В інтерв’ю з нагоди другої річниці від початку широкомасштабного вторгнення Львівський римо-католицький митрополит ділиться думками про те, як християнські чесноти віра, надія та милосердна любов стають джерелом сили для всього народу, щоб і далі тривати в боротьбі за свободу та гідність.

«Силу, надію і віру мені дає те, що я бачу, що Боже Провидіння нас не залишає, і що в людях так багато віри», – так через два роки після початку широкомасштабної війни архиєпископ Мечислав Мокшицький, Митрополит Львівський латинського обряду, ділиться в інтерв'ю для Радіо Ватикану - Vatican News своїми думками про те, що відчуває, підкреслюючи, що в цей темний час вся Україна оповита ланцюгом молитви.

Навіть у Львові постійно лунають сирени повітряної тривоги, а місто потерпає від обстрілів. Які роздуми супроводжують Вас у другу річницю повномасштабної війни?

Серед багатьох слів, записаних на сторінках Євангелії, мені запало в душу коротке ствердження Господа Ісуса: «Немає доброго дерева, що приносить поганий плід, ані злого дерева, що приносить добрий плід. Бо з плодів його пізнається кожне дерево». Ці слова є для нас голосом істини, що дозволяє нам судити про поведінку людей, які, слідуючи за злом, стають гірким плодом для інших. І хоча вони кажуть, що хочуть захищати і визволяти, ми бачимо інше. Замість миру вони породжують війну. Замість любові – ненависть. Замість спокою вони породжують тривогу. Це їхній плід, гіркий і терпкий. Тому можна без сумніву сказати, що в них немає добра, тому вони є злим деревом, а їхній плід – каїновий злочин. Нам боляче, що через десятиліття після закінчення Другої світової війни нам знову доводиться відстоювати свободу і роздумувати над тим, як людина не може, а можливо, не хоче пам'ятати про звірства, які залишила по собі та війна. Ми, натомість, дуже добре пам'ятаємо, більшість з нас лише з історії, але серед нас все ще є люди, які пам'ятають з особистого досвіду той час.

На жаль, війна тепер стала вашим особистим досвідом. Як виглядає щоденне життя?

На жаль, бойові дії тривають. Ракети та безпілотники падають на людей та міста. Гинуть солдати і цивільні люди. Багато людей залишаються пораненими, позбавленими домівок, засобів до існування, бракує праці. Все це призводить до страху, тривоги, невпевненості. Дуже багато дітей, дорослих, але також і священнослужителів потрапляють у відчай, депресію та психічні захворювання. У цій ситуації Церква поспішає до всіх з допомогою. Ми допомагаємо воюючим солдатам через капеланське служіння, організовуємо гуманітарну допомогу, продукти харчування, медикаменти, спорядження і навіть допомагаємо купувати дрони. Ми продовжуємо приймати внутрішньо переміщених осіб, організовуємо гуманітарну допомогу та відправляємо її в зони бойових дій. Ми також надаємо цю підтримку бідним сім'ям у наших парафіях. Ми організовуємо ширшу душпастирську діяльність, щоб зміцнити їхню віру та надію.

Яким чином ви допомагаєте людям зберігати надію та мужність духа?

Передусім заохочуємо вірних до молитви, надихаючись словами Послання святого апостола Якова: «Нещастя спіткало когось із вас? Нехай молиться!». Без сумніву, нас спіткало нещастя, яким є війна. Тому згадане прохання апостола є для нас закликом і завданням. Це те, що ми сьогодні можемо дати нашим близьким і всій Україні. Наша молитва має бути подібною до кадильного диму, який завжди має один напрямок – від землі до неба. Вона має бути голосом одного серця і одного духу. До цього закликає нас і Папа Франциск: «Нехай молитви і благання, які сьогодні здіймаються до неба, торкнуться розуму і сердець відповідальних у світі, щоб вони поставили діалог і загальне добро вище за приватні інтереси. Будь ласка, більше жодної війни!». Таким є намір наших молитов, які приєднуються до голосу Святішого Отця, заступаючись за свободу та мир. Тож у цьому досвіді страждань нашою зброєю в боротьбі за мир є молитва. Ми є Божими воїнами, але не з гвинтівкою в руці, а з розарієм. Не на полі бою, а на колінах перед Пресвятими Дарами. Таким чином ми охоплюємо ланцюгом молитви всю країну, особливо тих, хто від нашого імені і заради нас на фронтах цієї шаленої війни бореться за свободу Батьківщини. Таким чином ми вносимо в життя відчуття безпеки і нашу солідарну поставу. Окрім молитви, ще одним виміром, який зміцнює надію та силу духу, є добре слово. Сьогодні з багатьох сторін надходять новини, які не вселяють оптимізму, а часто викликають почуття жаху. Тому від нас виходить надія і розрада, добре слово і підтримка духу. Слова Господа Ісуса: «Носіть тягарі один одного», стають тим завданням, яке ми повинні взяти на себе, з яким ми повинні виходити один до одного. І тут настає випробування для любові, заснованої на ділах. Ми повинні знайти себе в цій дійсності. Папа Франциск сказав: «Милосердним є той, хто вміє співпереживати проблемам інших», і: «Нехай діла милосердя не будуть способом покращити наше самопочуття, але способом розділити страждання інших, навіть ціною ризику та незручностей». У ці важкі моменти саме до такої постави ми заохочуємо і саме такими намагаємося бути, щоб люди бачили наші добрі справи і прославляли Отця, Який є на небесах.

Чи і які плоди приніс акт ввірення України та Росії Божій Матері?

Відразу після акту вручення Росії та України, яке Святіший Отець Франциск здійснив у Ватикані, а ми – в наших парафіях та дієцезіях, ми побачили, що в першу ж суботу російська армія відступила від Києва. Фатімська Богородиця заохочувала до молитви, покаяння і навернення. Ми також бачимо це у багатьох вірних нашої Церкви та інших обрядів чи конфесій. Люди бачать, що єдиний порятунок – у Господі Бозі, що тільки чудо може врятувати Україну. І це є плоди посвячення Богородиці. Незважаючи на цю складну ситуацію, атмосферу, люди не втрачають надії. Вони ще мають в собі багато сили й оптимізму. Вони вміють бути дуже солідарними і підтримувати один одного. У всьому цьому вони бачать необхідність молитви і дію Божої благодаті. Часто солдати розповідають про силу молитви, яку вони відчувають, і вдячні всім, хто молиться за них.

Звідки в цей похмурий час черпати надію?

Силу, надію і віру мені дає те, що я бачу, що Боже провидіння нас не залишає і що в людях є стільки віри. Один солдат розповів, що з ним сталося на фронті. Він сказав, що під час бою у них закінчилися боєприпаси і вони зрозуміли, що це кінець. Вони не могли покинути окопи, бо це була б миттєва смерть. Тому вони почали прощатися один з одним і дивилися, як до них наближаються російські солдати. Один із солдатів, який знав, що в ці дні буде похорон його дядька, що також загинув на війні, а я ховав цього дядька, сказав: «Господи Боже, зроби щось, бо моя сім'я не переживе двох похоронів». Солдат розповідає, що через деякий час росіяни зупинилися, розвернулися і пішли назад. Для нього і для нас це відчутне чудо, знак Божого втручання. Ще один приклад. Брат одного з моїх священиків працює на фронті лікарем і якось зізнався братові: «Ти знаєш, що я невіруючий, але я знаю, що я ще живий тільки завдяки твоїм молитвам і молитвам твоїх колег».

Силою стає молитва?

У надзвичайно складний час, в якому опинилася Україна, ми маємо розпочати чування біля хреста Господа нашого Ісуса Христа. Сьогодні, коли війна стала реальністю, нам потрібно ще більше пригорнутися до хреста і перебувати під цим знаком любові та спасіння, знаком перемоги життя над смертю, любові над ненавистю, правди над брехнею, смирення над егоїзмом. У цей важкий час Україна також потребує подальшої солідарності та добрих сердець.

Наскільки важливо і надалі залишатися солідарними зі стражденною Україною?

Дозвольте мені скористатися цією нагодою, щоб подякувати всім священикам, богопосвяченим особам та вірним Церкви в Україні та за її межами, особливо в Польщі, за їхню прекрасну позицію любові. Саме ця позиція є живим Євангелієм добрих справ. Саме вона показала світові Божественне обличчя любові. Ставлення поляків вразило українців, і вони усвідомлюють, яке велике серце вони їм виявили, показавши свою справжню людяність і християнськість. Насамкінець, я також просив би, щоб ми не втратили це Божественне обличчя Любові. Воно нам ще довго буде потрібне, навіть тоді, коли настане довгоочікуваний мир.