Сестра Ольга: У Кармелі не так страшно, як говорять
  • Пон, 14/12/2015 - 21:38

Інтерв`ю з сестрою Ольгою, яка належить до закритого монастиря у Харкові. Говорили про покликання, Кармель та життя в ньому.

Скажіть, будь ласка, Ваше ім’я і прізвище, скільки років в монастирі і де Ви народилися.

В монастирі мене звати сестра Марія-Ольга від Найвищого і Вічного священика. Народилася в Києві. З невіруючої родини, і до Церкви вже прийшла в дорослому віці. Була охрещена вже в дорослому віці.

Що привело Вас до Церкви?

Перше, що спадає на думку: те, що я шукала Бога - не Він мене, а я Його.

Я навчалася. За освітою я філолог. І в літературі багато говориться про Бога, особливо в російській літературі. Я все це читала, і у мене також виникало питання: «А хто такий Бог? Чому я про Нього не знаю? Про Нього так багато говорять. Там згадують, там згадують. І взагалі, хто Він є?». І якось запитала: «Чи можна піти на якісь курси, заняття на яких допоможуть трішки більше дізнатися про Бога?». І була одна знайома, котра водила свою доньку на катехезу і сказала: «Так, я знаю. У католицькому храмі є такі заняття, можна піти і послухати». І так я потрапила до костелу св. Миколая.

Скільки років Вам було?

Приблизно 24 роки.

І до цього Ви не ходили в храм - ні в православний, ні в католицький, взагалі не ходили?

Відвідувала. Була. Можливо, якось бачила частину служби у православному храмі. Під час екскурсій відвідували храми. Більшу частину життя я провела в радянському суспільстві. На екскурсії нас охоче возили, щоби показати, як це красиво. Але про Бога нічого не розповідали.

Тож про покликання до монастиря Ви ніколи не думали?

Ні, навіть в найстрашніших снах не бачила такого.

Вам було страшно, коли Ви бачили монахинь?

Не бачила я монахинь. Тільки коли прийшла до храму, то вже бачила сестер, цікаво було. Але ніколи до себе не застосовувала, не приміряла такої думки, що колись я можу стати монахинею.

А коли Бог почав натякати потроху, то я дуже довго сперечалась з Ним: казала – ні, це неможливо, бо на той час я вже мала працю добру. Мала квартиру. Була незалежна фінансово. Мала плани на майбутнє. Уявляла собі, як я буду доброю християнкою. Буду мати добру родину. На роботі буду так працювати, щоби всі бачили, як добре бути християнкою. Мала свої уявлення про майбутнє життя.

А в якийсь момент почала бачити натяки Бога, що Він хоче від мене чогось іншого. І, може, він краще знає, що для мене є щастям. Я це не приймала. Мені буде добре так. Я вже знала, як мені буде добре. Але сумнів такий приходив, що є щось більше.

Почала відчувати, що не маю повного щастя від того, що маю. Маю можливість подорожувати. Нормально жити. Але це не воно. Я не є щасливою.

Як приходили ці думки. Чи вони були пов’язані з якоюсь зустріччю, чи реколекціями, чи Ви почали конкретно в той момент замислюватись над монастирем. Чи навіть не помічали - і почали самі по собі приходити такі думки?

Я почала частіше ходити до храму. І не могла сама собі пояснити, чому. Мене ніби щось притягувало туди. Я приходила до Пресвятих Дарів молитися. Хоча я не можу сказати, що у мене були великі якісь молитви. Я просто хотіла перебувати з Богом. Я не могла це пояснити раціонально. Я схильна все раціоналізувати, але це я не могла пояснити. І приходила - просто перебувала з Ісусом. І коли я хворіла і не могла перебувати з Богом, то відчувала наче мені чогось бракує. Так поступово на цих молитвах з’являлася ця думка. Звісно, я була на реколекціях, котрі допомагали пізнати себе і пізнати Бога. Найважчий бік я переживала, власне, на реколекціях та на молитвах перед Пресвятими дарами.

І коли прийшов момент розповідати про це священику чи сестрі, щоби допомогли Вам розбиратися в думках, чи було страшно Вам?

Дуже страшно і сором’язливо. Соромилася про це казати і страшно, що будуть казати, що підтвердять мої думки. Але священики були досить делікатними. Вони показували, що маю слухати своє серце. Маю слухати Бога. І просто супроводжували мене. Були поруч. А я вже ділилася тим, що я переживала, і мусила всі рішення приймати я сама. І слава Богу. Звісно, я хотіла, щоби мені хтось тоді все пояснив.

Чому Ви захотіли вступити до Кармелю?

Спочатку я думала, що якщо монастир, то лише чинний орден, щоби могла допомагати, працювати. Я чула про закриті монастирі, але ніколи не уявляла для себе такого, бо стреотип є, навіть серед віруючих людей, досить страшний про закриті монастирі. Що там невідомо як живуть, там страшно, покорюють весь час, людина закривається, не може розвиватися. Ці думки, звісно, я приміряла і до себе.

Нічого не знала про закриті монастирі. Собі шукала місце у відкритому. Але тоді чітко чула від Бога, що Він хоче більше, хоче ще більше. І тільки так я можу бути щасливою.

І одного разу я ділилася своїми страхами зі священиком, і він мені сказав: «Давай я тебе відвезу до Кармелю, і ти побачиш, що це не так страшно, що закритий монастир не є страшний». І він мене привіз, просто познайомив з настоятелькою. Я вся тремтіла, мені було страшно. Але побачила, що це нормальні сестри, нормально живуть, посміхаються. Мабуть, там не є так страшно, як говорять про це. На різні теми розмовляють. Є розвинені. Не є обмеженими.

Ви відчували покликання до монашого життя, але не в світі, тобто не в парафіях, допомагати людям. Ви відчували щось інше, чи не так?

Я думала про це, і я могла би працювати в парафії, тільки я хотіла бути більше з Богом. І відчувала, що Він теж цього хоче. З самого початку я хотіла молитися за священиків. І коли познайомилася з Кармелем, то дізналася, що одним з перших є молитва за священиків, про покликання і за Церкву. І підтримка священиків духовно. Тому я зустріла те, про що я мріяла в цьому ордені. І крім того, я відчувала, чого Бог хоче тільки для Нього.

Чому молитва за священиків? Як Ви думаєте, чому таке бажання? Хоча ми всі розуміємо, що треба молитися за священиків, і постійно в парафіях нам нагадують про це. І зовсім інше - молитися вдома. І зовсім інше - присвятити цьому повністю своє життя. Як почалося це бажання присвятити себе молитві за священиків?

Спочатку, може, були якісь прості речі, але також і складні. Що в одній парафії відійшов один священик. Також я чула, що в іншій відходить ще один священик. Хтось переживає кризу. Я не бачила, проблем, мабуть, було набагато більше. Але я бачила, що є така потреба і що дуже мало священиків є, а ми потребуємо більше. В нашій країні люди бояться богопосвяченого життя. Треба молитися, щоби було більше і сестер, і священиків, і монахів, а мало говорили.

У нас, наприклад, організувати реколекції про покликання соромились і діти, і молодь, і дорослі люди. Хоча знаю, що багато людей хочуть пізнати таке покликання до богопосвяченого життя, але не було можливостей. Бо соромились цього. Тому я відчувала потребу, щоби люди більше знали, не боялися.

Ви вже відкрили для себе це покликання, визначилися з Кармелем. Яка була реакція вдома, коли Ви їм відкрили це?

Важка, бо в мене не віруючі батьки. Ще маю брата невіруючого. Але найважче було батькам. Бо вони взагалі не могли цього зрозуміти. А стереотип в нашій країні такий, що якщо хтось іде в монастир, то значить щось сталося. Людина не є щаслива, хтось її образив, і життя закінчилося, може, я тепер піду в монастир. В мене було навпаки, але це треба було пояснити. Було важко прийняти це батькам. Але я вже досить була доросла, якийсь час жила окремо, вони знали, що якщо я щось вирішила, то я це зроблю.

Я поїхала до монастиря - і запрошувала їх весь час відвідувати. Спочатку відвідав батько, поїхав на розвідку, потім брат, а потім вже мама, бо їй було найважче. І сталося чудо, і дякую всі людям, котрі молилися в цьому намірі, бо вони побачили, що я щаслива. Вони дають самі свідотсво про це, що вони побачили, що я посміхаюся, що я є нормальна, я є радісною. Останім часом - в світі - я не була щасливою, я не могла себе знайти. А тут я почуваюся спокійно. Я серед сестер, котрі мене люблять. Просто роблю те, що мені подобається. І вони заспокоїлися. Якщо спочатку приїжджали як на війну, то зараз вони приїжджають як додому. Вони прийняли всіх сестер. Найчастіше мене відвідує мама. Ніби стали великою родиною. Хоча вони ще не є віруючими, але просто частина мого життя стала їм близькою. Вони приймають мене, не відкидають. Приймають, що я маю свій вибір і вибрала це.

Бо, власне, якщо закритий, то це не означає відірватися від родини. Можуть інколи приїжджати сюди або можуть говорити з Вами.

Так, так. Ми телефонуємо. Маємо можливість говорити по телефону. Можуть приїжджати сюди, навіть знайомі можуть приїжджати. Звісно, це не буде кожного тижня, але в наших умовах соціальних, ніхто не може дозволити приїжджати частіше. А так переважно до сестер раз на рік рідні приїжджають. Якщо хтось може. Якщо не може, то не так часто приїжджає. Телефонує якийсь час. У нас обмежене спілкування з рідними і близькими, але це не є так, що ми зовсім не можемо. Якщо щось відбувається в родині важче, то ясно, що ми намагаємося підтримати хоча би психічно, духовно, спілкуванням.

 

Далі буде...

Спілкувався о. Дієго Саєз Мартін ОМІ, Директор КМЦ і EWTN


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць