ВБИВСТВО ЧИ ЗАХИСТ?

Вбивство – чи знешкодження несправедливого нападника? Католицька Церква чітко розмежо­вує безкомпромісне ставлення до заповіді “Не вбивай” та справедливий опір і право на захист від аг­ресора, коли громадяни держави-жертви агресії навіть зобов’язані стати до національної оборони. А правителя-агресора, який самовільно розпоряджається життями та добром своїх підвладних за допомогою війни (отже, і несе за це повну відповідальність), ще у XVI ст. було названо не володарем, а тираном.

Такий висновок зробив розробник міжнародного права, домініка­нець Франциск де Вітторія. Коли ці слова пролунали 15 січня 2014 р. в Києві в рамках виступу “Чи благос­ловив би Бог силовий характер Май­дану?”, ми й гадки не мали, як вони актуалізуються вже за кілька тижнів.

Майдан, який став не лише рево­люцією гідності, а й протестом су­мління, виявив багато: агресор-сусід не хоче незалежної держави поруч, на­томість бажає колонізувати всіх і вся. Українці масово долучилися до оборо­ни країни; багато хто запрагнув допо­могти армії. Почалася антитерористична операція (АТО), і перед нами знову шерег питань… Про те, як де-факто за таких умов розуміти заповідь “Не вби­вай”, читачам “КВ” розповість о. Петро БАЛОГ ОР автор згаданої доповіді про силове протистояння.

Отче, яке значення ми загалом вкладаємо в П’яту Божу заповідь?

У цієї заповіді завжди було ши­роке розуміння, яке включало в себе неможливість кривдити людину, завдавати шкоди здоров’ю (своєму або чужому) тощо. Має вона і вузьке ро­зуміння, воно конкретне: нікому не можна відбирати життя.

Однак тут Церква завжди зважала на обставини, коли виникала потреба захищатися та вести справедливу бо­ротьбу. Адекватний захист (аж до за­подіяння смерті нападникові) ніколи не вважався прямим убивством. Саме цим пояснюється факт існування в Церкві благословення воїнів.

Тут варто згадати слова Христа: “Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо закон і пророки” (Лк 7, 12). Звісно, розуміти цей заклик потрібно у світлі обов’язку захищати, а не фальшивого “упокорення” перед чиїмись непра­ведними діями.

Сучасне суспільство має безліч спокус стосовно П’ятої заповіді. Йдеться і про буцімто “право” на абор­ти та евтаназію (легалізоване самогуб­ство), інші виклики у сфері біоетики тощо. Право людини на природний початок життя, безпечне життя в утробі матері, народження та природну смерть треба ледь не відвойовувати, і ця війна нерідко ще більш абсурдна, ніж та, що зі зброєю в руках.

До речі, про зброю. Питання сучасного озброєння породжує безліч проблем для християнина…

1994 року Україна відмовилася від ядерної зброї, отже, зброї масового знищення в Україні немає. Ми можемо розраховувати лише на локальне знешкодження противника: на арти­лерію, танки, військову авіацію… Хоча нині громадянське суспільство зага­лом дуже чутливе до застосування зброї як такої: перевищення допусти­мих норм викликає осуд світу.

Інша справа, що важко воювати, коли противник прикривається мир­ним населенням, а хід війни відстежує через медіа ввесь світ, по-різному трактуючи події. Жертви серед мир­ного населення, тактичні помилки, вдалі й невдалі бої – під час воєн ці трагедії були завжди, але не завжди був Інтернет і ТБ, куди відразу потрапляє інформація про це.

Нині у світі існують прийоми мінімізації ризиків для мирного насе­лення, однак ми все одно не маємо настільки розвинутих технологій, як, наприклад, у США, щоби життя мир­них мешканців зовсім не потрапляло під загрозу. Тут варто позитивно згада­ти про початок створення коридору для евакуації населення з зони АТО, спроби бодай мінімально забезпечити потреби біженців – хоча ми тільки вчи­мося вирішувати всі ці питання, що й не дивно, зважаючи на те, у якому стані армія була ще в березні цього року.

Чи ми часом не в глухому куті?..

Ситуація не ідеальна. Стан війни – це стан зла. Бог не хоче цього. Але це наслідки злих учинків людини, що накопичувалися іноді протягом ба­гатьох століть. Війна відображає якусь соціальну несправедливість: агресор хоче щось відібрати, нав’язати свою волю тощо. Конфлікт двох політиків може стати трагедією для двох країн; тиранія когось одного може зруйнува­ти і його країну, і її мешканців, і стати бідою для країни-жертви.

Натомість ті, хто захищаються, мають моральне право на захист: вони борються зі злом. Але методами такого ж зла, чи не так? І знову диле­ма. Тому силові методи морально до­пустимі лише тоді, коли всі інші вичерпано, а шансу на результативні пе­ремовини (з дотриманням справед­ливого права відстоювати благо для своєї спільноти) немає. Тоді власне життя і свободу доводиться захищати ціною здоров’я, а то і життя – і свого, і противника. Але саме той, хто пер­шим запрагнув несправедливості, і несе за це відповідальність.

Проте буває і неадекватний за­хист, так би мовити. Коли уряд США розпочав війну в Іраку як буцімто “відповідь” на теракти 11 вересня 2001 р., св. Йоан Павло ІІ виступив категорично проти, вимагаючи, щоби ніколи більше і за жодних умов не було чогось подібного. Бо тоді йшло­ся тільки про помноження зла.

Стан неоголошеної війни ста­вить ще й такі питання: країна атакована ззовні, агресор цього категорично не визнає. Точиться, крім того, інформаційна війна, за­вдяки якій агресор вербує нових на­йманців…

Так, російська влада намагається нав’язати нам стан буцімто грома­дянської війни, що не відповідає дійсності. Колись виникла теорія про те, що ХХІ ст. стане часом “гібрид­них”, тобто змішаних, війн, і ця ідея підтверджується. Ідеться про нові ме­тоди війни, фактично – методи спец­служб, які діють зовсім інакше, ніж військові. Це методи хитрості, обма­ну та вдавання, а не прямого нападу, як колись. Без оголошень, без прямо­го втручання армії – але це війна. Так виникає нове визначення війни, яка пізнається за своїми наслідками, а не за початком. Приклад – окупація Криму, російська військова техніка на Донбасі, фінансування бойовиків (війна чужими руками, чужий гріх). Усе це наслідки, але причиною є фак­тичний стан війни, у яку Україну втя­гує російська влада. Але це справжня війна, і, отже, треба діяти адекватно.

Зараз тривають дискусії про те, чи має в кожному домі бути вогнепальна зброя. Яка Ваша дум­ка про це?

Колись, ідучи в подорож, навіть св. Домінік брав зі собою холодну зброю для захисту. У Середньовіччі це було звичайною справою, зважаю­чи на кількість розбійників на дорогах.

Сьогодні дуже багато людей, на­приклад, у США, легально володіють вогнепальною зброєю, і я не чув, щоби Церква протестувала з цього приводу. Періодично трапляються випадки, коли неадекватні підлітки беруть зброю в батьків і вчинюють розстріл – але всі усвідомлюють, що один такий випадок за півроку-рік на майже 320 млн. населення ще нічого не доводить. (Наприклад, 2009 року в Росії було вчинено 21 603 вбивства, а в США – 13 636. Хоча чисельність на­селення у Штатах удвічі більша, а на 100 осіб там налічується майже сто одиниць зброї, тоді як у РФ – лише близько дев’яти. – прим. “КВ”)

Варто пам’ятати, що зброя дає право на захист у крайньому разі, а не на вбивство. Заради захисту вперше стріляють у повітря, удруге – по но­гах і лише потім на знищення. Це принцип відповідальності, який забороняє перевищувати рівень допус­тимої самооборони.

В Україні на руках громадян пе­ребуває десь близько 2 млн. одиниць вогнепальної зброї (включно з мис­ливською). І це питання, чи готові ми до більш масового озброєння, так би мовити. Натомість не викликає дис­кусій те, що дістати дозвіл та мати зброю повинна лише повністю адекватна й відповідальна людина, психічна стійкість якої не підлягає сумнівам. Та цього питання не варто боятися: набагато страшніше, коли в країні багато нелегальної зброї в неадекватних осіб, що кожного року спричинює безліч трагедій серед наших громадян.

 

о. Петро Степан Балог ОР, 36 років, місце народження – м. Мукачеве. У 19 років вступив до Ордену Проповідників (домініканців). Від 2010 року служить як священик та викладач в Інсти­туті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві. Докто­рант богослов’я (Університет Адама Міцкевича, По­знань, Польща), спеціалізація – догматика. Захоп­люється екуменічною теологією, патристикою, ек-лезіологією. Біритуаліст, тобто має право служити як у візантійському, так і в латинському обрядах. З улюбле­них цитат: “Те, що ви будували роками, може бути зруй­новано вмить – усе одно продовжуйте будувати”.

 

About The Author