Стефан Романів: «Церква відіграє ключову роль у житті українців Австралії»
  • Срд, 02/07/2014 - 13:40

Департамент інформації УГКЦ продовжує серію інтерв’ю зі знаними греко-католиками. Цього разу ми спілкуємося з паном Стефаном Романівим з Австралії. Таких людей, як пан Стефан Романів, я називаю унікальними. Народився в Австралії, у родині українця і німкені, а в серці – українець.

За фахом пан Стефан учитель. Велику частину свого життя він присвятив питанню мов і багатокультурності. Зараз є генеральним секретарем Світового конгресу українців, виконавчим директором організації Community languages Australia, яка відповідає за вивчення іноземних мов і збереження культур в Австралії, де 69 мов, понад 200 етносів. Водночас є керівником парафіяльної ради при катедральному соборі Святих апостолів Петра і Павла в Мельбурні.

Пане Стефане, Австралія знаходиться надзвичайно далеко від України, але ви доволі часто приїжджаєте в Україну. З чим пов’язані ваші візити?

Нам із родиною просто комфортно бути в Україні... Я є головою української організації в Австралії, генеральним секретарем Світового конгресу українців, головою Організації українських націоналістів-бандерівців.

І в Україні, і за її межами зустрічаємося з різними людьми. Стараємося просувати свою думку. Прагнемо бути конструктивними у відбудові цієї держави. Ще хочемо вибудувати міцні мости між Україною та українцями, які живуть за її межами.

Наприклад, в Австралії живе понад 38 тисяч українців та людей українського походження. І ми стараємося впливати на австралійський уряд.

Ми маємо родичів у Тернополі. І завжди отримуємо духовну насолоду, коли приїжджаємо в Україну. Перший наш приїзд сюди був дуже зворушливий... Мій тато походить із Тернополя, а мама – німкеня. До своїх родичів у Тернопіль ми вже приїжджаємо без попередження, знаємо, де лежить ключ, що є в холодильнику і чого немає. (Сміється). Уже почуваємося в них як дома.

Ваша дружина теж українка?

Моя дружина – австралійська українка. Її батьки ніколи не бачили України. Вони є вихідцями міграції Боснії (Югославії). Боснійська міграція з України відбулася 125 років тому. Батько вже помер, а мама мешкає в Австралії і є віруючою парафіянкою нашої Греко-Католицької Церкви.

Родина моєї дружини дуже цікава: дехто народився в Боснії, дехто в Італії – дорогою з Боснії до Австралії, а інші вже в самій Австралії.

Ви зросли в Австралії, у сім’ї українця й німкені. Дуже цікаве поєднання… І так добре розмовляєте українською…

Це не важко. Усе залежить від бажання. Мій тато навчився розмовляти німецькою, мама – українською. Я вивчив українську і німецьку.

Мене часто запитують, як ми спілкувалися за родинним столом. А я не пам’ятаю. Бо все було дуже органічно, природно.

З одного боку, питання мови – складна річ, з іншого – усе просто.

Мої діти теж розмовляють українською. Дочка Тереза вийшла заміж за австралійця. Син Петро теж одружився з австралійкою. У них обох є кількамісячні діти, і вони вже їх учать говорити українською. (Показує відео, на якому дочка Тереза звертається до сина Лінкена українською).

Я є виконавчим директором Community languages Australia. Маємо понад 110 тисяч учнів у суботніх школах. Навчаємо 69 мов.

Українські суботні школи, греко-католицькі парафії допомагають зберігати українські традиції?

Наші батьки й діди, які виїжджали в різні кутки світу, були дуже мудрі. Тільки-но вони кудись прибували, одразу гуртувалися, будували церкви, народні доми, структуру української молоді «Пласт», шкільництво. Вони знали, що, урешті, від них залежатиме, чи їхні діти й онуки збережуть українську культуру. Тому суботня школа відіграє велику роль, тільки шкода, що сьогоднішні батьки це не дуже оцінюють. Сьогодні легше, щоб дитина пішла на балет чи інші спортивні секції.

Вивчення мови певною мірою в занепаді. Але в нас є великий плюс: маємо українську центральну шкільну раду, маємо вчителів, які віддано працюють. І багато з цих людей приїхали до Австралії вже після 1991 року. Вони допомагають підтримувати відповідний рівень української мови.

А роль Церкви – найважливіша. Українська Греко-Католицька Церква була від самого початку промотором багатьох справ. Візьмімо для прикладу нині покійного владику Іван Прошка, родом зі Збаража. Не було такої галузі, до якої б він не був причетний. Навіть така річ, як кредитна спілка, почалася з церковного братства. Спершу люди скидалися по кілька фунтів, а нині ця кредитна спілка має активів на 100 мільйонів доларів.

Наші владики і священики завжди брали й беруть активну участь у житті громади. Наприклад, у день виборів 25 травня ми робили акцію протесту, автомайдан під Російським посольством у Канберрі. І наші священики стояли поруч із нами.

Церква відіграє ключову роль у житті української громади. Зараз наші діти готуються до першого Причастя. І тут сестри василіанки відіграють надзвичайно велику роль.

Ми маємо курси іконопису, Святого Письма. Цим займаються сестри служебниці.

Нам представили Стратегію розвитку УГКЦ на період до 2020 року Блаженнішого Святослава. Ми вже провели кілька круглих столів у Австралії на цю тему. Бо в цій візії є місце для кожного. Наприклад, між Вознесінням і Трійцею була Декада місійності: було підготовлено літературу, яку читав кожен, а не лише священики чи монахи.

Тепер ми не ставимо запитання священикові: що ви робите? Питання до кожного з нас – що я роблю? Часто ми спихаємо на когось, ніби хтось має зробити... Це хибний шлях.

Уже кілька років живемо з думкою, яку кілька років тому висловив Блаженніший Святослав: «Будуємо український світ». Вважаємо, що це дуже добра позиція. Якщо в Україні ми будуватимемо український світ, щоб були українські міністри, українське військо, українська бюрократія, то країна не матиме великих проблем. Біда лише в тому, що не всі в Україні хочуть будувати український світ.

У побудові українського світу Українська Церква відіграє дуже важливу роль.

Ви часто приїжджаєте в Україну, де політики люблять порушувати питання мови. За вашими відчуттями, у нас справді існує мовна проблема?

Знаєте, в Австралії проживає понад 200 етносів і є стільки ж мов. Але там проводиться досить виважена, мудра політика багатокультурності. Хтось може сказати, що це не стосується України. Стосується, бо засади ті самі.

Хто були перші австралійці? Аборигени. А всі, хто приїхали, – переселенці. Якщо хтось хоче стати громадянином Австралії, то має визнати, що державної мовою є англійська. Друге – треба бути відданим Австралії. Уряд запевняє, що для Австралії всі мови, усі етноси важливі. Логіка така: якщо маємо людей, які розмовляють китайською мовою, то нам буде легше займатися бізнесом. Якщо маємо людей, які розмовляють російською, буде легше налагоджувати контакти. Якщо маємо гопак, піцу, вареники – значить, маємо чим збагачувати нашу культуру...

І ми всі з того користаємо.

Вважаю, питанню мови в Україні приділяють занадто багато уваги. Якби менше говорили, а більше робили, то було б усе добре. В Україні мова стала політичним чинником – щоб ділити людей.

Російська мова як друга державна прийнятна для України?

Подивімося, як живе нормальний світ. Наприклад, у Мельбурні багато греків. Там найбільша кількість греків, що проживають поза Афінами. Що робить міська влада? Дозволяє писати повідомлення англійською і грецькою мовами. І цим ми визнаємо, що в цьому регіоні живе багато греків. Але ніхто не вимагає зробити грецьку другою державною. І так з іншими національними спільнотами.

Нещодавно моя теща була в лікарні. Ми зробили їй табличку, що вона не володіє англійською, тому їй потрібен перекладач. І питання вирішено.

Якось я прийшов до ресторану попоїсти, і мені дали меню російською мовою. Українською чи англійською вони не мали. Що в такому випадку я мав би зробити? Піти геть? Чи офіціант мав би мені допомогти перекласти?

Під час Помаранчевої революції мій син поїхав спостерігачем у Луганськ. Телефоную до нього, він каже, що прийшов до ресторану. Запитую: «Що будеш їсти?» Син каже: «Не знаю, бо я нічого не розумію, тут усе тільки російською».

То ви не знаєте російської?

Ні, і не маю причин її вивчати. Це для мене все одно, що вивчати китайську. Чому, щоб приїжджати в Україну, мені треба вивчати російську мову? Бо хтось не може зрозуміти, що ми є в Україні?!

Не підтримую і тих, які ходять і дорікають, що хтось не розмовляє українською. Це теж не є вихід.

У вересні цього року Глава УГКЦ планує відвідати Австралію з душпастирським візитом…

Блаженніший Святослав – передусім духовний пастир. І кожен з вірних Церкви хоче побачити свого духовного батька. Візит Отця Церкви до своїх вірних – це завжди духовне оновлення для них.

Водночас це нагода показати Блаженнішому Святославові нашу Церкву в Австралії. Також ми ведемо переговори про його зустрічі з вищим керівництвом Австралії.

Ви, крім усього іншого, голова парафіяльної ради в катедральному соборі Мельбурна. Що це значить у вашому житті?

Я також є членом управи громади… Ми наче одна велика родина. Усі намагаються жити християнським життям і займатися щоденними проблемами парафії.

Наприклад, маємо катедральний собор, який було освячено ще 1963 року. Як і в кожній хаті, тут треба робити ремонт. На ремонт даху ми вже витратили 250 тисяч доларів, а тепер ще треба дати 100 тисяч. Тобто й такими справами треба займатися…

При парафії ми відкрили цілодобовий дитячий садок Святої Катерини. Там більшість дітей неукраїнці. Тобто це більш економічне питання, бо нам потрібно якось утримувати об’єкти, які набудували наші батьки. Мабуть, вони були більш жертовні, ніж ми. Маємо ще кафе «Трембіта», яке працює лише в неділю. Тут люди можуть поспілкуватися. Скажімо, вдови сидять аж до кінця, бо потім цілий тиждень знову будуть самі. Тож крім економічної, є ще соціальна складова.

Розумієте, парафія – це життя. Мої батьки все життя в неділю збиралися і йшли до церкви. І всі гуртувалися навколо Церкви.

Чи багато австралійців українського походження займають якісь високі посади в Австралії?

Певна кількість є. Ось зараз є молодий міністр планування Метью Гай. Приходить на всі наші заходи. Надіюся, що колись він стане прем’єр-міністром.

Також є бізнесмени. Наприклад, меценати Віктор і Марійка Рудевичі. Вони успішні в бізнесі, водночас надзвичайно щедрі. І Віктор заохочує інших бізнесменів до щедрості. (Сміється).

…Наші батьки, як я вже казав, дуже любили будувати. І сьогодні нам це все треба утримувати. Тому зараз відбувається оптимізація багатьох об’єктів. Те саме відбувається у Великобританії. Раніше українські громади були дуже великі, часто вони скупчувалися в маленьких містечках. Там і будували. Пізніше їхні діти й онуки почали виїжджати в міста, де було більше роботи.

Що для вас означає бути греко-католиком?

У моїй родині звертали велику увагу на християнське виховання. Великий вплив на мене мав владика Іван. Я тоді був керівником братської школи, навчання в якій проходило щосуботи. Було 250 дітей. І я щосуботи йшов до владики на півгодинну лекцію: вчився, що робити і чого не робити.

Також був такий отець Іван Болден. Отець Іван був ірландцем. Кілька років тому ми почали процес його канонізації. Його мова була англійська, а українською говорив «дужє добре» (імітація акценту англомовних. – Авт.). Отець Іван Болден щодня на клаптиках паперу писав: «Уся моя праця для Бога». Я завжди про це пам’ятаю... Усе, що ти робиш, пам’ятай, чому ти це робиш. Сьогодні ти, скажімо, директор чогось, а завтра можеш померти і будеш відповідати за те, що зробив чи не зробив.

Можливо, те, що робив отець Болден, – маленька річ, але якщо щодня задумуватися, що ти все робиш для Бога, то ця мала річ стає великою, з’являється дещо інша перспектива…

 

Розмовляла Оксана Климончук


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць