З ІМ'ЯМ ШЕПТИЦЬКОГО НА УСТАХ, АЛЕ БЕЗ ЛЮБОВІ ДО ЦЕРКВИ
  • Пон, 09/03/2015 - 00:41

(Роздуми на тлі знайомства з молоддю, яка висловилась проти затвердженого проекту спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею у Львові, що не претендують на непомильність)

Уже більше року часу в Україні триває війна. На перший погляд, ця війна охопила тільки фронтові території, тобто ті, де провадяться активні бойові дії. Проте для мене стає щораз, то більш зрозумілішим, що ця війна у її різновидах починає охоплювати чи не всю Україну. Недарма військові експерти називають її гібридною. Я не є експертом з військових політтехнологій, але елементарний аналіз доступної літератури дозволяє зробити висновок, що у такого роду війнах застосовують різні середники, особливо інформаційні. А їхньою головною ціллю є дестабілізувати ситуацію у Народі і остаточно допровадити до руйнації державності.

Переді мною, зрештою, і не тільки, постає питання: як, з одного боку, стати активним учасником суспільних реформ, які просто є необхідними, а з другого − не потрапити у пута ось цієї гібридної війни. Бо через це з патріота свого Народу, мимоволі, навіть не усвідомлюючи цього, можна перетворитися на горе-патріота. Не даремно ж народна мудрість каже: «Добрими намірами дорога до пекла встелена».

Подумати над цією темою з цього ракурсу спонукала мене ситуація навколо спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові з нагоди його 150-літнього ювілею та пов’язаної з цим реконструкції площі собору св. Юра. Сьогодні у храмі блаженного Климентія Шептицького, на вул. Кривоноса 1, з ініціативи о. Севастіяна Дмитруха відбулася публічна зустріч, де ще раз представили план спорудження пам’ятника, реконструкції площі, а також досить детально розказали про деталі усього цього процесу, а також, як дійшло до того, що врешті-решт Львівська міська Рада ухвалила позитивне рішення. Дуже тішило, що у зустрічі взяла участь значна кількість зацікавлених, зокрема, представники збереження скверу біля собору св. Юра, протестні акції яких, зрештою, цю зустріч спричинили.

На самому її початку о. Севастіян, який був членом журі і комітету при міській Раді щодо спорудження пам’ятника Митрополиту та реконструкції скверу, зробив досить довгий екскурс про заслуги Митрополита для Українського Народу. Опісля слово взяв співавтор проекту Ігор Кузьмак, який дуже детально розповів усю історію того, як формувалася площа біля собору св. Юра і як дійшло до того, що саме тут вирішили спорудити пам’ятник. Він також розповів, чому саме вибрали цей, а не інший проект пам’ятника і спростував певні маніпуляції навколо усього процесу.

Для мене усі ці пояснення здалися досить чіткими і доступними, через які, принаймні я особисто, отримав відповіді на усі запитання, які були у моїй голові. Проте, як і було передбачено, можливість висловитися отримали також представники молоді, які є проти такої розв’язки, і виступають за те, щоб пам’ятник Митрополиту Андрею постав у вже існуючому сквері біля собору св. Юра, а сам сквер, за їхніми твердженнями, повинен бути відновлений. Саме там, на їхню думку, слід і провадити усі заходи, які передбачено провести у Році Митрополита Андрея, проголошеним УГКЦ. Очевидно, що до такої пропозиції активістів (так вони себе називають) можна поставити дуже багато запитань. Але зараз не про це.

Сьогодні я нарешті мав можливість побачити тих, з якими останніми днями довелося дискутувати через соціальні мережі щодо згаданого питання. Очевидно, що усіх я не зміг побачити чи почути, бо мусів передчасно покинути згаданий захід. Проте мене дуже вразило те, що представником, принаймні однією з досить активних представниць цього руху «проти», виявилася дівчина, яку я дуже добре знав ще як дитину і яка вчилася в Українському Католицькому Університеті на історичному факультеті. 

Зрештою, тут мушу уточнити, що першим, що привернуло мою увагу, було не те, що вона є однією з активних представниць цього руху, а те, у який спосіб вона висловлювала свою думку та емоції, особливо щодо о. Севастіяна, який від малечку її знав і за кожної доброї нагоди вголос особливо доцінював (мушу на цьому тлі доцінити, а навіть подякувати члену групи «Врятуй сквер святого Юра» Антонові Савіді, з яким з мав дискусію в соціальних мережах, в яких він хоч і переходив рамки емоцій, але вмів пристойно вибачитися і далі розмовляти). Особисто у мене склалося враження, що у її репліках та словах був досить яскраво відчутний не то антиклерикалізм, не то якась антицерковність (прошу не плутати цього терміну з атеїзмом). Можливо, я помиляюся, визнаю наперед і заздалегідь приношу свої вибачення, якщо це не так.

Усе це напровадило мене ще раз на думку, що у нашій рідній Галичині з’явилося не тільки нове покоління, але покоління, яке вірить в Бога, проте до Церкви, духовенства, а навіть до деяких правд віри та моралі ставиться, якщо не вкрай негативно, то принаймні зверхньо, або взагалі їх не визнає. Для цього покоління все вище назване більше не авторитет, зрештою, як і інші визнані у суспільстві люди не є для них якимось дороговказами. 

Де є причина такого стану? Можна окрему наукову працю написати на цю тему, але одна з причин криється, мабуть, у тому, що перед нами, духовенством ще є дуже і дуже багато праці у напрямку віднайдення діалогу з такою молоддю. Мушу визнати, що у такому стані речей є також і частина нашої провини. Але Христос покликав усіх нас до того, щоб ми проповідували Євангеліє кожному сотворінню, а також і цим представникам молодої частини суспільства.

З усього того, що вдалося почути і побачити, мені напрошується висновок, що наша молодь справді хоче брати активну участь у громадському і церковному житті, хоче, щоб її трактували на рівні. У цьому вона взорується на європейську молодь, яку, на мою думку, вона у багатьох аспектах перевищує. Єдине, що бракує нашій молоді (не маю на увазі всю молодь) – це далекоглядності у поглядах і культури спілкування, а також поваги до думки іншої людини. Складається враження, що мріями вона вже у Європі, але словами і вчинками їй ще дуже далеко до неї.

А щодо молоді, яка ніби на перший погляд захищає сквер біля собору св. Юра, у мене склалося враження, що у нас в рідному Львові з’явилася просто-на-просто нового типу молодь з антицерковними і ліберальними поглядами. Вона, чомусь, дуже агресивно налаштована до Церкви, конкретно − до УГКЦ, а дії цієї молоді провадять до її дискредитації. Чи усвідомлює згадана молодь цей факт? Думаю, що і так, і ні. Це можна було побачити на сьогоднішній зустрічі, зрештою, і не тільки. Одна з прихильниць цієї групи, після того, як я опублікував мою статтю про істерію навколо будівництва пам’ятника Митрополиту Андрею у Львові, публічно написала таке (цитую дослівно): «На отця целібат так вплинув».

Який висновок з цього роблю: у випадку зі спорудженням пам’ятника Митрополиту Андрею у Львові ми маємо справу не так з рухом зі захисту скверу, як з антицерковною або ж далекою від церковного життя молоддю (я говорю тільки про тих, яких мені вдалося сьогодні побачити і борони, Боже, не про усіх). Очевидно, що констатуючи цей факт, я абсолютно не збираюся боротися з ними і застерігаю від цього інших. На таку їхню поведінку, напевно, вплинули різні чинники, серед яких виховання у сім’ї, негативний досвід зустрічі з представниками духовенства, тощо. А найбільше − власні амбіції і гордість. Мушу однак з радістю визнати, що завдяки діяльності УГКЦ у Львові виховалося чисельне покоління молоді, яка є великою надією, гідною продовжувати та розвивати спадщину Церкви Мучеників у теперішній час. Проте згаданий вище факт змушує особисто мене переглянути власне сумління, власну пасторальну стратегію, щоб і тій молоді показати, що 
Христова Церква є і її рідним домом.

У зв’язку з цим у мене з’явилися дуже великі побоювання. Побоююся того, що на тлі гібридної війни в Україні ота категоричність і непримиримість з іншою думкою деякої частини такої молоді може стати гарним знаряддям у різних політичних чи іншого інтригах, якими кермують чи то зсередини країни, чи ззовні. А вони, на жаль, дуже руйнують наше суспільство, якому на цьому етапі так потрібна єдності, адже «у єдності сила Народу».

Пишу ці слова з великою повагою до молоді, про яку веду мову. Пишу їх в дорозі на реколекції, які повинен провадити. Виглядає, що ці реколекції провадитиму в першу чергу для себе і проситиму Бога, щоб дав мені сили і наснаги, а також великої мудрості, терпеливості, мужності та знання проповідувати Його слово у місці і часі, у якому він мене поставив. Проте, у чому я абсолютно переконався, то це у тому, що з такою молоддю потрібно розмовляти. Ця розмова не буде легкою, часами нестерпною, але вона є необхідною, хоча б для того, щоб така молодь наново пізнала Христа і Його любов. Ця розмова потрібна як незамінний виховний чинник, завдяки якому наша молодь нарешті б позбулася пороків своїх предків, що не один раз упродовж історії нашого Народу руйнували його найкращі здобутки.

Юстин єрм. Бойко


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць