Чи гріх бажати смерті Путіну? Інтерв'ю з главою УГКЦ Святославом Шевчуком
  • Птн, 20/01/2023 - 16:39

З главою УГКЦ Святославом Шевчуком ми зустрілися напередодні Водохреща в Києві. Владика виглядає спокійним, навіть попри втому намагається бути привітним та посміхатися. 

Блаженніший Святослав зазвичай дуже обережний у висловлюваннях та оцінках. Однак сьогодення підштовхує до конкретики й гостроти навіть церковників. 

В інтерв'ю "Українській правді" глава УГКЦ відверто розповів про складні відносини з керівниками Московського патріархату, згадував, як телефонував Папі Франциску в перші тижні повномасштабної війни, а також застеріг суспільство від "духу диктатури".

"Гнів треба перетворити у мужність і стійкість. Праведний гнів є нашою силою"

– Навколо нас дуже багато болю: Маріуполь, Бородянка, Буча, Ірпінь, Ізюм, Дніпро, Бровари – можемо далі довго перераховувати понівечені міста і села нашої країни. Чому Бог допускає це жахіття?

– (Робить паузу). Ми не знаємо. Ми не розуміємо до кінця всього широкого Божого задуму. 

Очевидно, що через біль ми чомусь вчимося, біль нас трансформує і робить нас інакшими. 

Не можна оправдувати завдавання болю, але ми мусимо навчитися цей біль правильно переживати. Немає такої людини, яка би прожила своє життя, ніколи не зазнаючи болю. 

Але бідною є та людина, яка живе своє життя, втікаючи від болю і від труднощів. Тому що вміння переживати біль робить нас незламними.

Часом ми не можемо змінити обставини і не можемо уникнути болю. Але що ми можемо зробити? Ми можемо сформувати своє відношення – і до свого болю, і до обставин, в яких живемо.

Формування відношення до того, що нам болить, і є пошуком сенсу. Ваше питання є питанням пошуку сенсу: задля чого?

Якщо моє страждання має значення, тоді розумію, що воно було недаремним. 

Ми чуємо такі слова в Євангелії: "Хто витримає до кінця, той спасеться". 

Від початку війни, коли біль тільки наростав, люди зверталися до церкви саме за допомогою віднайти зміст свого болю. І коли якась людина, чи то військовий, чи то цивільний, чи навіть державний діяч бачили, що є якась вища цінність, задля якої варто терпіти, тоді той біль ставав джерелом незламності. 

В таких обставинах з'являється дуже особлива роль і місія церкви. Я пригадую, коли були болючі дні облоги Києва, я відвідував київського міського голову Віталія Кличка. 

Я хотів запитатися, скільки людей в Києві лишилося, які найнагальніші потреби. І ми говорили про різні речі, радше такого гуманітарного характеру. Потім він мені каже: "Знаєте, більш ніж хліба і одягу, ми потребуємо слова надії". І крім церкви, крім Божого слова, тої надії ніхто не може дати. В Христовому Євангелії ми бачимо життєдайні вищі цінності, за які варто жити. 

Тема болю дуже складна, і кожна особа проживає його унікально. Тому нам потрібно бути поруч. 

От я пригадую багато таких обставин, коли ти не можеш нічого зробити людині, але можеш розділити її біль, навіть нічого не говорячи. 

Ми не знаємо всього і не розуміємо. Не беріть на себе відповідальність, щоб усе пояснити, все раціоналізувати. Бо війна – це безглуздя, яке не піддається чіткому раціональному поясненню. Але ми можемо змінити наше ставлення до тих обставин, в яких перебуваємо, і їх подолати.

 
"Не беріть на себе відповідальність, щоб усе пояснити, все раціоналізувати. Бо війна – це безглуздя, яке не піддається чіткому раціональному поясненню. Але ми можемо змінити наше ставлення до тих обставин, в яких перебуваємо, і їх подолати"
ВСІ ФОТО: НАЗАРІЙ МАЗИЛЮК

– Як українцям зараз правильно ставитися до росіян з християнської точки зору?

– Коли ми сьогодні в Україні чуємо слово "росіяни", перед нашими очима з'являються кадри масових тортур, знищені міста і села. Тому чисто по-людськи сьогодні українці відчувають, що росіяни – це чужинці і вбивці, які прийшли, щоб забрати у нас все те, ким ми є та що ми маємо.

Ми не можемо йти на компроміс зі злом. І нам по-людськи важко в тих вбивцях побачити людей. Ми бачимо, що все те, що сьогодні роззявляє таку вбивчу пащу на Україну – це наслідки хвороб пострадянського суспільства, яке в Росії, замість того, щоб оздоровлятися після Радянського Союзу, почало загнивати. 

Пригадую слова Ельдара Рязанова, який говорив: "У нас страна большая, гнить будем долго". 

З іншого боку, по-християнськи ми хочемо дати шанс кожному на можливість покаятися. І зараз у цій хвилині це дуже важко. 

Гнів, особливо коли ми бачимо всі злочини – це природній інстинкт людини. Якщо всі ті злочини, які ми бачимо, у нас не викликають люті, то це б означало, що ми є співучасниками зла. Тобто ми в той чи інший спосіб його толеруємо і похваляємо. 

Але гнів потребує трансформації й обрамлення. У християнському розумінні праведний гнів є матеріалом для чесноти мужності. Нам потрібна сьогодні мужність. 

Мужність, щоб вистояти, мужність, щоб перемогти. Бо якщо гнів не буде трансформований у мужність, він може стати деструктивним. 

Кажуть, що страх – поганий порадник. Так само і гнів може бути поганим порадником. Тому християнська аскетична практика показує, що ми справді можемо перетворити гнів у мужність і стійкість. 

Цей праведний гнів може стати силою. Силою, яка здатна перемагати. 

 
"Кажуть, що страх – поганий порадник. Так само і гнів може бути поганим порадником. Тому християнська аскетична практика показує, що ми справді можемо перетворити гнів у мужність і стійкість"
 

"Якщо хочете увіковічнити Московський патріархат в Україні – забороніть його"

– Українська православна церква – яке ваше особисте ставлення до цієї церкви?

– Стосунки між Українською греко-католицькою церквою і Російською православною церквою, яка була названа Українська православна церква Московського патріархату, були історично складними.

Ми пережили процес ліквідації нашої церкви. 

– Дозвольте уточню: чи Московський патріархат дорівнює російській державі?

– І так, і ні – це трошки різнопланові поняття. Російська православна церква в Радянському Союзі була інструментом держави. Багато хто з істориків стверджує, що справжнім творцем Російської православної церкви був товариш Сталін. 

І очевидно, що це був інструмент для того, щоб каналізувати релігійні почуття віруючих у потрібний напрямок для радянської держави. 

У нашій історії трагічним моментом у стосунках з Російською православною церквою – це був псевдособор у Львові 1946 року, коли сталінський режим насильно ліквідовує нашу церкву й усе майно передає РПЦ.

Сьогоднішня Російська православна церква живе ідеологією, баченням себе і своєї території з тих часів. 

Очільники цієї церкви кажуть, що Україна є їхньою канонічною територією. Чому? Тому що всі колишні країни Радянського Союзу підпадають під це поняття. Це щось, що виходить із уявлення про свої завоювання з часів товариша Сталіна. 

Я пригадую, як перед початком повномасштабної війни в Україні тодішній очільник відділу зовнішніх церковних стосунків Московського патріархату митрополит Іларіон Алфеєв отримував орден з рук Путіна і говорив: "Багато хто говорить, що наш відділ зовнішніх стосунків – це є церковний МЗС, а насправді ні, ми є церковне Міністерство оборони". 

Повертаючись до вашого попереднього питання, скажу відверто: ми намагалися нав'язувати якийсь діалог, щоб побудувати стосунки для того, щоб лікувати рани минулого.

– І як? Що вийшло?

– Великого зрушення, на жаль, не сталося. Чому? Тому що наша позиція була такою: з Російською православною церквою ми хочемо будувати нормальні стосунки, як з усіма православними церквами. В тому числі ми хочемо мати своїм співрозмовником Українську православну церкву. Ми хочемо розмовляти з ними, як і2з суб'єктом наших стосунків. 

Тому що залишилися рани львівського псевдособору, рани, які, можливо, має і православна сторона з 1990-х років, коли наша церква виходила з підпілля і повертала собі своє. І ми відчули таку тенденцію, що до 2014 року УПЦ ще вибудовувала свою суб'єктність. 

Але після цього Москва цілковито забрала суб'єктність УПЦ.

 
"Не треба переслідувати за приналежність до якоїсь церковної структури, ні. Але за злочини проти своєї держави – тут ми всі рівні"
 

– Як це відбулося на практиці?

– Коли я зустрічався з тим самим митрополитом Алфеєвим і казав: "Ми хочемо вести діалог з лаврою", він говорив: "Вони не готові. Єдиним суб'єктом, з ким можна говорити про них, є ми". Тобто Москва вже тоді забрала суб'єктність Української православної церкви і виступала єдиним речником цієї церкви до світового християнства. 

І це було для нас доволі складно. Тому що так само Москва не дуже хотіла і з нами говорити. Вони не вважали Українську греко-католицьку церкву суб'єктом перемовин. Вони радше говорили з Ватиканом про нас, але без нас. 

Дуже цікаво, що апостольська столиця постійно говорила: "Ось є помісна Українська греко-католицька церква, спілкуйтеся з ними". Тому, бачите, стосунки непрості і доволі різні.

От з блаженної пам'яті Володимиром Сабоданом я мав багато гарних особистих зустрічей. Натомість скільки я не просив про яку-небудь двосторонню зустріч із митрополитом Онуфрієм – ніколи.

Ми мали зустрічі виключно на різних державних заходах.

– Не хотів зустрічатися? 

– По-людськи ми, очевидно, віталися. Але щоб ми мали якісь двосторонні стосунки як предстоятелі церков – нам так і по сьогоднішній день не вийшло. 

Хоча ми постійно зі свого боку це ініціювали.

 
"Важливо розуміти, що заборона церкви не означає припинення її існування"
 

– Після того, що ви тільки що розповіли, хочу запитати: чи варто заборонити діяльність УПЦ?

– Сумніваюся в цьому. Я не хочу давати рецепти для наших законодавців. Чому? Бо ми вже колись теж були заборонені. Ми пережили підпілля. Більше того, сам факт, що ми були мученицькою церквою, яка не стала церквою-колаборантом з радянською владою, це врятувало наш моральний авторитет. 

Важливо розуміти, що заборона церкви не означає припинення її існування. 

Чому? Тому що церква – це не тільки релігійна структура, не якась організація, що має статут, керівника, релігійний центр. 

Церква – це люди, які теж мають конституційні права. Як довго будуть люди, які орієнтовані на московське православ'я в Україні, так довго та церква буде існувати. Навіть тоді, коли, згідно з державним законодавством, вона буде поза законом. 

І якщо їх заборонити, тоді ми дамо цій церкві в руки пальму мучеництва. Ми дамо їм можливість справді перейти в глуху опозицію і стати тими, які потім будуть претендувати на автентичність. 

Я недавно казав одному законодавцю: "Якщо ви хочете увіковічнити Московський патріархат в Україні – забороніть його". 

Але, з іншого боку, держава має право дбати про свою національну безпеку. І тому якщо чи то серед католиків, чи протестантів, чи юдеїв, чи мусульман, чи православних є зрадники, які є небезпечними для держави, зокрема під час військового стану, їх треба виявляти і, дотримуючись усіх законів, робити наступні кроки. 

Не треба переслідувати за приналежність до якоїсь церковної структури, ні. Але за злочини проти своєї держави – тут ми всі рівні. 

Тому, можливо, потрібно те саме питання поставити по-іншому і зрозуміти, що насправді не йдеться про те, щоб комусь обмежити релігійну свободу. Йдеться про те, щоби північний наш сусід, який сьогодні нас вбиває, не міг використовувати жодну із церков для своїх геополітичних цілей. 

– Як ви, до речі, можете прокоментувати обшуки СБУ в церквах та монастирях УПЦ?

– Як ми можемо на це реагувати? Це справа органів державної влади. Якщо органи державної влади мають причини, тоді вони діють. 

Поки що ми беремо це до відома. Тобто ми не можемо якось формувати нашу позицію щодо факту обшуків. Побачимо, який буде результат. 

Щодо правомірності таких обшуків, їхньої законності – треба просити коментаря в якогось юриста. Якщо дії служб є правомірні, то що можемо тоді вказувати правоохоронним органам, як вони мають діяти?

 
"Дасть Бог, ми одного дня будемо всі єдині. Тобто всі ті поділи, які сьогодні існують, між православним світом, католицьким світом, сподіваюся, що крок за кроком будуть подолані"
 

"Ми не претендуємо на майно, яке в руках православних"

– 7 січня ми бачили службу Божу в Києво-Печерській лаврі, яку відправляв предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній. Чи побачимо ми службу Божу Блаженнішого Святослава у Почаївській лаврі?

– Тоді, коли нам цю лавру повернуть (посміхається).

– Чи ви претендуєте на це повернення?

– Ми не претендуємо на жодне майно, яке є в руках православних братів.

Нашу церкву в Російській імперії ліквідували ще 1839 року. І все наше майно віддали православним. Якби ми сьогодні почали вимагати повернення нам того всього майна, ми би почали чергову хвилю релігійної війни. 

Є загальнонаціональні символи, які промовляють теж до умів і сердець. І таким символом є свята Софія Київська, яка є материнським храмом для всіх нас. На цей храм не може претендувати якась одна конфесія, бо тут є спільне коріння. 

Дасть Бог, ми одного дня будемо всі єдині. Тобто всі ті поділи, які сьогодні існують, між православним світом, католицьким світом, сподіваюся, що крок за кроком будуть подолані. І тоді це буде спільний храм усіх спадкоємців Київської церкви. 

Тому ми не претендуємо на майно, але ми кажемо: "добре, це теж має стосунок до нашої історії, до нашої тотожності. Ми хочемо там теж почуватися, як вдома". 

Форму цього можна узгоджувати. Так само ми говоримо і про Почаївську лавру. Ми не хочемо сьогодні пред'являти якісь майнові претензії комусь. Але ми говоримо, що це історично великий духовний центр нашої церкви.

Дослідники київського християнства у Речі Посполитій говорять, що колись була неписана домовленість між православними у Києво-Печерській лаврі і греко-католиками у Почаївській лаврі щодо друку літургійних книг. Те, що друкували в Почаєві ми, того вже не друкували православні в Києво-Печерській лаврі. Чому? Бо тими книгами ми обмінювалися. 

Почаївська лавра була унікальним центром музичної культури, духовної, релігійної та міжнародної. 

Очевидно, коли Унія була ліквідована, то російські царі перетворили Почаїв на прикордонний форпост. А радянська влада спеціально Почаївську лавру з її територією приєднала до Тернопільської області. Для того, щоб знищити Унію в Галичині. 

Тому от ті, які прийматимуть рішення, кому дати доступ для можливості молитися, мусять враховувати, що Почаївська лавра має історичне відношення до нашої церкви.

УГКЦ цю історію плекає і пам'ятає. 

 
"Ми намагаємося навіть під час війни бути в першу чергу церквою. І ні в якому разі не хочемо стати інструментом в якихось політичних рухах"
 

– Ви кажете, що майно вас не цікавить, але доступ для служіння – так? Які конкретні кроки ви робите, щоб отримати доступ до Почаївської лаври?

– Поки що ніяких, тому що ми не чули про якісь конкретні кроки щодо зміни статусу цього святого місця. Побачимо, які будуть створюватися можливості, будемо в діалозі з тими, хто нові обставини буде творити.

Одна річ – є майнові претензії, а інша – право молитися там, де молилися наші предки. Ми не піддаємо сумніву право власності держави, але хочемо мати доступ до цієї святині.

Ми також стараємося розбудовувати своє, а не чекати, щоб нам щось передали. 

– В останні роки бачимо велику активність ПЦУ. Навіть те, що вони зуміли провести службу Божу в лаврі, вже багато важить. На цьому фоні Українська греко-католицька церква виглядає досить повільною. Які кроки ви робите, щоб не втрачати своїх віруючих, аби вони не переходили до ПЦУ?

– Ми намагаємося навіть під час війни бути в першу чергу церквою. І ні в якому разі не хочемо стати інструментом в якихось політичних рухах, навіть якщо вони є суперпопулярні. 

Очевидно, що ми спостерігаємо за переформатуванням українського православ'я. 

Це є внутрішня православна ситуація, яка має в тому числі важливий політичний вимір. Ми не беремо в цьому участі. Так само, як не брали участі в тих всіх рухах довкола Об'єднавчого собору чи отримання Томосу.

Тому не слід чекати якоїсь нашої активності, бо це насправді внутрішні справи наших православних братів.

– Що ви робите, щоб не втрачати віруючих?

– Я не думаю, що ми втрачаємо. Ми намагаємося робити своє. Ми є активні там, де маємо бути активні, де відчуваємо, що це є наша компетенція, наше поле діяльності. 

"Я особисто раз на місяць подаю Папі список тих, хто в полоні"

– Хто сьогодні у Ватикані інформує Папу Франциска про війну в Україні?

– Не маю до кінця відповіді на це питання і не можу сказати, які канали інформації до нього доходять. Але, знаючи Папу особисто, скажу, що він не любить бути прив'язаним до жодного з каналів. Він, як добрий єзуїт, живе за таким правилом: ми порадилися, і я вирішив. 

Тобто він слухає дуже багатьох, але в кінці приймає самостійно рішення чи формує своє бачення. 

Коли йдеться про суспільно-політичні обставини чи питання військових обставин, тут він не є непомильний. Він може і помилятись. Тому дуже важливим є спілкуватися. 

Від початку повномасштабної війни я особисто дуже інтенсивно з ним спілкувався.

 
"Коли наповнюють релігійними символами ідею "принуждения к миру" – це справді може створити ситуацію, що українці взагалі відкинуть ідею миру як таку"
 

– Чому ви не відмовили його від Хресної дороги, коли росіянка й українка спільно несли хрест? Потім було кілька суперечливих заяв з боку Папи – чому ви не вплинули на нього, якщо з ним постійно перебували в контакті?

– Ми впливали так, як могли.

– Чому не вдавалося?

– Це інше питання. Були причини, які я, можливо, до кінця не знаю і не розумію. Але ви бачите, що його позиція еволюціонує. Так само, як, зрештою, позиція західних лідерів. Пригадайте, як німецька влада реагувала на початку війни на нашого посла – кажуть: "За 2-3 дні вас не буде, нащо вам допомагати?".

Сьогодні справді позиція інакша. Ватикан так само живе в інформаційному полі Європи та Італії зокрема. 

Справді, в мене були відчуття, що нас не до кінця розуміють. Я намагався питати себе, чому так? І усвідомив одну річ: для того, щоб нас розуміти, треба з нами бути. От, наприклад, папський нунцій тут з нами. Він розуміє. Чому? Тому що він ані на один день не полишав Київ. 

Тобто чим далі від епіцентру подій, тим воно по-іншому виглядає. Хоча наша місія інформувати мала ефект, наслідки. 

От ви згадували про цю хресну дорогу. Це не була хресна дорога примирення з Росією. Це була хресна дорога, яка кожного року відбувається у великодню п'ятницю в Колізеї. Її намагаються робити актуальною і хресну дорогу готували ще до початку великої війни.

Ми про зміст довідалися у понеділок Страсного тижня (останній тиждень перед Великоднем – УП), а сама подія відбувалася вже у п'ятницю. Ми відразу зрозуміли, що це абсолютно поза контекстом тепер. Ці жести для нас є образливими. 

– Що ви робили?

– Ну, найперше – спілкувалися.

– Зателефонували Папі? 

– Очевидно.

– Що він сказав? 

– Вони не могли зрозуміти, в чому полягає протест українців. Чому? Адже примирення належить до головного меседжу християнства. Як то так, що українці сьогодні головний меседж християнства не сприймають? Апостол Павло вважав себе апостолом примирення. 

Я йому кажу: "Святіший отче, ми не говоримо про те, що ми відкидаємо ідею примирення. Ми кажемо, що примушувати нас до примирення не можна". Тому мій коментар був такий: "Так, але ще ні". 

– Що Папа сказав?

– Він слухав дуже уважно.

 
"Росія зневажає дипломатію. Часом для них дипломатія – наче якась служанка для обслуговування наперед прийнятих військово-політичних рішень"
 

– І зробив по-своєму?

– Але що зробив? Жодних приготовлених текстів не читали. Тобто вже анонсованого обряду вони не змінили. Але жодної інтерпретації, жодного тексту про примирення не було. 

Крім того, я спілкувався з іншими очільниками ватиканської курії, зокрема державним секретарем, яким пояснював, в чому полягає мутація поняття миру, яку проводить Росія. 

Я пояснював, що ідея "принуждения к миру" – це ідея російської агресії, яка вперше була використана проти Грузії. 

Тому сьогодні, коли наповнюють релігійними символами ідею "принуждения к миру" – це справді може створити ситуацію, що українці взагалі відкинуть ідею миру як таку. 

Спочатку треба перестати нас вбивати. Потім треба повернути справедливість. Вони мають вийти з нашої землі. Має настати момент, коли злочинець буде названий злочинцем і буде засудженим, мають бути виплачені компенсації Україні й українцям, які постраждали. Тобто мусять бути зроблені певні кроки до того моменту, коли ми можемо почати говорити про процес примирення. 

І зараз я можу стверджувати, що нас почули. 24 листопада Папа написав лист до українського народу. Я думаю, що до цього листа треба повернутися нам, ще раз його прочитати. Бо там Папа сказав все. Не йшлося про якусь дипломатію, не йшлося про якісь традиції посередництва між воюючими сторонами, яких Ватикан завжди дотримувався в своїй політиці. 

Там йдеться про серце душпастиря, яке уболіває за своїх людей. 

Ми цей лист читали на всіх наших парафіях. Тому ми бачимо, що вартує говорити. Навіть коли тебе відразу не почують, відразу не змінять вже якоїсь запланованої акції, але правда про Україну мають свою силу і ми мусимо її свідчити.

– Чи великий вплив посла Росії у Ватикані на Папу? Взагалі чи існує проросійське лоббі у Ватикані? 

– Думаю, що є. Чому? Тому що Росія дуже інтенсивно розвивала свої дипломатичні стосунки з Ватиканом. 

Росія взагалі вкладала великі ресурси в пропаганду своєї культури в Італії, в тому числі у Ватикані. Відколи почалася війна на Донбасі, Росія "бомбардувала" Ватикан різними ініціативами, в тому числі і культурними.

Тому я думаю, що українська держава мусить активізувати високоякісну дипломатію на цьому рівні для того, щоб ми теж могли активно бути там представлені.

– Ви бачилися з Папою у листопаді. Чи розповідав Папа про свою зустріч із керівником Головного управління розвідки Кирилом Будановим? 

– Про зустріч Папи з Будановим розмови не було. Я не хотів запитувати, бо це не було б дуже етично.

 
"Я закликаю всіх пам'ятати і розуміти, що війна в Україні – це війна за демократію і цінності"
 

– Яка тоді участь Папи в обміні полоненими?

– Справді Папа дуже інтенсивно задіяний у всіх можливих каналах для того, щоб звільняти українських полонених. Я особисто щонайменше раз на місяць подаю список документів на тих, хто є військовополоненим, тому що, відвідуючи наші громади, постійно чую: "Допоможіть".

Кажу людям: "Добре, дайте мені конкретну інформацію". І одразу намагаюсь це передавати в руки Папи. Навіть під час останньої зустрічі я передав чергову папку з документами. І знаю, що справи рухаються. 

Які інструменти має Ватикан? Це є дипломатичні канали. Наскільки вони є успішними сьогодні? Це є знак запитання. 

Ми бачимо, що Росія зневажає дипломатію. Часом для них дипломатія – наче якась служанка для обслуговування наперед прийнятих військово-політичних рішень. 

Тому наскільки ефективною на сьогодні є взагалі дипломатична дорога для будь-якого врегулювання цього протистояння, складно відповісти. Але те, що справді з боку апостольської столиці всі можливі зусилля робляться, я можу за це посвідчити особисто.

"Є ризик, що нам починає імпонувати привид диктатури в Україні"

– Ми вже починаємо бачити багато проблем, які нам доведеться вирішувати після перемоги. Дуже багато ран, переживань, ненависті. Які ви бачите найбільші виклики перед українським суспільством після перемоги?

– Щоб побачити все, треба дочекатися перемоги. Але що вже видно найперше – це рани, про які ми згадували. Вони дадуть про себе знати. І ознаки зраненого суспільства будуть дуже різні. Буде великий рівень агресивності й конфліктності. 

Тому сьогодні потрібно для всіх тих, хто працює з людьми, я би сказав, бути подвійно мудрим, щоби нікого не образити, нікого не спровокувати. Насправді сьогодні нашим священникам на тому етапі доволі непросто. 

Ми бачимо, що домашнє насильство зашкалює. І це є теж виклик, зокрема для церкви. 

Я бачу ще одну важливу проблему, яка не може не турбувати, але яка, можливо, не так ще гостро сьогодні стоїть. У мене є відчуття, що суспільство починає змучуватись від демократії.

 
"Виклики справжньої демократії, прозорого й відкритого суспільства в Україні після закінчення війни будуть дуже непростими"
 

– Я саме про демократію і хотів вас запитати…

– Є ризик, що нам починає імпонувати привид диктатури в Україні. Це дуже небезпечно. 

Всі роки незалежності України наша церква виховувала громадян до зрілої відповідальності. Особистої відповідальності за суспільство. 

Ми бачимо, що до певної міри плодом такого виховання була Помаранчева революція, Революція гідності.

Суспільство хотіло контролювати владу. Суспільство стало дуже вимогливим до влади і не хотіло повторювати помилки попередніх революцій. 

От, наприклад, я пам'ятаю, Майдан 2013-2014 років. Не було єдиного видимого політичного лідера, на кого повісити би відповідальність за державу. Це було цікаво на відміну від тих гасел 2004 року, пам'ятаєте? Ющенко! Ющенко! 

Але, на жаль, сьогодні дехто починає відчувати, що демократія не дає до кінця належного рівня безпеки. Що демократія є заслабкою для того, щоб реагувати на виклики. 

А з іншого боку, є втома, яка змушує віддати відповідальність комусь іншому. Ось я тебе вибрав, а тепер ти сам давай собі раду – я собі стану збоку, побачу, що в тебе вийде. Ще раз: це дуже велика небезпека.

Бо ми всі розуміємо, що сьогодні світ підтримує Україну саме через те, що ми хочемо бути вільною, демократичною державою. Світ підтримує демократію в Україні, на перевагу тоталітарному режиму північного сусіда. 

Ми не маємо перетворитися на внутрішню копію того, хто на нас нападає. Психологи будуть мати свою рацію, бо вони свідчать про випадки, коли жертва починає бути подібною на свого кривдника. 

Тому я закликаю всіх пам'ятати і розуміти, що війна в Україні – це війна за демократію і цінності. 

Ми всі потребуємо справедливого суду як окремої гілки влади. Ми всі потребуємо справжнього парламентаризму. 

Ми потребуватимемо справжньої політичної культури в Україні, яка би забезпечила певні противаги. 

Ось тому виклики справжньої демократії, прозорого й відкритого суспільства в Україні після закінчення війни будуть дуже непростими.

– Насамкінець: чи гріх бажати смерті?

– Так, гріх. Тому що коли я бажаю смерті іншому, я сам вмираю. Це дуже делікатна річ під час війни. 

Часом мушу зупинити агресора, навіть ціною його власної смерті. Тоді я маю обрати життя для свого народу, своєї Батьківщини, свого народу. 

– Чи гріх бажати смерті Путіну?

– (Робить паузу та починає сміятися) Ой, треба буде за нього каятися.

Роман Кравець, УП

Назар Мазилюк, фото і відео


Паломництво Святими місцями