Стомлений, але вільний. Вихід з Дебальцевого
  • Суб, 07/03/2015 - 21:40

У програмі "Знаки Часу" на "Радіо Марія" Віктор Коваленко, 43-річний журналіст, фахівець із зв'язків з громадськістю, офіцер 40-го батальйону Збройних Сил України з цивільно-військових відносин розповідає про свій вихід з оточення з Дебальцевого.

Вед. - Слава Ісусу Христу!

Віктор Коваленко  - Навіки слава!

Вед. – Але перед тим, як почати нашу розмову, маю перед собою переклад. Це інтерв’ю п. Віктора для газети  Financial Times. Це американська газета, яка якраз пише про п. Віктора: «Через місяць після того, як Віктор Коваленко, 43-річний журналіст, мобілізований до української армії, був посланий в м. Дебальцеве, його соціальна мережа раптово замовкла. Друзі та родичі боялися найгіршого. Але у середу, 18 лютого, Коваленко так само несподівано вийшов на зв'язок стомлений, але вільний. Він був одним з тисяч українських бійці, яких було поспіхом виведено з розбомблених залишок стратегічного  залізничного вузла, зайнятого підтримуваними Росією       бойовиками після тижневої облоги».  Отже це початок інтерв’ю для Financial Times. Пане Вікторе, що було в цей час, коли зникли Ваші повідомлення в Фейсбуці?

В.К. – Так, я вже 6 місяців мобілізований до української армії і останні 2 місяці ми перебували в Дебальцеве разом з 40 батальйоном, до якого я належу. Так відбувалися справжні бойові дії. Ви напевно чули в новинах, і я можу підтвердити, що під час цих бойових дій ми не мали зв’язку, пропав мобільний зв'язок і пропав інтернет. Таким чином, ми були в вогневому мішку за 20 км від України, маючи лише одну дорогу, відрізані від світу, захищаючи свої позиції.

Вед. –Хочу представити ще більше п. Віктора. Пан Віктор – журналіст, мобілізований до української армії, працював на каналі 1+1, а також деякий час працював в католицькому медіа-центрі, також допомагав нам на радіо-Марія як волонтер. Якщо ви пам’ятаєте, в нас пів року тому звучала  книжка Габрієля Аморта «Сповідь екзорциста» і саме п. Віктор начитував нам цю книжку. А потім п. Віктор залишив свою працю журналіста -  саме в той час, коли збирався переїжджати в Америку до своєї дружини і дитини, прийшла повістка. Як відбувалися події далі?

В.К. – Я закінчив університет Шевченка,  військову кафедру і був офіцером запасу. Коли прийшла повістка, я не став відмовлятися, як багато хто. Це був мій обов’язок. Звичайно, було болісно,я розумів, що не побачуся з своєю сім'єю довгий і непередбачуваний час. Але мене так виховували, що треба було йти і виконувати свій обов’язок. Армія була в жалюгідному стані.  Я був мобілізований в Кривому Розі, там була звичайна військова частина, де багато чого не вистачало, де для найелементарніших речей треба було залучати волонтерів.

Вед. – Чи зараз ви бачити якісь зміни?

В.К. – Зараз набагато краще організована волонтерська праця і міністерство Оборони забезпечує багатьма речами. Міністерство видає і форму, і спальні мішки, і бронежилети, за які не кожен може заплатити великі гроші. А в серпні доводилось все діставати самому. Я з дружиною організовували збір коштів і забезпечили бронежилетами  та касками не тільки мене, а й бійців зі зводу - 19 чоловік – і наскільки я знаю, ці хлопці, з якими я тренувався, вони всі живі. Я дякую Богові й тим волонтерам, які нас епікерували.

Вед. – Ви спочатку мали навчання?

В.К. – Звичайно, нас спочатку навчали на полігоні з усіх видів озброєння. Треба було згадувати все, чому вчили на військовій кафедрі, бо командна робота, це трохи інше, ніж бути солдатом.  І за 20 років, коли я закінчив університет, змінилась тактика війни. Все доводилось вчити на ходу.

Вед. – Ви маєте незвичні обов’язки я к для військового офіцера – обов’язки прес-секретаря, розкажіть про це.

В.К. – Так, мене направили в листопаді до 40 батальйону і одним з моїх обов’язків як офіцера є підтримувати зв’язки з владою, волонтерами,  громадськими організаціями, пресою, і в тому числі з релігійними діячами, щоб солдати мали доступ до релігійних відправ. В Дебальцеве в нас була кімнатка, облаштована як християнський храм. Там були молитовники. Ця кімната перейшла нам  в спадок від 25 батальйону, який ми замінили. Туди до них приїжджали капелани, які сповідали бійців, відправляли літургії. А до нас не вдалося священикам приїхати – дуже погіршилась ситуація через постійні обстріли. І один греко-католицький священик, який вже мав до нас приїхати, передзвонив і сказав, що його поранено. І я зрозумів, що так як я маю певний досвід, треба, щоб молитви почали звучати в тому храмі.  І так зранку, вдень і  ввечері я приходив на 15, 20, 30 хвилин, читав молитви за бійців, які були поранені.

Вед. – Бійці приходили до вас?

В.К. – Бійці старалися приходити, але оскільки були зайняті, то не завжди. В основному я один молився. Але вони передавали мені свої прохання і казали: «Будь ласка, молися, продовжуй молитися, бо бачимо, що це працює». І заохочували мене. На жаль, в 40 батальйоні не всі люди є віруючі.  Вони декларують, що є віруючі, але не відвідують храми.  Хоча з повагою ставляться до людей, які вірують.

Вед. – Чи війна і небезпека змінює ставлення до віри, до Бога?

В.К. – Змінює. Я бачив, коли я молився, коли ми ховалися по підвалах під час обстрілів, я читав молитовник, навколо мене скупчувалися бійці і уважно слухали, приймаючи таким чином участь в молитві.

Вед. – Ви казали, що під час виходу з Дебальцеве, Ви прочитали тисячу «Богородице Діво, радуйся».

В.К. – Так, це мене врятувало. Я вдячний Богородиці  Діві Марії, що вона взяла під свій покров наш батальйон. Знаючи, що вервиця, розарій – це дуже потужна молитва, то всю дорогу - 4 години – я повторював: «Богородице Діво, радуйся». Я відчував захист, вважав, що треба триматись і продовжувати молитись – мабуть тисячі разів я повторив цю молитву. І коли ми в сьомій годині ранку приїхали в Артемівськ вільні, я вийшов з машини, обдивився її – на ній не було жодної пробоїни. Двері, правда, були вибиті і ми десь загубили їх. Хоч були постійні обстріли, ми три рази потрапляли в засідки, нас два рази накривало градами, але якимось чином всі ці снаряди не потрапляли в машину і жоден осколок не пошкодив тих бійців, які були зі мною в цій машині.

Вед. – Повернімось до початку. Коли Вас призвали, ви пройшли підготовку і лише потім вас відправили на схід, в зону бойових дій.  Чи було страшно, коли чули постріли і розуміли, що ці постріли спрямовані в Вас?

В.К. – Звичайно, було страшно, всі люди бояться, навіть наш командир батальйону казав, що немає такої людини, яка не боїться. Треба контролювати цей страх і покладатись на щось. Дуже добре,  що я покладався на Бога, на молитви і це був дуже сильний захист і надія для мене. Таким чином, я долав страх з допомогою молитов і розмов з Богом та Дівою Марією. Багато солдат знаходили інші виходи. Багато хто писали лист, дехто звертався, на жаль,  до алкоголю. Ми з цим боролися, звичайно, бо на війні алкоголь це небезпека. Тому молитва і розмова з Богом допомогли мені не з’їхати з глузду всі ці напружені дні.  То був  останній тиждень, коли обстріли були кожні 15-20 хв. Прилітали міни, розривались буквально поруч. Якби не було молитви і мого християнського досвіду, я був би в дуже важкому стані зараз.

Вед. – Ви згадували, що солдати писали листи. Ви ж писали щоденник, який можна прочитати у Фейсбуці на сторінці п. Коваленка. Чому Ви почали  його писати? Це також був певний вихід емоціям і переживанням?

В.К. – З одного боку психологи тим, хто переживає війну, радять писати, говорити про те, що переживають, тому що це є психологічна підтримка. А з іншого боку – ми тоді сиділи відрізані від світу, не було ніякого зв’язку,і я розумів, що хтось мусить розказати про все, що там відбувалося. І я почав по ночах, сидячи в підвалах, писати перші глави того щоденника. Просто записував, що відбувалося в деталях,  що я відчував і як розумів. В тому ж числі про загиблих товаришів, про тих, кого взяли в полон і як це сталося. Я писав, бо вірив, що вийду і опублікую, щоб люди знали правду, що ми пережили.

Вед. – Коли я переглядав Ваш щоденник, натрапив на відео, яке Ви виклали: Присяга в Дебальцеве сорокового батальйону під обстрілами. Бійці під обстрілами приймають присягу на вірність українському народу. Розкажіть, як Ви, як журналіст, який має більше бачити,  бачите українську армію зараз – чи є  паніка чи мужність, бажання боротися чи знеохочення?

В.К. – В армії люди розкриваються одразу на всі 100 відсотків. Це такі умови, де проявляються всі людські риси, як найгірше, так і найкраще.

Вед. – Що є найкраще?

В.К. – Один програміст з Дніпропетровська, Юрій Брехаря,  був командиром 60 людей, тримав опорний пункт. Ніхто б не подумав, що звичайний програміст зберіг всіх своїх людей, тримав бій майже впритул з противником, проявив себе чудовим командиром і вийшов цілим з своїми людьми. Оце є найкраще. Він заслуговує на найвищі нагороди. А найгіршим були зради, втечі. Люди шукали можливість втекти на лікарняний, або з мінімальною травмою втекти у госпіталь. Щоб потім щасливо з’явитись десь у Кривому Розі і намагатись тиснути руку. Одному з таких офіцерів я відмовився тиснути руку і сказав, що не хочу його бачити.

Вед. – Хочу спитати, чи можемо ми надіятись, чи можемо довіряти військовим, що вони захистять країну і будуть вірними цій присязі?

В.К. – Можемо. Ми повинні вірити до кінця.  Запевняю вас, слухані, що треба вірити українській армії, вона нас захистить. Звичайно, ми не такі досконалі як армії інших країн, але за 6 місяців українська армія дуже підсилилась і бойовий дух у нас високий. Справді, солдати і офіцері здатні і хочуть захищати нашу країну, як би це не було важко, навіть перед загрозою смерті. Тому не треба переживати, що буде найгірше. Просто потрібно вірити, допомагати, молитовною підтримкою найперше.

Моліться за наших військовослужбовців, за кожний батальйон, за кожний підрозділ, за тих, кого ви знаєте, ваших рідних, близьких.

Вед. – Тут, на Радіо Марії не бракує молитов за військових, за  армію, за Україну. Нам телефонують мами і дружини військових і теж просять про молитву.  Під час оточення в Дебальцеве багато просили поіменно молитись по Фейсбуку.  Але чим ще ми можемо допомогти, окрім молитви? Напевно,  що в багатьох наших парафіях наші священики організовують різні збірки для армії: грошей, одяг. Зо найбільше потребує армія у цей момент?

В.К.  -- Молитовників теж потребує, щоб у кожного солдата був свій молитовничок. Не важливо православний чи католицький - це на вибір солдата, але щоб вони були в наявності. Також іконки, я роздавав іконки, які були у нас в храмі і солдати їх брали. І потім, коли ми вийшли, один зі солдат підійшов до мене і каже: "Вікторе, я пам’ятаю, як ви дали мені ту іконку - ось вона, вона мене вберегла". І він справді вірив, що ця іконка символічно врятує його життя. Тому ми не можемо знати, як люди у середині відчувають свою віру, можливо вони не є такими, як ми розуміємо в класичному розумінні віруючими людьми, але десь в середині душі в них є те зерно Боже, тільки треба його підтримувати і дати йому розкриватися.

Вед. – Маю Вам віддати після закінчення програми від "Радіо Марія" понад 1000 медальйонів з Дівою Марією, щоб кожен солдат міг узяти. Воно не займає багато місця, але це медальйони, які говорять про об’явлення Діви Марії, які відбулися понад 100 років тому.

В.К.  -- У мене, до речі, теж є медальйон Діви Марії і хрестик з Дебальцеве, я його з собою ношу.

Вед. –  Ще маю запитання щодо наших ворогів. Знаємо, що Ісус Христос наказував їх любити. Розкажіть про тих, з ким ми воюємо, про сепаратистів, хто вони є такі: українці, які не хочуть бути з Україною чи росіяни, які прийшли. Чи мали ви з ними зустрічі?

В.К. --  Ми брали в полон деяких сепаратистів, вони самі здавалися. Серед них є різні люди: є кадрові російські військові, які теж беруть участь у цій війні, хоча Росія це старанно приховує. А є звичайні мешканці донецького регіону, які обдурені пропагандою і йдуть воювати, не зважаючи на те, що це їхня земля і частина України. І коли вони вбивали наших офіцерів і заволоділи нашими раціями, то мали наглість виходити в наш радіо-звязок і вимагали, щоб ми склали зброю. Звичайно, зброї ми не склали, але ми закликали їх припинити вогонь і встановити мир, вони погоджувалися, що мир потрібен, але тільки на їхніх умовах - щоб ми залишили їхню територію, як вони вважають, хоча насправді це територія України і вона повинна бути цілісною та інтегрованою частиною. Гадаю, що цей конфлікт рано чи пізно буде розв’язаний різними шляхами: як військовими, так і цивільними, політичними, дипломатичними - усіма можливими засобами. Але це прості люди, які зараз воюють проти України, там також є й найманці, звичайні найманці, які просто заробляють гроші. Це таки би мовити низький клас, низький прошарок, який живе в Росії, здебільшого люди, які мають судимості або сиділи в тюрмі, які для того, щоб відкупити свої судимості ідуть воювати.

Вед. –  Знаю також з інтернет-повідомлень, з новин, а також з Вашого щоденника, що там використовуються не тільки кулі та снаряди, а також психологічна зброя, коли ви отримуєте смс "Здавайтеся!", "Все втрачено" і т.д., тобто використовується психологічний тиск, коли солдати, які мають телефон, отримують на нього ці смс.

В.К. -- Було таке, але це робилося для того, щоб підірвати бойовий дух і це сіяло зерно сумнівів серед солдат. І найстрашніше, коли є сумнів у командирів, тоді батальйон перестає бути бойовою одиницею. Саме це було метою цієї пропаганди. Але на щастя, ми всі трималися разом, ми, офіцери, пояснювали, що означають ці смс, що це неправда і введення в оману, щоб цьому ніхто не вірив. Таким чином ми тримали під контролем весь батальйон, який виконував свої завдання.

Вед. –  Ви, як журналіст з досвідом, як людина, яка знає мови, в тому числі англійську, і з вами зв’язувалися після виходу з Дебальцеве американські, англійські ЗМІ, і їм ви розповідали про те, що відбувається в Україні. Розкажіть про цей ваш досвід.

В.К. -- Так, я володію англійською мовою і це просто збіг щасливих обставин, що після виходу з Дебальцеве весь світ хотів знати, що там відбулося. І наші прес-служби силових відомств, серед яких, нажаль, не багато офіцерів знають іноземні мови, тому багато хто дзвонив мені, і я англійською мовою виходив в ефір навіть на британське радіо в дебати з сепаратисткою, де пояснював, чому українська армія там воює, що ми відстоюємо свою свободу і територіальну цілісність. Моя місія, коли я все розповідав західним журналістам, полягала в тому, щоб підтримати Україну інформаційно, підтримати кожного з наших солдатів і пояснити світові, що відбулося насправді, щоб вони не отримали перекручену інформацію десь з Росії, а щоб отримували інформацію в тому числі і від мене. Правдива інформація - це основа для прийняття правильних рішень. Якщо світ буде мати правдиву інформацію, тоді вони зможуть нам краще допомогти впоратися з цією війною, дати нам таку допомогу, яка справді буде дуже корисною.

Вед. –  Скажіть, що найбільше запам’яталося з часу цих військових дій? Ось зараз ви повернулися, маєте таку відпустку, потім знов повертаєтеся на війну. І зараз, коли ви в Києві, вдома, що найбільше згадується?

В.К. -- Згадуються, перш за все, люди, їхні героїчні вчинки, офіцер-майор, який жив зі мною у кімнаті, а потім загинув, майор Баколенко Олександр. Він кадровий військовий, який пішов на пенсію, але був мобілізований і для мене він став прикладом справжнього офіцера з честю. Олександр загинув як герой, його розстріляла диверсійна група під час бою, коли він не склав зброї.

Вед. –  Ви писали у вашому щоденнику, що диверсійна група переодяглася в українську форму і таким обманом заманила в засідку.

В.К. -- Так, і саме там Олександр загинув, не склав зброю, а для мене став прикладом як офіцера, так і людини. Він не був віруючою людино, але слухав мої молитви і навіть заохочував мене, коли я щоденно почав молитися у тому храмі за наших бійців. Тоді сталося таке маленьке диво, коли протягом всіх перших 10 днів, що я молився, у нас не було загиблих в батальйоні і всі це бачили, а цей майор-офіцер Баколенко підходить до мене і каже: "Вікторе, це працює. Продовжуй молитися за наших хлопців, щоб не було загиблих". І це справді маленьке диво, молитви були почуті Богом і протягом перших 10 днів у нас не було вбитих.

Вед. –  І зараз, коли ви у відпустці, ви говорили, що відчувається, що повернулися з війни, відчувається, як казали колись "афганський синдром" у тих військових, які виходили з Афганістану, а тут певно "Донбаський синдром". Що воно конкретно означає: сниться війна, є переживання?

В.К. -- Ви ж мене знаєте, отче Олексію, вже багато років і пам’ятаєте, що рік тому я був більш жвавий, веселий, рухливий, а зараз я стомлений, і це той синдром.

Вед. –  Тобто це не тільки фізична втома?

В.К. -- Не тільки фізична, але й моральна. Але цей синдром пройде, його можна вилікувати, мені психологи-волонтери в Артемівську розповідали, що треба бути готовим до різних проявів цього синдрому, до яких я готовий. Мені війна починає снитися по ночах і я не можу заснути. І це важко, але всі солдати, які переживають подібне, потребують такої психологічної допомоги. Думаю, священики теж можуть брати участь у духовній допомозі таким солдатам, вислуховуючи їхні сповіді чи просто розмови, підтримуючи їх духовно, морально, даючи їм надію на те, що Бог з ними і Він не залишить їх на одинці.

Вед. –  Зараз буде ротація у наших військах, наші хлопці будуть повертатися, теж будемо їх зустрічати в наших домівках, парафіях, на вулицях наших міст. І яку пораду можете дати нашим мама, бабцям, священикам про те, як з ними розмовляти, що казати. От ви, чого потребуєте найбільше?

В.К. -- По-перше, просто підходьте до кожного і обіймайте, щиро, тепло, просто на вулиці навіть. Обійми - це дуже сильна підтримка, скажіть "Дякую" обов’язково, бо в хлопців нерви дуже натягнуті зараз. Тому будь-яке слово, обійми, підтримка, рукопотискання дають зрозуміти, що все не було даремно. Для солдатів головне розуміти, що їхня жертва, зусилля не були даремними і люди їм вдячні. Таким чином ви будете їм підтримувати, а вони не будуть відчувати себе покинутими напризволяще, щоб вони не думали, що вони там воювали, а це нікому не потрібно.

Вед. –  Дякуємо вам! Коли ви знову повертаєтеся до війська?

В.К. -- Уже через декілька днів поїду з Києва і знову буду на своїй базі, де ми будемо відновлювати наш батальйон, нашу боєздатність і чекати далі на виконання наступних завдань, які перед нами будуть покладені.

Вед. –  Будемо молитися за вас. На жаль, наш час в ефірі вичерпано, тому прошу вас помолитися тут в ефірі "Радіо Марія" молитву, яку ви молилися у Дебальцеве.

В.К. – «Богородице Діво…»


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць