (2 частина)
  • Суб, 29/04/2017 - 15:15

Продовження. Початок статті можна прочитати ось тут.

Іван Климишин, доктор фізико-математичних наук, член Міжнародної астрономічної спілки.

Свого часу М. Коперник висловився так: «І якщо всі науки звеличують дух людський, то в найбільшій мірі це властиве астрономії, не кажучи вже про найбільшу духовну насолоду, пов'язану з її вивченням».

Гармонія небесних сфер справді вражає. Але ще величнішою й дивовижнішою сьогодні постає складність і впорядкованість світу живого...

Передовсім нагадаємо, що на Землі налічується близько 600 тисяч видів рослин (висота гіганта — секвої сягає 120 — 150 м) і близько 1,5 млн. видів тварин, з них понад мільйон — комахи (велетень тваринного світу кит сягає в довжину 33 м і важить 250 т).

«Фундаментом» чи основною цеглиною будови живого організму є клітина. Але будь- яка спроба описати популярно (та ще й у кількох абзацах) все, що відбувається в клітині — просто нереальна. Клітина — це не така собі хіміко-біологічна лабораторія, де неперервно відбувається майже 2000 реакцій, в яких беруть участь близько 100 000 молекул різних ферментів (білків). Як кажуть, клітина — це насамперед видавництво, де безнастанно тиражують і редагують складні тексти, перекладають їх з однієї мови на іншу і передають цю інформацію в різні інстанції.

Справді-бо, в клітині зберігається головне: повні й конкретні дані про ту чи іншу живу істоту, про її загальний вигляд, про будову її органів та всі системи життєзабезпечення. Усе це, як прийнято говорити, закодоване у складних молекулах дезоксирибонуклеїнової кислоти (скорочено — ДНК). Ця молекула має вигляд дуже довгої, але акуратно скрученої і компактно складеної драбинки, а точніше — подвійної спіралі. Довжина молекули ДНК сягає кількох метрів. І якби її ширина (ширина драбинки) була чотири сантиметри, то довжина дорівнювала б 40 000 кілометрів! Тобто нею можна було оперезати Землю!

І ось така довжелезна нитка скручується, по кілька разів намотується (наче на котушку) на спеціальні комплекси ядерних білків, а ті, у свою чергу, компактно вкладаються в особливі тільця — хромосоми. Вже й тут криється одна з таємниць: клубочок молекули ДНК упакований в ядро з поперечником, меншим за 0,001 мм. Тобто в клітині речовина ущільнюється у тисячі разів порівняно з тим, що допускає звичайна фізика.

Цікаве й те, що в клітині кожного виду — своя, притаманна тільки йому кількість хромосом. Так, у людини їх 46, в шимпанзе — 48, в собаки — 78, кішки — 38 і т. д. І тут доречно нагадати, що у статевих клітинах (в гаметах) їх удвічі менше, і оте належне число хромосом відновлюється після злиття батьківської та материнської гамет. Проте природа передбачила явище партеногенезу — позастатеве, дівоче, розмноження з незапліднених яєць (навіть у раків, ящірок тощо). Щоб таке сталося досить, аби з початком розвитку материнського організму в його гаметах зберігся потрібний (подвійний) набір хромосом.

Не вдаючись у тонкощі будови ДНК, звернемо, однак, увагу на те, що оті «щаблі» у спіралі ДНК «змонтовані» з чотирьох відносно нескладних хімічних сполук — аденіну (А), гуаніну (Г), тиміну (Т) і цитозину (Ц). Але так, що «щабель» може бути сумою А + Т, Г + Ц чи у зворотному напрямку Т+А, Ц+Г. І такі щаблі можуть повторюватися на перший погляд довільно. Насправді ж, кожні три «літери» (наприклад АГТ, ААГ, ТГГ тощо) утворюють «слово», яке означає: «при будові такого-то білка візьми таку-то амінокислоту»! В цьому факті — одна з найбільших таємниць живого!

Клітина живе в середньому 10—20 годин, потім поділяється на дві нові, але за умови: мають подвоїтися хромосоми, Отже, кожна ДНК поступово розкручується і її «щаблі» розкриваються так, що літери (А, Г і т. д.), які були зліва, залишаются на лівій гілці спіралі, а доповнення цих літер до повного щабля (Т, Ц і т. д.) — на правій. Водночас триває добудова (з відповідними половинками «щаблів») двох нових галузок спіралей. Так врешті- решт замість однієї ДНК з'являються дві, достоту подібні до материної. До речі, ця материна молекула, перш ніж повністю поділитися навпіл, має прокрутитися навколо своєї осі мільйони разів!

У процесі розвитку організму кожна клітина забезпечує себе усім набором будівельного матеріалу, але здійснює і певну спеціалізацію. Бо в одному випадку вона буде клітиною крові, там головне — гемоглобін. В іншому — клітиною м'язів, і головним буде відповідний білок міозин. Коли йдеться про волосся чи нігті — кератин і т. д. Отже, маючи інформацію про всю будову і всі органи живого організму, координаційний центр клітини дає команду зчитати з ДНК лише той «текст», який стосується ролі саме цієї клітини в організмі. Щоб це сталося, до ДНК наближається спеціальний білок-фермент і примушує її частково розкрутитися і поділитися.

Тут же відбувається «переписування» на допоміжну рибонуклеїнову кислоту потрібної інформації про окремі білки, тобто зчитується послідовність цеглинок А, Г і т. д. Цей процес зветься транскрипцією, після чого відбувається трансляція — переклад переписаної інформації на мову окремих амінокислот, з яких і будується білок.

Загалом інформації в ДНК стільки, що її вистачить на велику бібліотеку. Адже там є все про живий організм: і який у нього має бути скелет, які м'язи, якими, скажімо, конкретно для людини, мають бути властивості шкіри (щоб захищати тіло від бактерій, виділяти піт і здійснювати поверхневе дихання), як зцілювати себе в разі ураження, якими (до тонкощів) мають бути будова і принципи роботи серця, легень, печінки і т. д. Яким буде око чи вухо і де ці органи повинні розміщуватися, щоб це і для організму було зручним і не порушувало загальної гармонії.

Вже згадувалося про певний координаційний центр, який керує спеціалізацією окремих клітин. Мовою науковців це — морфогенез — утворення окремих органів, формотворення. Загалом це питання лише починають вивчати. Бо ж усе, що було сказано про зчитування з ДНК і трансляцію — це отримання інформації про «будівельний матеріал». Ясно, однак, що інформація про сам проект організму як цілого і в його частинах є там же, в ДНК. Про це свідчить тератологія (патологія). Бо ж відомо коли в Західній Європі вагітні жінки приймали снотворні таблетки контерган чи талидомін, то за десять років там народилося близько 65 000 дітей-калік (без рук чи без ніг, глухих і сліпих)... До збою в проекті призводили якраз певні хімічні сполуки.

Тепер настав час порівняти живий організм з якимось механізмом, скажімо, з годинником. Або з книгою. Описуючи годинник, ми говоримо не лише про матеріал, з якого він побудований, не лише про тонкощі його конструкції, а й про функцію, яку він виконує. Візьмімо книгу. Ніякий її опис з точки зору фізики чи хімії не дасть жодного уявлення про зміст. Бо книга — це щось значно більше, ніж звичайний папір, фарба і клей. Це — речовина плюс інформація. І, як кажуть, різниця між трагедією Шекспіра і твором учня третього класу незрівнянно більша, ніж різниця в папері та чорнилі, за допомогою яких вони були написані. А в клітині, повторимось, у компактному й закодованому вигляді укладено інформацію й про всі тонкощі будови людини, і про її здатність писати драми й сонети, і вивчати навколишній Всесвіт та будувати космічні кораблі. Тварини такої здатності не мають, зате вони наділені інстинктом — програмою доцільної поведінки на все життя, що передається у спадок.

Годинник має свого конструктора. Книга — автора. За аналогією, складна інформація, що міститься у клітині живого організму, не могла там з'явитися інакше, як за задумом Творця, що сам має неабиякий розум. Бо ж неможливо й думати, щоб з неживої матерії шляхом самоорганізації утворилися такі складні молекулярні ,структури, щоб у якомусь там первісному бульйоні окремі компоненти стикалися між собою у потрібних концентраціях, щоб ота сліпа й темна стихія дала їм те, чого не має сама — осмисленість та інформацію. Адже інформація ніколи не трансформується з нижчих форм у вищі без втручання розуму, без розумної причини. Хто і де чув, щоб внаслідок вибуху в друкарні склався том енциклопедії...

Зникає питання і про те, хто з'явився раніше — курка чи яйце. Бо сьогодні, на рівні клітини, його ставлять так: що з'являється раніше, чи ДНК з її інформацією про принципи будови живого, чи білки як будівельний матеріал, чи клітинна оболонка, всередині якої це будівництво розгортається? Без ДНК білки не мають майбутнього (немає «проекту» будівництва), без білків ДНК залишається інертною і непотрібною, без клітинної оболонки все це приречене на загибель, позбавлене захисту і єдності. Хто, як не розумний Творець, дає поштовх до розвитку?

Залишається згадати про другий закон термодинаміки: будь-яка замкнута система, залишена на саму себе, змагає до саморуйнування. Або інакше: процеси, які відбуваються у такій системі, по деякім часі стають невпорядкованими. Саме цей закон і протидіяв би самоорганізації складних молекул і призводив би до їх неперервного руйнування, коли б ішлося про самозародження життя без втручання розумного Творця. Закон цей, щоправда, сформульовано для замкнутих систем, які не зазнають впливів іззовні. Але це не змінює стану речей. Бо зовнішні впливи — неконтрольований доступ енергії (зокрема ультрафіолетового випромінювання Сонця) — цей руйнівний ефект лише посилюють.

Тому ще раз зробимо висновок: навколишній світ живих істот і рослин є наче музеєм дивних експонатів. Цей світ має в собі здатність самооновлюватись, продовжувати своє існування. Кожен представник цього живого світу є доцільною конструкцією, системою, в яку вкладено величезну кількість інформації. А досвід знає лише одну причину, яка здатна створювати такого типу конструкції,— це розумний Творець. Бо розумні наслідки завжди мають розумну причину. А нежива матерія таки не може витворити якість, якої сама позбавлена.

КРАХ ТЕОРІЇ ЕВОЛЮЦІЇ

Вже понад сто років за фундамент атеїзму править дарвінізм — «матеріалістичне вчення про історичний розвиток живої природи Землі». Ним, мовляв, «було розкрито рушійні сили органічної еволюції, переконливо доведено безпідставність релігійних догматів про створення органічного світу та незмінність видів, що його становлять». 1871 року Чарльз Дарвін нібито «науково обґрунтував теорію походження людини від викопних людиноподібних мавп і на її підтвердження навів переконливі докази».

Мало де можна сьогодні прочитати про ті баталії, які точилися в усьому світі навколо цього останнього питання. Своєрідним апофеозом у пропаганді атеїстів був знаменитий «мавпячий процес» у США в 1925 р. над учителем Д. Скопсом, який почав викладати у школі теорію Дарвіна. Його судді, ясна річ, були оголошені невігласами і мракобісами. Проте дарвінізм у більшості шкіл США так і не викладають. А чи принесло щось корисне оте «вчення» нашим співвітчизникам, ще доведеться з'ясувати.

Слід передовсім зазначити, що сам Дарвін ніде не заявив, нібито «живе народилося з неживого само». Навпаки, він допускав створення Богом «першої клітини» і стверджував так: «є щось привабливе в тому, щоб думати, що весь світ живого з'явився з однієї клітини». Важливий доказ теорії еволюції Дарвін вбачав у тому, що зародки (ембріони) різних тварин більше схожі між собою, ніж їх дорослі форми. Згодом цей «доказ» було сформульовано у вигляді так званого «біогенетичного закону»: «онтогенез є коротким повторенням філогенезу» (тобто розвиток самого організму повторює історичний розвиток організмів).

Тепер, однак, цей «закон» згадують лише як невдалу гіпотезу, оскільки подібність зародків насправді є дуже поверховою. Отже, так званий ембріологічний доказ виявився неспроможним. Але заслуговує на увагу вчинок німецького природодослідника Ернста Геккеля (1834—1919), який був фанатичним прихильником теорії еволюції і нібито «на основі теорії Дарвіна створив матеріалістичне вчення про закономірності походження й еволюції живої природи». Отож у своїй книжці він використав кліше одного виду для ілюстрації ембріонів трьох різних видів. І коли це помітили, він виправдувався так: «оскільки зародки все одно подібні, то навіщо робити ще одне кліше, адже це коштує дорого»...

Правильність теорії еволюції мала б підтверджуватися ще двома доказами: порівняльно-анатомічними та палеонтологічними.

У першому випадку йдеться про єдиний план будови, скажімо, усіх тварин і людини (скрізь однакові системи кровообігу, дихання, живлення тощо). Але «спільний план» зовсім не означає, що в усіх цих істот був спільний предок! Бо ж є органи, які зовсім не є подібними. А от твердження, що в усіх цих істот був спільний, єдиний Творець, усе цілком пояснює. Свого часу багато розмов було про так звані рудиментарні (залишкові) органи, як доказ спільності походження всіх видів. Але якщо сто років тому їх налічували близько 180, то тепер лише три. Та й то, скажімо, в людини залічують до рудиментарних волосяний покрив тулуба і вушні м'язи. Хіба це не наївно і не смішно?

Погляньмо ж тепер на дані палеонтології (від грецького «палеос» — давній, «онтос» — існуюче, «логос» — вчення) — науки, яка, досліджуючи рештки викопних організмів, вивчає всі прояви життя в геологічному минулому Землі. Дарвін свого часу покладав великі надії на те, що палеонтологія виявить багато так званих перехідних форм, тупикових відгалужень еволюції. Він говорив: «Число проміжних різновидностей, які існували в минулому, повинно бути величезним». Сталося однак щось протилежне. За останні сто років палеонтологи розкопали, образно кажучи, цілі цвинтарі скам'янілих тварин. Але отих перехідних форм або, як кажуть, чорновиків еволюції, взагалі не виявили! А якщо і знайдено викопного птаха юрського періоду — археоптерикса, що мав «дзьоб з конічними зубами і по три вільні пальці на крилах», то це швидше була одна з нормальних форм життя (вимерло ж їх чимало), а не якась там перехідна між плазунами і птахами...

Дарвін у своїй праці «Походження видів» (1859 р.) звернув увагу на те, що людина за допомогою добору одержує тварин чи рослини з найбільш цінними і бажаними ознаками. А природа, мовляв, робить це стихійно, знищуючи сліпо і несвідомо ті організми, які були менш пристосовані до умов життя. За Дарвіном, поява на Землі всього розмаїття життя обумовлена трьома факторами — мінливістю, природним добором і спадковістю.

Згодом, як знаємо, було з'ясовано, що спадкові ознаки записані у ланцюжках ДНК. Здавалося, що розкрито й механізм творення природою нових видів. Це мали б бути мутації — раптові збої записів у згаданих «рецептах». Тоді в дітей з'являлися б ознаки чи риси, яких не було в батьків. Бралося до уваги те, що розвиток життя на Землі відбувався в присутності сталої, хоча й дуже слабкої радіоактивності (близько 0,12 рентгена на рік, тобто 14 мікрорентгенів на годину). Було доведено, що збої генетичного коду в клітині справді можуть траплятися при поглинанні рентгенівських променів. Водночас встановили, що ці мутації, як правило, є згубними для організму. І що тим самим ніякого «нового варіанту» життя, нового виду очікувати не доводиться.

З другого боку, вид є досить стійким щодо таких негативних впливів. Ось характерний приклад. Від моменту винайдення мікроскопа минуло 300 років. Бактерії, що їх почали тоді вивчати, поділяються щогодини, даючи нове покоління. Отже за ті три століття прожило понад 2,6 млн. поколінь бактерій. їх учені спостерігали регулярно, створюючи для них певні критичні умови — опромінюючи рентгенівськими променями, піддаючи дії магнітних полів тощо. Проте за весь час не виявлено жодного випадку якогось ускладнення організму. І через мільйони поколінь бактерії такі ж самі, як і триста років тому. Коли ж це перенести на людське суспільство, поклавши тривалість життя одного покоління 20 років, то це дасть близько 53 мільйонів років. Еволюціоністи мали б сказати, що тоді предок людини ще рачкував або ж утримувався хвостом на гілці дерева...

До речі, про згаданих «наших предків», яких палеонтологи також намагалися знайти. Історія науки знає, що з'являлися нові геккелі, які так же безсоромно підробляли викопні дані, щоб за всяку ціну довести, нібито людина таки має спільного з мавпою предка. Не має!

Звичайно, теорія еволюції сприяла певній роботі щодо систематизації і класифікації у світі живого, навіть пов'язала всі види певними родинними стосунками. Як кажуть, вона підвісила все живе на гілках єдиного великого генеалогічного дерева, що і є опорним стовпом усієї нинішньої біологічної науки. Але доказів у прихильнків теорії еволюції немає. їх вибір, як кажуть, є чисто емоційний. Дарвінізм перетворено на своєрідну релігію, ідеальний фундамент для атеїзму. Під виглядом науки дарвінізм проповідує віру в чудо, але без Бога.

Зазначимо, що віруючий може прийняти як теорію еволюції, так і уявлення про одноактне творення Богом. Адже, як сказав папа Урбан VIII, Всемогутній Бог міг творити світ яким завгодно шляхом. І коли б навіть теорія еволюції і була доведена, то звідси аж ніяк не випливає, що Бога немає. Тим часом сьогодні все сильніше звучать голоси креаціоністів — учених, які дотримуються думки, що усі види створювалися Богом раптово з уже заданим рівнем складності і структурної організації (латинське «креаціо» означає — «створюю»). Креаціоністи визнають, що Всесвіт і життя на Землі є результатом цілеспрямованого творчого акту, при якому, наче в теорії атома Бора, окремі види посіли своє місце відповідно до певного набору генів. І переходи між отими дискретними рівнями заборонені!

Що ж усе-таки залишається в теорії Дарвіна? Висновок про реальність у природі процесів мікроеволюції — невеликих змін у межах виду (зміна кольору шерсті чи шкіри, форми дзьоба і т. д.), завдяки чому в межах одного і того ж виду співіснує багато груп. їх Дарвін безпідставно узагальнив до висновку про можливість макроеволюції — утворення нових видів внаслідок поступового нагромадження дрібних змін. Природа, однак, цього не допускає. Бо, ще раз повторимо, мало б існувати багато перехідних форм, «чорновиків еволюції», а їх якраз і не виявлено.

Тут ще варто згадати про такі дуже прикрі для дарвінізму речі, як проблеми  інстинкту,  складного органу і симбіозу. З проявами інстинкту в тварин зустрічаємося щодня. Тут придивімося до того, як виводить своє нове покоління покоління інкубаторний птах. Передовсім самець копає яму глибиною до одного і діаметром три метри, заповнює зеленню і зверху насипає горб піску. Засуваючи н с у пісок, він вимірює температуру, яка там встановилася. Коли вона зависока — робить отвори, якщо замала — досипає піску. Після такого «регулювання» самка відкладає в пісок яйця. Перегодом зелень зсихається, і температура в ямі змінюється. Як тільки це станеться, самець на день вигортає яйця і гріє їх на Сонці, а на ніч знову нагортає пісок. Запитаймо себе: як могла така чітка програма дій скластися у голові птаха (в його ДНК) поступово, шляхом «маленьких змін»?

Або ось два приклади складних органів у тваринному світі. Звернемо увагу на жука- бомбардира, який стріляє в своїх ворогів з вогнемета, наче казковий дракон. В його організмі окремі залози виробляють гідрохінон, перекис водню і каталізатор (суміш певних ферментів), причому всі вони зберігаються в окремих місткостях. У задній частині тіла жука є вибухова камера, стінки якої викладені матеріалом, що нагадує азбест. Вогнемет спрацьовує бездоганно, як тільки в цьому виникає потреба. І знову запитаймо себе: як могло це пристосування розвиватися поступово, методом проб і помилок. Адже тут — гра з вогнем, яка швидше всього на етапі «допасовування» мала б закінчуватися фатально для самого «винахідника».

Ті ж запитання ставимо, розглядаючи апарат захисту отруйної змії. Адже тут є хімічний завод для виготовлення отрути, надійна посудина для її зберігання, отруйні зуби як знаряддя для ураження ворога, мистецтво ефективного використання зброї і механізм, який запобігає самознищенню. Чи ж не свідчить це про доцільний задум і продуманість конструкції?

У «Походженні видів» Дарвін часто зізнавався: «Коли буде доведено, що якийсь складний орган ніяк не міг сформуватися внаслідок численних дрібних змін, то теорія еволюції загине». І — хвилювала його все життя проблема будови ока. Так, 1860 р. він писав: «Думаючи навіть про незначні деталі будови цього органу, я почуваюся незручно. А коли я дивлюся на перо у павичевому хвості, мені стає моторошно». (Зауважимо мимохідь, що Дарвін так і не пояснив, для чого існує краса у природі!).

Справді, якщо описувати око, то треба вести мову окремо про його оптичну систему — про кришталик як дивовижну лінзу, що має здатність змінювати свою фокусну відстань, і про сітківку — світлоприймач, розташований строго у фокальній площині. І про механічну систему діафрагмування та наведення на різкість, систему змащення сльозами, і про перетворення оптичного сигналу на електричний, про передачу цих сигналів у мозок та їх розшифрування там. Усі ці системи мають сенс лише в їх сукупності. Але чи може такий складний орган з'явитися шляхом поступового нагромадження якихось незначних змін? Бо ж кожна з цих ланок, з'явившись окремо, буде зайвою і навіть шкідливою для організму і повинна б зникнути раніше, ніж сформується

решта. Те ж саме скажемо про будь-який орган — серце, печінку і т. п.

І, нарешті, симбіоз. Як виявилося, і риби потерпають від паразитів, які залазять їм в очі і зябра. Щоб позбутися їх, вони відвідують своєрідні підводні лабораторії, де їх по одній приймають санітари — рибки губани. Велика риба запливає і завмирає. А губани їх очищають, безбоязно заглядаючи в рот. І не трапляється такого, щоб пацієнт повів себе «непорядно» і проковтнув свого лікаря, хоч за межами лабораторії він впольовує і таких риб. Як могли скластися ці стосунки між рибами поступово? Адже рефлекс ковтання у великої риби існує і мав би спрацювати...

Теорія еволюції зазнала краху. Згадаймо дитячу казку про те, як жаба перетворилася на царівну. У казці таке відбувається моментально. Теорія еволюції розповідала нам таку ж казочку з тією лиш різницею, що таке перевтілення нібито відбулося за якісь там сотні мільйонів років. Осмисливши все це, вигукнемо слідом за Псалмоспівцем «Дивні діла Твої, Господи!» Бо висока доцільність і продуманість пронизує все живе на Землі. І засвідчує воно, як сказав апостол Павло, «Його вічну силу і Божество».

ОПІЙ ЧИ ЕЛІКСИР ЖИТТЯ?

Змалку ми були змушені вислухувати і заучувати тези про те, що «релігія — це самосвідомість і самопочування людини, яка або ще не віднайшла себе, або вже себе втратила». Що релігія — це «зітхання пригніченої тварі», що вона — опій для народу, «сорт духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свою людську подобу, свої вимоги на сяке-таке гідне людини життя».

Отже, релігія мала б бути зойком пригніченої тварини. А от російський філософ Д. С. Мережковський, навпаки, назвав релігію «еліксиром життя», тобто чудодійним, вимріяним напоєм, який це життя продовжує.

І рацію мав він! Послухаймо, що говорили інші філософи та громадські діячі про роль релігії в житті людини, особливо у справі стабілізації суспільного життя.

Платон: «Незнання Бога є для держави найбільше з лих, і хто підриває релігію, підриває разом з тим і основи суспільства. Міста і держави — прибічники релігії були найдовговічнішими. Віки, які найбільше уславилися своєю релігійністю, були найбагатші геніями».

Вольтер: «Хто твердо вірить у Бога, який нагороджує за добро і карає за злочин, той затремтить у момент, коли вже буде готовий вбити неповинну людину, і ніж випаде з його рук... Атеїзм — спокуса для маси, жахливе знаряддя політичної аморальності і політичного цинізму для правлячих верхів... Атеїзм є дуже небезпечним страховиськом у владі тих, хто керує, так само, як він небезпечний і в людей вчених, хоч би їх життя і було цілком моральне. Це тому, що з глибини свого кабінету вони можуть впливати на великих світу цього. Не настільки темний, як фанатизм, атеїзм майже завжди є фатальним для чесноти».

Жан Жак Руссо (1712 — 1778): «Жодна держава не організувалася, не маючи в своїй основі релігії».

Джордж Вашингтон (1732— 1799), перший президент США: «Віра, релігія і моральність — це необхідні підпори всякого добробуту і ладу. Не є приятелем вітчизни той, хто підкопує оті стовпи людського щастя. Розум і досвід показують нам, що моральність без віри не може існувати».

Бертран Рассел (1872 1970), англійський філософ: «Є деякі речі, в яких має потребу наше століття і яких йому слід уникати. Наше століття потребує співчуття, передовсім воно потребує мужньої надії та імпульсу, щоб створити її. А в корені речей — дуже проста і старомодна річ, настільки проста, що я майже соромлюся назвати її, побоюся насмішки, з якою розумні циніки зустрінуть мої слова. Це — любов, християнська любов або співчуття. Якщо ви відчуваєте її, у вас є мета існування, керівництво для дії, основа для мужності, владна необхідність для інтелектуальної чесності».

На превеликий жаль, християнство не усунуло з життя злоби і насильства, бо їх повністю неможливо усунути з людської природи. Але воно неабияк загострило в людині усвідомлення гріховності і ганебності насильства, поняття цінності кожної людської душі, поваги до неї, ідею рівності всіх людей як дітей Божих. У християнстві перед людьми відкрився світ світла й радості, радості відчувати близькість Бога до кожної людської душі. Тому й за всіх нас сказав апостол Петро до Христа: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе слова життя вічного».

Про роль християнства в історії ще 1982 р. В. В. Бичков написав так: «Християнство подивилося на людину, причому на кожну конкретну людину, хоч би як низько вона стояла у суспільній ієрархії, очима Бога, який став людиною, щоб відкрити їй можливість стати Богом. З цих позицій людина стає найвищою цінністю у світі, а «людяність» — найвищою і невід'ємною властивістю і людини, і людської культури… Поняття гуманності було чужим для давнього світу; лише раннє християнство найбільш послідовно усвідомило його і намагалося активно впровадити у куль-туру пізньої античності. Для римлян бої гладіаторів і шматування людей хижаками на арені — захоплююче видовище, для християн вистави амфітеатру — вершина нелюдяності і жорстокості».

І, звичайно, слід визнати абсолютно безглуздим твердження російського громадського діяча М. О. Бакуніна (1814— 1876): «Коли Бог існує, то людина — раб». Чому це — раб? Бо має чітке уявлення, що є добро, а що зло? Бо має уявлення, що таке гріх? Але ж, як знаємо, в молекулі ДНК немає генів чесності чи інстинкту порядності. А завдяки релігії у свідомості людини, навіть в її підсвідомості, було зафіксоване оте поняття — «гріх». І людина не чинили злого не тому, що за її плечима стояв наглядач! Тому що релігія може бути основою суспільної моральності, а отже всього суспільного життя.

Поставивши питання: чи релігія — це опій? скажемо, що й опій, коли ним вміло користуватися, є добрим засобом втамовувати біль. Це ж завдяки наркотикам стали можливі складні хірургічні операції. Маючи на думці духовне життя людини, треба визнати, що релігія пробуджує її до активності, до творчості (адже це в тому розумінні Бог створив людину «за Своїм образом і подобою»). Саме атеїзм може стати шкідливим наркотиком — опієм у гіршому розумінні слова — для приспання совісті людини, яка інакше зазнавала б душевних мук і докорів совісті за вчинені (можливо й тяжкі) гріхи...

Зигмунд Фрейд (1856—1939), австрійський психіатр, твердив, що людина, яка вірує в Бога, потребує лікування у психотерапевта. Але чим краще — атеїзм? Адже коли говорити про чисто психологічний ефект, то він ще гірший: атеїзм травмує душу уявою, що всі ми — сироти.

Той факт, що релігія є психологічною опорою життя, визнано вже давно. Як і те, що релігія здатна усувати в душі людини руйнівні негативні емоції, перетворювати їх на позитивні, творчі (Аристотель назвав це катарсисом — очищенням). За визнанням багатьох учених, релігія — найважливіший засіб лікування психічно хворих людей. Визнано також, що вона є чудодійним засобом для профілактики усяких захворювань. Глибоко віруюча людина, вдавшись на ласку Божу, збуджує в глибинах свого організму конструктивні зцілюючі сили.

ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ БІБЛІЇ

Творець дав родові людському дві книги. В одній Він показав свою велич, в другій — свою волю. Перша — це створений Ним видимий світ. Людина, задивляючись на красу і стрункість його будови, визнає його всемогутність в міру їй дарованого розуміння. Друга книга — Святе письмо. Не скажемо, що математик розмірковує зі здоровим глуздом, якщо він захоче Божу волю виміряти циркулем. Таким, же буде і в Богослов'ї учитель, якщо він думає, що за Псалтирем можна навчитися астрономії та хімії».

Це слова М. В. Ломоносова. Але перша фраза трапляється і в багатьох інших учених, і навіть важко сказати, хто її вимовив уперше. Суть цих слів зрозуміла. Всемогутній Творець дав людям Біблію, щоб показати, що Він любить їх, опікується ними і хоче, щоб у своєму житті вони, люди, дотримувалися встановлених Ним норм співжиття і понад усе прагнули бути його гідними дітьми.

Не можна, однак, обминути питання і про науковість відомостей, які знаходимо в Біблії, взявши до уваги, що її перші тексти з'явилися вже понад 1000 років до н. е.! Тому можна було б сподіватися знайти в них найпримітивніші уявлення про світ, які мали б бути в пастухів, що заселяли Палестину 3000 років тому. Наприклад, що «Земля плоска і плаває в океані», або що «Земля є центром світобдови, а всі світила кружляють навколо неї» тощо.

Та взявши до рук Біблію, переконуємося, що такі міркування — не звідси. І справді, це давні, може й наукові, уявлення, що їх складали й поширювали впродовж століть учені, серед них і давньогрецькі філософи. У Біблії читаємо: «Бог «на нічому повісив Землю» (Іов, 26, 7), Бог «над земним кругом возсідає» (Ісайя, 41, 22). «Над кругом» — отже, це уявлення про кулястість Землі. А теза «повісив Землю ні на чому» була висловлена років за 900 до н. е. Для греків тоді ж таки «Земля плавала в океані», а що вона куляста, мабуть, їм уперше сказав Піфагор близько 500 років до н. е.

Певною несподіванкою для багатьох учених було виявлення в 1965 р. реліктового випромінювання, з чого випливало, що близько 15 млрд. років тому світ був заповнений квантами енергії високих частот. А в Біблії, на її початку (!) читаємо: «І сказав Бог: «Нехай буде світло». І настало світло» (Буття, 1, 3). Ми згадували вже, що з 1965 р. вчені говорять «про народження світу з нічого», як і те, що такі ж слова знаходимо і в Біблії: «...все це створив Бог з нічого» (Мак. 7, 28).

Довгий час атеїсти звинувачували автора «Буття» в неграмотності, оскільки, мовляв, за його розповіддю «вивела земля з себе рослини... і дерева» на третій день, «два великі світила» з'явилися на четвертий день, усякі ж створіння живі — на п'ятий. Але після тривалого аналізу можливостей зародження життя, аналізу згубного впливу ультрафіолетового випромінювання Сонця (і взагалі руйнівної дії енергії прямих сонячних променів), після обговорення гіпотези, за якою життя зародилося в водоймах на глибині не менш як десять метрів, мабуть, слід визнати, що в зафіксованій у Біблії послідовності подій є глибокий смисл, який ми і сьогодні ще не збагнули.

У цілому ж, як це образно сказав Й. Кеплер, завдання Біблії не в тому, щоб розповісти нам, як побудоване небо, а як туди потрапити...

А ось кілька думок про Біблію з конспекте, складеного колись протоієреєм О. С. Вакуловичем (1880 — 1974). Біблія написана для всіх часів, для всіх стадій розумового розвитку людей. І мала вона за мету не нагромадження точних знань з фізики чи астрономії, а становлення людської особистості, причому передовсім не в царині розумовій, а в духовній. Тому вона і не дає точних наукових відомостей про будову Всесвіту, як і про місце Землі у ньому. І, напевне, тому, що все це в той час і не було б зрозумілим. Бо ж розум людини тоді ще не зміцнів: людині лише належало виробляти здатність до правильних наукових узагальнень. Подані в Біблії розповіді про світобудову пристосовані для дитячого віку людства. Проте складені вони так, що містять у собі дивовижне багатство думки і необмежені можливості іншого їх розуміння в міру розвитку й дозрівання людського розуму.

У Біблії мовиться про дні творіння. Але тлумачити ці слова буквально було б помилкою, нерозумінням глибокої символіки. Йдеться тут про послідовність окремих періодів творіння і, як бачимо, загалом це збігається з тим, що дає сучасна наука. Тому ж схематичну картину найголовніших етапів в історії людства Біблія дає і тоді, коли згадує про ті чи інші історичні події. Бо основне тут — моральний смисл, моральна основа життя суспільства, духовне виховання людини. Головна ж ідея така: людина має відповідати за своє падіння, коли забуває справжню мету свого існування, відповідати перед своїм Творцем, перед собою і перед своїми нащадками, яким вона передає дедалі зростаючу ношу зла і страждань, що з цього випливатимуть.

При всьому цьому в Біблії використано конкретні образи, які найліпше були доступні дитячому розумінню. Так, у спрощеному образі, наділеному людськими рисами, подано уявлення про Бога — Творця світу. Бо лише до такого Бога можна було пробудити в серцях людей любов і благоговіння, тоді як абстрактний образ божества навіював би на них страх і відчуження.

Біблія заклала в людині основи її розумного ставлення до самої себе і своїх близьких, усього суспільного життя. Так, десять заповідей може зрозуміти і дитина. А в них — основи моральності. Але й крім них у Біблії є ще ціла низка чудових рекомендацій щодо людських стосунків, які і сьогодні заслуговують на увагу. Ось, наприклад: «Не братимеш процентів від свого одноплемінника» (Второзак. 23, 20). Або: «...огидний бо перед Господом Богом твоїм кожен... хто робить кривду» (Второзак. 25, 16).

Читаючи книги пророків, бачимо, що в них суворо і нещадно викривається суспільна гріховність, зокрема є пристрасний суд зловживання багатством, нерівномірність його розподілу, пригнічення слабких, засуджується будь-яка експлуатація. У цих книгах — протест релігійної совісті в ім'я гідності людини як дитини Божої. Зокрема, книги пророка Єремії — це пересторога людям усіх епох, тим, хто вдається до ідолопоклонства, хто спрямовує свої сили й увагу виключно на матеріальний добробут і комфорт. Бо, створюючи собі оцих ідолів, люди забувають про їх справжнє покликання на Землі — поклонятися Богові та в його ім'я творити добро. З кожного рядка книг пророків звучить заклик до істини, добра і краси через поєднання з джерелом цих ідей — з Богом. А хто Бога відкидає, але намагається зберегти оті ідеали, уподібнюється тим, хто хоче зберегти промені, погасивши їх джерело.

Гортаємо сторінки Нового Завіту. З Христом у світ прийшов високий ідеал всезагальної любові і всепрощення: «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають» (Лук. 6, 27—28). Звичайно, ідеал цей був непосильний для людей. І коли християнство стало офіціальною релігією у Римській імперії, дуже швидко виявилося, що перетворити велику державу на одну християнську общину, яка жила б напруженим духовним життям, неможливо. Бо в суспільстві є завжди багато людей, байдужих до релігійних питань і заклопотаних виключно своїми щоденними справами. Так і сьогодні: в одних людей живе усвідомлення їхньої духовної гідності, в інших — розвій егоїзму, гонитва за земними благами, жадоба наживи, що сягає духовного затьмарення психіки і моральної деградації...

ЩОБ ЖИВОЮ БУЛА ДУША

У всі часи багато людей кидалося в обійми атеїстичного світогляду від неприйняття зла, страждань і несправедливості, якими сповнений світ. Питання це багатогранне і складне. Але, кажучи коротко, коли Бог є, коли є життя за гробом, то існує й справедливість. Буде вона і для тих, хто несподівано і безневинно загинув чи в якійсь катастрофі, внаслідок епідемії або землетрусу...

В цілому ж релігія стверджує так: страждання мають свій глибокий смисл. Вони змушують людину замислитися над своїм призначенням на Землі.

Звичайно, суспільна нерівність, що часто зводиться буквально до різноманітних форм рабства (фізичного чи духовного), не може не викликати протесту. Для подолання цього становища існують два шляхи. Перший — це заклик до морального самовдосконалення кожного члена суспільства і передовсім тих, в чиїх руках влада і доля тисяч чи мільйонів людей. З жалем доводиться констатувати, що цей шлях менш ефективний, ніж годилося б, беручи до уваги високі християнські ідеали. Другий — усунення гнобителів та визискувачів шляхом насильства. Своє логічне завершення таке розуміння історії дістало в ідеї побудови на Землі суспільства, в якому не було б ніякої експлуатації людини людиною, де всі були б рівні, щасливі. А що реальний світ не такий, і його, як мовлено, створив Бог, то звідти й заперечення самого Творця такого недосконалого світу. І, як висловився С. Л. Франк в «Єресі утопізму» (1946 р.), людина бере на себе справу влаштування світу на нових праведних засадах. Або, як сказав інший російський філософ С. М. Булгаков «людина ставить тут себе на місце Провидіння і в собі бачить свого спасителя!»

Бралася за цю справу інтелігенція. І ось що їй провіщав ще 1909 р. Булгаков у статті «Героїзм і подвижництво», яка була опублікована у збірці «Віхи»: «Герой, який бере собі роль Провидіння завдяки цій духовній узурпації, приписує собі і більшу відповідальність, ніж може нести, і більші задачі, ніж людині доступні. За браком ідеалу особистості, точніше, його викривлення, все, що стосується релігійної культури особи, її вироблення, дисципліни, неминуче залишається в інтелігенції у повному занедбанні. Вона позбавлена тих абсолютних норм і цінностей, які для цієї культури необхідні і які даються лише в релігії. І насамперед відсутність поняття гріха, адже слово гріх звучить для інтелігентського вуха так само дико, як і смирення...

Вона увірувала разом з Руссо і з усім просвітительством, що людина є доброю за своєю природою, що вчення про первородний гріх... є забобонний міф, який не має нічого відповідного у моральному досвіді. Тому взагалі ніякої особливої турботи про культуру особистості, про так зване жалюгідне самовдосконалення бути не може і не повинно, а вся енергія цілком має витрачатись на боротьбу за поліпшення середовища. Оголошуючи особистість цілковитим його продуктом, цій же особистості і пропонують поліпшити це середовище, як барону Мюнхгаузену, який витягнув себе за волосся з болота... Перед російською інтелігенцією — важкий шлях перевиховання особистості, на якому немає стрибків, немає катаклізмів, де перемагає самодисципліна».

Згодом його земляк А. Біломорський скаже: «Моральне самоудосконалення людини є... єдиним засобом для встановлення справедливого соціального ладу. Боротьба одних соціальних груп проти інших без цієї умови — лише замінює попередні групи гнобителів новими, аніскільки не знищуючи несправедливості та пригнічення».

Чим закінчилася ота інтелігентська спроба побудувати суспільство «на нових праведних засадах» і без Бога, ота спокуса міфом літературного походження,— ми вже знаємо. Пролито море крові, а з кісток невинно замордованих можна б насипати еверести.

Економіка — вкрай неефективна. Держава розв'язувала проблему побудови раю на землі, тоді, як завжди і скрізь її турботою має бути те, щоб земне існування людей не перетворилося на пекло. Так виникла потреба перебудови, повернення до нормальних економічних відносин. І — до Бога.

Як сказав Чінгіз Айтматов, на шляху без Бога суспільство успіхів не здобуло. І люди, які пішли цим шляхом, Забули, що таке гріх, розучилися аналізувати свої вчинки і думки, каятися (а Це — одне з великих досягнень людського духу) у своїх провинах. Після демонстрації фільму «Покаяння» крилатим стало запитання: «Яка вулиця веде до храму?». Тобто — де отой шлях до правди і добра, яким треба йти кожному? На нього публіцист Ігор Золотуський відповів так: ця вулиця проходить крізь душу кожного з нас, і отой храм, храм добра, правди, совісті і любові,— кожен має збудувати у своїй душі.

Христос сказав своїм учням (а отже і їх наступникам — священикам, духовним пастирям): «Ви — сіль землі». Очевидно — в розумінні: релігія через вас рятуватиме людство від гниття і розпаду. Німецький філософ Йоганн Фіхте (1762—1814) назвав сіллю землі вчених. Ясна річ, зараз і ті, і ті мають співпрацювати для піднесення духовності народу, для зміцнення його психічних сил. Інтелігенція дуже завинила перед народом своїм конформізмом, пристосовництвом, пасивністю. їй чи не найбільше слід пам'ятати оті слова, повторені слідом за М. Гоголем ще Ф. Достоєвським та нині-публіцистом І. Клямкіним: «Якщо світ поганий, а ти хочеш змінити його,— починай з себе...»

У наші дні повернення до релігії начебто відбувається. Але чи з глибоким усвідомленням «що є що?» Чи це не стало модою? Чи справді так багато людей вже віднайшло оту стежину до храму? Добре, якби це так було. Проте для багатьох запитання «є Бог чи Його немає?» і надалі залишається нез'ясованим. Авторитетних учених, особливо біологів, вони не бачать, тим більше, що вітчизняні все ще мовчать. Тому відповідь на нього доводиться шукати самому.

З ЧОГО ПОЧАТИ?

Напевне, з отого розмірковування, що відоме як «ставка Паскаля». Ось слова видатного французького філософа: «... між нами і Богом — нескінченність хаосу. І десь тут на краю цієї нескінченності йде гра, що випаде — орел чи решка... Не грати не можна, хочете ви чи не хочете, ви вже втягнуті в цю історію... Якщо ви поставите на орла, тобто, на Бога, то вигравши, ви одержите все, програвши,— не втратите нічого.»

Справді, визнавши тезу «Бог є» і заплативши  відносно невелику ціну (усунувши зі свого серця ненависть до людей, відмовившись від певних лишків у житті, аморальних розваг, від пияцтва), людина дістає фізичне і психічне здоров'я. А після смерті (якщо вгадала!) — вічне щастя спілкуватися з Богом.

У протилежному випадку (прийнявши тезу «Бога немає»), людина має сумнівний виграш у вигляді «свободи від забобонів», свободу вживати горілку і наркотики, свободу сексуальну. Але і ціна тут висока: брак сенсу життя, страх смерті, важкі похмілля, венеричні хвороби. Після смерті ж таку людину чекає вічна загибель, тобто трагедія, що її не окуплять ніякі втіхи цього світу.

Як бачимо, навіть за однакових імовірностей «за» і «проти», розумніше прийняти ту точку зору, яка надає життю людини сенс, цінність і мету. Тобто — «за!» Тим більше, що до цього нас схиляють оті аргументи, насамперед космологічний і телеологічний...

«Шукайте Бога... і буде живою душа ваша» — закликав близько 2500 років тому пророк Ісайя (Ісайя 55, 3—6). Шукатимемо і ми його в навколишньому світі і в найглибших закутках своєї душі. Щоб зберегти її живою... Сьогодні саме вчені, які зуміли, зокрема, зазирнути у таємниці живого, які усвідомили, що без Всемогутнього Творця життя на Землі так і не з'явилося б, мають чітко і вголос щодень нагадувати всім людям: «так, Бог є». Вони повинні нагадувати всім те, що сказав 1500 років тому Василій Великий: «Бог створив людину твариною, яка отримала повеління стати Богом».

І все ж, не вчені поведуть людину тим шляхом зростання, не вони вкажуть їй той правильний напрям. Бо, як висловився один автор книги (на жаль, не вдалося встановити його ім'я), «наука веде людину лише до половини шляху, частину його ще долає мистецтво, частину — філософія і останній відрізок — релігія»!

Джерело: «Наука і суспільство», №9, 1991р., с. 54-61.


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць