ВІРТУАЛЬНІСТЬ ЯК ЗАГРОЗА
  • Пон, 08/12/2014 - 21:15

Геніальний дует Дон Жуана і Церліни «La ci darem la mano» з Моцартової опери «Don Giovanni» своєю музикою і словами є однією з найкращих ілюстрацій того, як спокусник безневинними, на перший погляд, жестами, речами, клятвами та обіцянками зваблює свою жертву, щоб – перетворивши її на об’єкт задоволення своїх бажань – використати і викинути, як поламану іграшку. І тільки щасливий збіг обставин у сюжеті рятує Церліну від особистої трагедії.

Хтось скаже, що такими є суворі реалії життя, або – жорстокі реалії політики.

Насправді, це – сувора реальність нашого часу, часу віртуальності, життя в примарних ілюзіях, життя, цілковито відірваного від реальності, коли реальні сигнали реальності або не доходять до людини, або вона помилково витрактовує їх у світлі власних віртуальних ілюзій. І віртуальність, як хтивий Дон Жуан, зваблює не одну Церліну, а практично всю цивілізацію на хибні стежки трагічних помилок, розчарувань, невдач і пустопорожньої балаканини, призводячи до трагедії етнічні та релігійні групи і народи.

В українському суспільстві, яке ніяк не хоче розпрощатися з ілюзіями, віртуальності не зруйнувала навіть війна. Більшість українського загалу живе в ілюзії, що хтось щось за нас зробить. Якщо трагедія війни усе ж таки змусила, бодай частину українського суспільства доєднатися до допомоги військовим, то опікуючись над сім’ями загиблих і поранених, український загал продовжує жити в ілюзії, що це ще зробить держава. Так би насправді мало бути. Але наша реальність відмінна, на жаль, кардинально відмінна від такого ідеального стану, коли держава дійсно опікується постраждалими героями.

Навіть якщо і є розуміння того, що держава не в змозі виконати цю свою функцію, то все одно більшість ще надіється, що ту опіку і поміч вершитиме хтось другий. Казан на забаві, який гості заповнили водою заміть горівки, – чудова ілюстрація стану нашого суспільства. Якщо ми не беремо участі (хоча б своїми грошима) в опіці над потребуючими, то годі тут говорити про соціальну відповідальність в українському суспільстві. А як збудувати нормальну державу за велетенської соціальної безвідповідальності суспільства? Це річ неможлива.

Хочемо викорінити хабарництво, а самі даємо/беремо хабарі, хочемо викорінити корупцію, а самі використовуємо кумівство і зв’язки, хочемо перемоги у війні, а самі не докладаємо жодних зусиль до цього, ніби нас це не стосується і «війна десь там».

Кожен з нас народжується в стані первородного гріха – довершеним егоцентриком. Щойно народжене немовля – маленьке ангелятко, насправді, має досить таки великі ріжки на своїй «безневинній» голівочці. Його не цікавлять інші – воно повністю сконцентроване на своїх особистих потребах – їсти, спати, бути сухим, колисатися. Його не обходить, що мама чи тато вже ледве стоять на ногах. «Дай» – це основний імператив його існування. Такими ми залишаємося впродовж усього життя … якщо не відкриваємося на Боже спасенне діяння!

Саме тому слід зазначити, що реальні суспільні, економічні, політичні зміни в нашій країні є неможливими без навернення до Бога, як це влучно зауважив на початку нового тижня у своїй проповіді Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Ми подивляємо посткомуністичні суспільства Середньої Європи у їхній здатності до таких змін. Але одночасно не хочемо зауважувати одну просту реальність – ці суспільні перетворення сталися там, найперше, завдяки тому, що це країни глибокої реальної, а не віртуальної християнської традиції. Не можна не зауважувати, що флагманом таких змін є наш західний сусід – Польща, де християнською традицією, пропри всі зауваги, пронизане усе суспільство. А в самому хвості плетуться Болгарія, Румунія, Албанія, Сербія, Чорногорія, – саме там відбувалася скупульозніша дихристиянізація, аніж в інших країнах соцтабору.

З іншого боку, на жаль, і в самому християнстві не все так гладко, як би хотілося. І минулий тиждень це підтвердив. 

Доволі тривожним сигналом того, що віртуалізація глибоко проникла в саме християнство, стала заява Префекта конгрегації у справах віри, кардинала Герхада Мюллера. Виступаючи на засіданні Міжнародної теологічної комісії, яку він сам і очолює, кардинал вважав за потрібне наголосити, що теологія, відділена від життя віруючих, це уже не теологія, а делікатна христологічна єресь.

Спроби відірвати теологію від реального життя Церкви як об’єднаної громади народу Божого уже неодноразово породжували безплідні документи, скандали і розчарування. І не останнім з таких документів є так звана Баламандська декларація, яка нічого крім замішання, нерозуміння, згіршення у середовищі вірних не принесла. Відірвана від реального життя Церкви, егоїстично сконцентрована на самій собі, теологія стає неплідною і навіть шкідливою, породжуючи у своїй віртуальності різноманітних чудовиськ.

На жаль, віртуальність, здається, косить ряди не тільки теологів, але, як на те виглядає, дісталася навіть туди, де завжди переважала доктрина «реальної політики». Так, глава ватиканської дипломатії Архиєпископ Домінік Мамберті, цілком слушно заявивши, що ОБСЄ в українському конфлікті показала себе абсолютно неефективною, у той же ж час зауважив, що доцільнішим рішенням, на його думку, є діалог і переговори. Складається враження, дай Боже, щоб воно було цілком помилкове, що ватиканські чиновники, перебувають у віртуальному світі, в якому РФ є договороспосібною стороною. Якщо, боронь Боже, це виявиться правдою, то українських католиків, незалежно від їхньої приналежності до одної, другої чи третьої Церкви свого права, очікують не найлегші часи. Адже в такому випадку цілком реальною стає можливість торгів з агресором, з тим, хто не тільки не збирається дотримуватись ним же підписаних договорів, але й сам є першочерговою причиною руйнування міжнародного миру.

Порушення збоку РФ Будапештського меморандуму – найсерйозніша міна під нерозповсюдження ядерної зброї. Адже московські гарантії виявились нічого не вартим папірцем. Відповідно слабка реальна реакція США та Великобританії на московитську агресію проти України, спроби ЄС забути про анексію Криму, ставлять під серйозний сумнів здатність Заходу дотримуватись власних гарантій. А спроби загравання з керівництвом РФ взагалі перебувають поза межами здорового глузду. Адже поведінка РФ в Криму, під Іловайськом, у питаннях Мінських домовленостей вказує на те, що ця країна не збирається вести серйозного діалогу, щобільше – дотримуватись жодних домовленостей. То про який діалог і переговори тут може йтися. Ті, хто щиро вірить у можливість осягнути мир в Україні виключно через переговори і діалог, є, насправді, жертвами власних ілюзій. Адже РФ – це агресор, який не збирається ні про що домовлятися, щоб мало хоча б який натяк на справедливість. А без справедливого миру неможливий тривкий мир.

Деструктивність РФ – це не тільки причина страждань українських християн, але й християн Близького Сходу. Активність РФ на Близькому Сході уже призвела і до зникнення світської опозиції в Сирії, й до того що антиасадівська опозиція тепер стала зборищем радикальних ісламістів. А постачання зброї терористичній «Хізбаллі», яке не припиняє РФ, взагалі виключає РФ з адекватних гравців на Близькому Сході. 

Тому всяка спроба загравання з РФ – це небезпечна ілюзія.

Московія – і ніхто інший – повністю відповідальна за страждання Донбасу, Сирії, Іраку. Її загравання з радикальним ісламом й ісламським тероризмом, розпалювання через брехливу пропаганду ворожнечі, фінансування та політично-дипломатична підтримка міжнародного тероризму на Донбасі, Сирії, Лівані, Ізраїлі, – виразно вказують на терористичний характер РФ, яка не гребує навіть найпідлішими засобами, щоб осягнути свої власні цілі, а тому й усякі переговори вона вестиме виключно з однією метою: «кинути» учасників цих переговорів. І Москва, як політична, так і релігійна, уже неодноразово це довела своєю поведінкою. До всього, Московщина своїх жертв «робить» нападниками, заперечує очевидні факти, постійно відверто бреше. Йти на повідку її начебто мирних пропозиціїй – це вияв наївності Церліни, готової віддатися домаганням Дон Жуана. Там, щоправда, небезпека була меншою – могла постраждати тільки Церліна, її обручник, її батьки. Тут ціна наївності значно вища – народи, етнічні чи релігійні спільноти.

Сподіваймося, що найстарша у світі дипломатія не піддасться милому співу московських сирен.

Здається, цілком доречно буде нагадати, що саме минулого тижня у РФ та її церкви стався черговий приступ антиукраїнської істерики. Так на саму пропозицію Папи Франциска зустрітися з московським патріархом Кірілом Московський патріархат відреагував миттєво, офіційно заперечивши саму можливість такої зустрічі принаймні доти, поки УГКЦ не почне підтримувати російських терористів на Донбасі й Кримі й не розірве усіляких контактів з УПЦ КП та УАПЦ.

До розпалювання антиукраїнської істерики приєднався і сам патріарх Кіріл, він вкотре звинуватив українських військових у навмисному обстрілі храмів Московського патріархату в Україні, а УГКЦ – що вона начебто використовує ситуацію міжправославного конфлікту на свою користь. Звісно, Кіріл не оминув звинувачень на адресу УПЦ КП, яка, з його слів, насильно захоплює храми Московського патріархату в центрі та на заході України. Також і в УПЦ МП вирішили підспівати антиукраїнській пропаганді Москви. Так замісник голови Синодального відділу із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України УПЦ МП архімандрит Лука (Винарчук) у своєму інтерв’ю виданню «Независимая газета» поскаржився, що начебто в АТО не хочуть брати капеланів з священства УПЦ МП і що держава надає пріоритет тільки політично правильним церквам. Здається, що московсько-православному чиновнику навіть не спало на гадку, що воїни в АТО не прагнуть, щоб патріархат, який підтримує терористів і плодить священиків-терористів й антиукраїнських агітаторів, вершив якесь душпастирство серед них.

Доречно зазначити, що усе це відбувалося синхронно з інформаційним нападом на українських християн збоку державних установ РФ. Ось така симфонія церкви і держави в московитському варіанті.

На тлі такого розвитку ситуації позиція Українського Греко-Католицького Єпископату, який не тільки не перестає спам’ятовувати українське суспільство, але й докладає максимум зусиль, щоб донести до західного світу правду про ситуацію в Україні, дає надію, що ситуація не така вже й безпросвітна, і в світі, завойованому віртуальністю, усе ще можна почути правду реальності.

Як би там не було – наша надія має своїм джерелом Бога, а не людський світ. Тому не варто впадати у розпуку. Варто штурмувати Небеса своїми молитвами! 


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць