Вступне слово до моєї авторської колонки
  • Срд, 03/08/2016 - 23:06

Ми повинні пам’ятати, що толерантність не є християнською чеснотою. Благочинність, справедливість, милосердя, розсудливість, чесність – це християнські чесноти. І очевидно, у суспільстві складеному із різних людей толерантність є важливим принципом співпраці. Але вона ніколи не є самоціллю. Насправді, толерування великого зла у середині суспільства само по собі є серйозним злом. Точно так само, демократичний плюралізм не означає, що католики повинні публічно мовчати щодо серйозних моральних проблем через помилкове розуміння хороших манер. Щоб вижити, здорова демократія вимагає відвертої дискусії. Справжній плюралізм вимагає, щоб люди із сильними переконаннями просували свої переконання на громадській площині мирно, законно та шанобливо, але енергійно і без збентеження. Усе, що менше від того, є ознакою поганого громадянства та формою розкрадання громадської дискусії.»

(Архиєпископ Чарльз Дж. Чапут)

[https://lifeondoverbeach.wordpress.com/2012/08/03/archbishop-chaput-tole...

 

Серед інших своїх обов’язків єпископ Католицької Церкви є вчителем та євангелізатором. Тобто він повинен без страху проголошувати Євангелію. Адже єпископу довірено відкривати обличчя Христа – Самого Спасіння – своїй пастві та світу. Жоден інший «пріоритет» не спрацьовує: ні політичний, ні етно-культурний, ані соціальний інтерес не може узурпувати позицію Христа, бо Христос є тим, хто повинен оживити і освятити усі людські пріоритети.

Розглянемо наступний приклад: один єпископ є основним доповідачем на міжнародній конференції у начебто католицькому університеті, і цей єпископ також є президентом цього університету. Можете собі уявити, що цей єпископ розпочав свою промову не привітавшись «Слава Ісусу Христу!»? Проте, така річ дійсно сталася. Один єпископ, перед зібранням поважних східноєвропейських вчених з усього світу, напевно через страх «образити інших», згадуванням Імені, що понад усяке ім’я, не привітався з аудиторією в ім’я Христа. І це сталося в Україні.

Свідчачи Євангеліє, святий Павло, у посланні до Римлян 1, 15-16, передбачив для усіх християн: «тож, щодо мене, я готовий і вам, що мешкаєте в Римі, проповідувати Євангелію. Бо я не соромлюся Євангелії: вона бо – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує: перше юдеєві, а потім грекові». Ніхто не повинен забувати, що християнське свідчення є хрестом, який важко нести, можливо аж до мучеництва. Англійське слово martyr – «мученик» у свою чергу походить від грецького μάρτυς, яке перекладається як «свідок». (У Римо-католицьких кардиналів пілеолус (дзуккетто) червоно кольору, що свідчить готовність померти за віру як свідок.) Блаженні мученики Української Греко-Католицької Церкви були готові дати таке свідчення. І засвідчили свою вірність Христові і Його Наміснику своєю кров’ю. Вони заплатили ціну вірного свідчення Євангелії світу (Мт. 10, 22): «Вас ненавидітимуть усі за моє ім’я, але хто витриває до кінця, той спасеться».

Я не прагну зосередитись на конкретному промаху цього владики, як на характеристиці цього факту як симптоматики серйозності ситуації в Українському католицькому університеті (УКУ).

Я особисто спостерігав її розвиток протягом 2014-2015 навчального року як науковець американської програми Фулбрайт: повільна, але впевнена секуляризація вищого навчального закладу, який називає себе католицьким. Як результат цієї секеляризації католицька ідентичність УКУ знаходиться під серйозною загрозою, що визнав сам владика Борис, тоді ще Ректор, а тепер Президент УКУ. Більше того, через деякі із цих проблем виникають згіршення не лише серед викладачів, працівників та студентів УКУ, але також і серед вірних УГКЦ. Ця стаття може вважатися «вступом» до кількох інших статей, які я опублікував у Сполучених Штатах, намагаючись пролити світло на ситуацію в УКУ.

Дозвольте мені бути гранично ясним: УКУ є життєво важливим навчальним закладом як для Української Греко-Католицької Церкви, так і для України в цілому. Особливо, з точки зору сприяння демократичному розвитку України.

Мої критичні зауваження конкретних проблем, з якими в даний час УКУ бореться, жодним чином не повинні бути витлумачені як бажання його ліквідації. Якраз навпаки, якби я був байдужим до цієї ситуації (протилежною до любові є не ненависть, а саме байдужість), якби я глибоко не переймався майбутнім УКУ як – перше і найважливіше – католицької інституції, я б ніколи не опублікував своїх статей. Я б також тепер не звертався до віруючих Львівської Архиєпархії і тих, що за її межами з проханням про ваші молитви і підтримку католицькості УКУ.

В УКУ є багато хорошого і владика Борис заслуговує особливої похвали за багато років щедрого жертвування своїм часом, зусиллями та засобами для підняття УКУ до рівня успіху, яким він тепер по праву може пишатися.

Проте, в контексті Євангелія від Марка 8:36 (Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?) і Матея 16:26 (Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?)  битва ведеться за саму душу УКУ. Чи це католицький заклад, який ставить Христа, і лише Христа, як джерело благодаті і основного натхненника всього, що УКУ робить? Чи католицька віра змушена конкурувати із «сексуальнішими» етно-культурною, політичною та академічною діяльністю, через які УКУ більше відомий? Чи Святий Дух пронизує викладачів, персонал та студентів? Чи Ісус є головним в УКУ? Чи там є здорове літургійне життя, яке поширюється за межами стін будь-якої фізичної церкви в УКУ?

  •  

Ліберальний католицизм каже, що ти є спасенний і тобі не потрібно очищувати своє життя. Ортодоксальне католицтво каже, що ти не спасенний, аж поки не очистиш свого життя. Ісус Христос каже, що запрошує тебе до спасіння і, якщо ти дозволиш, змінить твоє життя з середини (Ів 8, 11).

З мого досвіду, переважна більшість викладачів УКУ знають про Христа. Принаймні з точки зору УГКЦ, яка підтримує не лише гідність окремих осіб створених на образ та подобу Божу, але й гідність українського народу. Проте, однією справою є знати про Христа, але зовсім іншою – жити у Христі, тобто бути вірним Христовій Євангелії та нести свій хрест. Якщо можна вважати індикатором низький рівень відвідування Літургії (однієї в тиждень), тоді, насправді, напрошується саме такий висновок: більшість викладачів та студентів УКУ знають про Христа, але відносно небагато живе у Христі.

Концепція університету – закладу, який з’явився та виріс у серці середньовічної західної Католицької Церкви – в ідеальному розумінні є місцем, яке сприяє розвитку віри та інтелекту.

Університет не є ані монастирем, ані храмом. Проте, він лише в другу чергу може бути місцем соціального, політичного або етно-культурного активізму. Він є місцем, де академічна незалежність та свобода є важливими не заради них самих (свобода ніколи не може бути метою, але засобом), але щоб спрямувати нас, через інтелектуальні та молитовні роздуми над створенням, до нашої кінцевої мети – Христа. У цьому сенсі, католицький університет не може сприйматися як самоціль, його метою також не є служіння державі, нації чи народові. Він мусить служити Церкві.

Тому, в першу чергу УКУ мусить підтримувати місію Католицької Церкви загалом та УГКЦ, зокрема, і лише тоді свої політичні, соціальні та академічні інтереси. Він також не повинен бути чужим або конкурентним для вірних, але розглядатися як той, що, в першу чергу, підтримує зростання у святості (прямий обов’язок будь-якої установи, яка називає себе католицькою), і тільки тоді етно-культурну ідентичність вірних і їхні політичні інтереси. Немає ніякого іншого способу: спочатку потрібно бути вірним Богові, бо тільки тоді Бог благословляє людські зусилля і ідентичності, спрямовані до Нього належним чином. Або, говорячи словами католицького мученика Англії, сера Томаса Мора: «Я хороший слуга короля, але Бога в першу чергу.»

Іншими симптомами великої секуляризації в УКУ є:

  1. Надзвичайно низький рівень відвідування однієї на тиждень університетської Літургії викладачами та студентами, що змусило ректора (оце проблема!) видати внутрішній наказ (у жовтні 2015), аби інші діяльності чи інтереси не перешкоджали викладачам та студентам відвідувати Літургію;
  2. кілька осіб із викладацького складу відкрито та формально підтримують і просувають проблеми ЛГБТ. Також щонайменше 30 студентів та викладачів УКУ підписали петицію про «захист прав» ЛГБТ осіб;
  3. студенти в гуртожитку (Колегіумі) переглядають в інтернеті порнографію;
  4. програма жіночих студій спочатку була висунута гендерно-ідеологічними лобістами із Заходу;
  5. орієнтація на швидке зростання кількості предметів і програми, попри усі наміри та цілі, ослаблює основні католицькі основи (було б важко припустити, що типовий студент УКУ є відповідно прокатехизований і спроможний захищати свою віру проти секуляристичних натисків);
  6. гонитва за отриманням статусу «національного університету» в манері, що нагадує явище добре описане (у книзі) «Статус заздрості» Status envy, яке захопило деякі католицькі університети у Сполучених Штатах (наприклад, Джорджтаун і Фордгем), і кінцевим результатом якого було ефективна руйнація їхньої католицької ідентичністі.

Я не вивчав питання можливої діяльності УКУ на догоду секулярним інтересам донорів та донорських організацій (наприклад Дмитро Фірташ, Фонд «Відродження» Джорджа Сороса). Залишаю це досліджувати іншим. Подані вище шість проблем (а також інші) описані в моїх попередніх статтях і нехай читач визначає, чи є – і в якій мірі – підняті проблеми досить серйозними, щоб вживати виправних дій.

На мою думку, «двигуном», який призводить до проблеми секуляризації в УКУ є те, що Христос і католицька віра не є у ньому найголовнішими. На жаль, у кращому випадку, вони змушенні конкурувати з політичними, соціальними та науковими пріоритетами, які проявляються у вигляді активізму.

Розглянемо лише одну паралель. Якщо справа стосується етнічних, культурних чи політичних питань, то владика Борис є найпершим активістом. Наприклад, кілька років тому, коли СБУ вимагало доповісти про студентів УКУ, владика Ґудзяк (що дуже похвально) не поступився під тиском системи. Він навіть яскраво використав «душпастирський момент», намагаючись переконати свого співрозмовника із СБУ про зло та сором такого тиску.

Проте, коли йдеться про численні «гомосексуальні скандали» в УКУ, включаючи відкриту підтримку гомосексуалізму трьома викладачами із Школи журналістики, владика Борис, о. Богдан Прах та адміністрація Університету були і залишаються глухими та німими, що викликає тривогу. Єдиними відкритими голосами, які відважно протистоять гендеризму є Блаженніший Святослав Шевчук та Митрополит Ігор Возняк. Чи владика Борис Ґудзяк вибірково неуважний до «душпастирського моменту», що стосується не лише гомосексуалістів, але й промоторів гомосексуалізму?

Чому владика Борис зосереджується тільки на проблемах явно політичних таких, як збиття МН17? Чому він говорить так мало, або й нічого, про насильство проти людської природи, відомої як гомосексуалізм? Або насильство над найбільш невинними і незахищеними серед нас відомого як аборт? Або ж насильство щодо жінок (яких принижують до об’єктів) у порнографії? Чи це через страх образити секулярних донорів, ховаючись за гаслами про академічну та духову «свободу».

По суті, уся християнська діяльність має починатись із літургійного життя і діяти у ньому, заради зростання у святості. В іншому випадку, ця діяльність, у першу чергу, стосуватиметься нас та нашої світської ідентичності: чого ми можемо досягти і які наші успіхи. У кінцевому результаті, успіх УКУ як католицької інституції, залежатиме від того, чи не відкине він традиційне розуміння, що Божа благодать не руйнує природу, але вдосконалює її. Політична, соціальна, академічна діяльність, перш за все, повинні живитися Христом, бо лише так вони буде відповідати Божій волі і досягнуть більше, аніж самі активісти могли б мріяти.

  •  

Нарешті, слово заохочення для тих, хто або (1) підтримує зло порнографії, абортів, чи гомосексуальних розладів (під виглядом «свободи»), або (2) страждає від цього. Ніщо не може бути насправді душпастирськими, якщо воно не є доктринально правильним. Іншими словами неможливо відділити правду від любові. Або ж: неможливо любити, не живучи у правді.

Якщо хтось відкрито живе у стані смертного гріха (включаючи популяризацію цього смертного гріха), то немає доброго вчинку, який ця людина може зробити, щоб виправити цю ситуацію – людина залишається у важкому грісі.

Ми віримо, що усе, що Бог створив є добрим. Зокрема люди, які створені на Божий образ і подобу, що є основою людської гідності. Бог хоче, щоб усі люди спаслись. Але, спасіння можна прийти лише через покаяння і навернення. До цього ми повинні у любові закликати тих, хто живе у важких гріхах. Створювати враження, що, якимось чином, жити у важкому грісі є чимось добрим – це абсолютно суперечить тому, що Церква завжди і всюди навчала.

Те, що Церква може зробити і, що є найбільшим актом любові з боку Церкви, це представити Вчення, яке виходить від слів самого Христа. Вчення, яке є постійним у Традиції для кожного як знак надії для них. Також Церква повинна допомогти людям розрізняти грішність ситуації, в якій вони знаходяться та закликати їх покинути свою грішність і знайти шлях, який веде до життя у гармонії із правдою. Це єдиний спосіб, яким Церква може допомогти: проголошуючи істину, заохочувати людей використовувати їхню свободу як засіб для осягнення істини, добра, і правдивої краси. Ніхто (а тим більше Церква) не повинен примушувати людей до віри, покаяння та навернення, адже це матиме ефект руйнування віри…що є основною темою моєї нещодавньої статті для журналу «Вірую» львівської спільноти Молодь Христові.

Поняття «милосердя», «приймання іншого» і «толерантність» у демонічному сенсі узурпували значення слів схвалення, прийняття та прощення без покаяння чи навернення. (Слово «толерантність» насправді означає, миритися зі злом, так що це приведе до більшого добра, а більш точно, згідно навчання мови Церквою, толерантність означає терплячість, яка приходить до хорошого кінця.) Іноді здається, що деякі католицькі священики та миряни соромляться говорити про гріх або чистоту, неначе відкрито говорити про правду ніколи не може бути витлумачене як любов. Це брехня. Один із отців Синоду з питань сім’ї минулого року сказав: «Хіба гріха більше нема?» На жаль, після перебування в УКУ часто залишається таке враження. Якщо йдеться про гріхи проти України та її людей, то боротьба ведеться усіма засобами. Проте, гріхи проти людської природи часто називаються «вибором способу життя». Шкода, але від гріхопадіння прабатьків (Адама і Єви) завжди з’являється спокуса згрішити. І гріх перебуває у світі. І ми повинні його розпізнати і відповідно його назвати, і шукати способу побороти його, за допомогою Божої ласки через зростання у святості.

Говорячи про милосердя ніколи не маємо забувати слів митрополита Андрея Шептицького: «Боже милосердя безконечне. Христос, розп’ятий на хресті, простив розбійникові. Так само, може і тобі, нещасний, бідному грішнику простити найбільші провини і прийняти тебе до Свого Царства. Але на таку безконечну любов Христа може надіятися тільки той, що зі своєї сторони все зробить, що може, щоб поправитись і змінити життя».

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць