"Все, що робить Церква, має мати євангелізаційну мету", - Блаженніший Святослав про деякі фундаментальні питання
  • Чтв, 23/08/2012 - 00:00

ПРО ДУШПАСТИРСЬКУ ТА ІНФОРМАЦІЙНУ СТРАТЕГІЮ УГКЦ

 

 

Ваше Блаженство, наші владики свого часу прийняли стратегію розвитку УГКЦ на наступні 10 років. Чи ця стратегія буде опублікована, чи можливо це якийсь таємний документ виключно для внутрішнього користування тільки для єпископату?

 

Хочу запевнити, що Синод не приймає ніяких таємних документів (сміється– ред.), зокрема, коли йдеться про розвиток нашої Церкви. Взагалі, коли ми вживаємо слово «стратегія» – я вже кілька разів говорив про те, що воно трошки не відповідне до тої дійсності, про яку ми говоримо – то, радше, йдеться про душпастирський план розвитку і життя нашої Церкви. Коли ж говорити про бачення розвитку нашої Церкви на наступні 10 років, то його ми вже опублікували під назвою – «Жива парафія як місце зустрічі з живим Христом».

 

Ми не хочемо робити нічого іншого, а тільки справді активно, повноцінно, повнокровно служити нашим людям. Ми цілком свідомо поставили акцент на парафії, а не на рухові чи якійсь групі людей – молоді, родинах, інтелектуалах, адже саме парафія є місцем зустрічі всіх цих груп: соціальних, вікових… І парафія – основна клітина церковного організму. Думаю, якщо ми будемо щось робити для життя Церкви, а воно не дійде до парафії, не зробить душпастирське служіння якіснішим, не активізує життя власне парафій, то такий план розвитку Церкви буде приречений на невдачу, бо люди у звичайній, скажімо, сільській парафії реально з того ніколи не скористають.

 

Чи цей душпастирський план розвитку УГКЦ зазнає якихось змін після того, як у жовтні Синод єпископів Католицької Церкви прийме кінцевий документ щодо Нової Євангелізації. Чи цей документ буде мати якийсь вплив на життя нашої Церкви?

Дуже дякую за запитання, позаяк це нагода висвітлити цілу передісторію опрацювання цього душпастирського плану, а з іншого боку – можливість показати, як наша Церква вже була залучена в підготовці до цього Папського Синоду. Вже сама ідея опрацювати таку стратегію розвитку Церкви з’явилася в контексті євангелізації. Але водночас ми зрозуміли, що євангелізація – не є одна із багатьох інших ділянок життя Церкви. Все, що робить Церква, має мати євангелізаційну мету.

Бо не можна сказати, що ми працюємо над катехизацією, але ми не зважаємо на євангелізацію; не можна сказати, що ми вишколюємо духовенство і монашество, але ми не ставимо собі за мету євангелізацію в тому всьому, що робимо. Тобто євангелізація – голошення Христового Євангелія, Доброї Новини – це є щось, що Церква робить у всій своїй діяльності: навчальній, богослужбовій, освячуючій чи навіть адміністративній. І саме праця над цим питанням: як в сучасних обставинах життя нашої Церкви ефективно євангелізувати, ефективно душпастирювати, вилилась у працю над стратегією, тому що наші єпископи намагалися побачити нашу Церкву в перспективі десятиліть. Цей душпастирський план за своєю суттю від початку був євангелізаційним.

Що ж до Папського Синоду, то, готуючись до нього, Єпископська Конференція і Синод єпископів кожної Східної Католицької Церкви працювали над дуже розлогим  запитником, який надсилав Секретаріят Папського Синоду. Там були, я би сказав, дуже глибокі та чіткі питання, і у відповідях ми теж конкретизували наше бачення стратегії розвитку нашої Церкви. До прикладу, сьогодні Католицька Церква в Західній Європі дуже широко використовує такий метод тієї ж євангелізації, яку започаткувала Папська Рада у справах культури під назвою «Cortile dei gentili». Українською мовою це «Двір язичників» чи, ліпше, «Двір невіруючих». Ця програма мала значні результати у Франції, Німеччині та інших країнах. І в тому запитнику було питання: як у вас відбулася ця програма  «Cortile dei gentili». А в нас, в Україні, такого ще не було. І це прямий виклик Церкві – вийти до діалогу з невіруючими людьми у нашій країні, тому таке запитання змусило нас до певної міри навіть вийти поза межі, які охоплюють наших віруючих людей, і поглянути на тих, хто, можливо, ще неєвангелізований, і шукати способу і методів розмови з ним.

Секретар Папського Синоду, отримуючи відповіді на питання, приготував попередній документ, який називається «Instrumentum laboris», іншими словами, це чорновий варіант підсумкового документу, над яким Папський Синод буде застановлятися протягом трьох тижнів. Це те, що трохи пізніше будемо впроваджувати у життя як висновок цього Папського Синоду. Хочу Вам сказати, що з чотирьох розділів цього документу перший якраз пояснює, що таке нова євангелізація, і чітко пропонує ствердити на загальноцерковному рівні, що метою нової євангелізації є допомогти сучасній людині пережити особисту живу зустріч з Ісусом Христом. І дуже приємно, що ця центральна ідея у повному об’ємі увійшла до назви нашої стратегії.

Цього року я мав нагоду бути на особистій аудієнції у Святішого Отця, де хотів підсумувати перший рік свого служіння як новообраний Глава Церкви. Я розповів про наш план, у якому ми ставимо акцент саме на парафії, і це Папі дуже сподобалося. Він сказав, що ми таким чином пропонуємо, з одного боку, дуже традиційний підхід до розуміння євангелізаційної місії Церкви, а з іншого боку – дуже сучасний, навіть постмодерний, оскільки звертаємо увагу на персональний, особистий духовний досвід кожного віруючого, який повинен бути живим членом тої чи іншої парафіяльної спільноти.

 

Ваше Блаженство, не так давно, перебуваючи з візитом в Україні, Високопреосвященний Архиєпископ Клаудіо Марія Челлі, Голова Папської ради соціальної комунікації, зізнався, що Церква на загальносвітовому рівні немає випрацьованої чіткої інформаційної стратегії, і через це багато добрих ініціатив Церкви просто захлинаються у щоденному світовому інформаційному потоці. І це до певної міри – закономірно, бо, як Ви згадали, наше суспільство – це суспільство епохи постмодерни, і як таке воно перш за все – суспільство інформаційне. Звідси, навіть якщо у нашій Церкві будуть відбуватися геройські чудеса віри, а суспільство про це не буде поінформоване, то це не вийде за межі наших храмів, а отже не матиме жодного впливу на суспільний загал. Чи має наша Церква якусь інформаційну стратегію, як доносити потрібну інформацію до українського суспільства?

Я абсолютно погоджуюся і з висновками Архиєпископа Челлі, і з Вашими висновками – якщо Церква не є присутня в інформаційному просторі, то, згідно з правилами життя сучасного суспільства, вона зникає із суспільної присутності як така. Щобільше, я тепер починаю значно частіше зауважувати, що не тільки наші вірні, але наше духовенство отримує інформацію про свою власну Церкву, про її життя, навіть про її вчення саме з джерел масової інформації, а не церковної. Отож, питання поінформованості чи недопоінформованості, а відтак пошуків кращого контакту із своїми віруючими, це є щось, що сьогодні є в центрі особливої уваги Церкви.

Якраз тому і була створена Папська Рада соціальної комунікації, оскільки Католицька Церква сьогодні розглядає ці засоби масової комунікації (це слово мені більше подобається, тому що комунікація має на меті ввести кожного, хто отримує інформацію, в діалог) як необхідний середник, засіб для євангелізації, тобто для поширення Божого слова у сучасній культурі. Я теж мав нагоду багато спілкуватися з Архиєпископом Челлі, і він говорив, що Церква сьогодні намагається розрізнити, які сучасні засоби комунікації, інформації є відповідними для завдання євангелізації. Наприклад, на думку Архиєпископа Челлі, Twitter дуже ефективний засіб, щоб поширювати короткі фрази: мало слів, але багато глибокого змісту, а Facebook не такий зручний, щоби при помочі цього інструменту поширювати Боже слово. Отож, можливо, відсутність чіткої сформованої стратегії на рівні Папської Ради соціальної комунікації полягає якраз у тому, що відбувається процес розрізнення тих засобів, які вартує застосовувати, а які ні.

Коли ж говорити про інформаційну стратегію нашої Церкви, то ми над нею активно працюємо. Ми теж поки що не маємо чітко сформульованого плану дій. Але, думаю, що ми з часом його випрацюємо, але в контексті стратегії розвитку цілої Церкви, тобто це не буде якась паралельна, протилежна чи незалежна складова, але вона завжди має бути інтегрована у все те, що Церква хоче робити. Зараз ми вивчаємо нашу аудиторію. До речі, чи не вперше той етап вивчення показав, що ми часом маємо набагато більшу аудиторію поза межами наших спільнот, аніж всередині Церкви. І тому наші фахівці говорять про внутрішню і зовнішню аудиторію нашої Церкви, а це нас зобов’язує навіть певні слова підбирати для зовнішній аудиторії, які би, можливо, були дуже звичними для тих, хто належить до внутрішньої аудиторії і таке інше. Тобто перші кроки в цій темі ми вже зробили, певне бачення є, стратегію випрацьовуємо. Сподіваюся, що вона справді буде ефективною і допоможе нам в нашій євангелізаційній місії.

 

СВЯТЕ ПИСЬМО, ЛІТУРГІЙНІ ТЕКСТИ, ДОКУМЕНТИ ВЧИТЕЛЬСЬКОГО УРЯДУ ТА ОТЦІ ЦЕРКВИ - СТОВПИ НАШОЇ ОРТОДОКСІЇ, ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ ПЕРЕКЛАДУ

Ваше Блаженство, Ви згадали, що навіть деякі священики довідуються про свою Церкву з інших інформаційних джерел. Видається, що подібна ситуація і з нашими вірними, особливо у тому що стосується третього стовпа (перші два – Святе Письмо та богослужбові тексти) православності Католицької Церкви, тобто документів Учительського Уряду Церкви. Як наша Церква планує зарадити цьому? Зокрема, чи можна очікувати перекладів усіх документів?

Дякую і за це питання, безперечно, в такому суспільстві, яке за своєю культурою здебільшого не є католицьким, не завжди чітко розуміється важливість того, що ми зазвичай називаємо Учительським Урядом Церкви. Оскільки його не мають ні православні, ні протестанти, а ним є служіння Вселенського Архиєрея. І щоб висловити свою думку стосовно клонування людини чи штучного запліднення, до прикладу, Православна Церква мусить збирати один за другим великі Собори, Синоди. Позаяк ми маємо Учительський Уряд, то дуже важливо робити все, щоб наші вірні мали можливість почути голос Папи. Думаю, що ми у цьому напрямку ще далеко не все зробили.

Ми ще перебуваємо в періоді рецепції православного вчення Другого Ватиканського Собору. Я підкреслюю: православного вчення, бо є дуже багато різних помилкових інтерпретацій цього Собору. Можна сказати, що ми працюємо над вдосконаленням перекладу текстів Другого Ватиканського Собору. Хоча маємо одинокий переклад тих документів на українську мову, який був зроблений оо. Василиянами безпосередньо під час або після його завершення.

Тепер новий, виправлений переклад вже приготував Інститут релігії і суспільства УКУ і у найближчі місяці, сподіваюся, наша Церква отримає нове видання. Інші документи, тобто енцикліки, постсинодальні папські листи і послання чи звернення, скажу Вам чесно – ми сьогодні їх перекладаємо досить спорадично. Відповідно до наших потреб або тих чи інших зацікавлень. Систематичного перекладу усіх документів Апостольської Столиці, зокрема учительського уряду Пап, в нас як такого немає.

Скажімо, коли ми опрацьовували програму статевого виховання, тоді перекладали ті тексти, які Апостольський Престіл, зокрема Папи, видали на цю тему. Тобто переклад поки що тематичний. Коли говорити вже безпосередньо про понтифікат блаженного Папи Івана Павла ІІ, Богу дякувати, якось так складалося, що тільки виходила нова енцикліка відразу ж з’являвся її свіжий переклад. Сподіваюся, що з розвитком наших можливостей, наших структур, а теж з появою фахових богословів-перекладачів такі переклади будуть щораз систематичнішими і якіснішими.

 

Чи Вас особисто задовольняє кількість перекладів Святого Письма українською мовою і їхня якість? Видається, що в інших країнах, це постійний процес, існують десятки різних перекладів, звичайно, не всі апробовані Церковною Владою, але…

Сказати, що я задоволений перекладами, які існують, означає зупинити вдосконалення перекладацької діяльності Святого Письма, тому, безперечно, кожен переклад завжди буде недосконалим. Я думаю, що Церква, яка проповідує Боже Слово, яка Його щораз повинна втілювати в ту нову культуру, яка має свою специфічну мову, де смислове навантаження того чи іншого слова з року в рік змінюється, має постійно інтерпретувати Боже Слово, наново перекладаючи його. Переклади Святого Письма завжди були авторськими. У більшості країн світу, як Ви згадували, такі авторські переклади вже стали анахронізмом, сьогодні біблійна наука вважає, що одна особа усіх тонкощів того перекладу в світлі сучасної науки богословської, філологічної, біблійної не здатна здійснити. Тому, думаю, перед нами ще є ця нова епоха перекладів Святого Письма.

Зараз  маємо офіційний, найбільш вживаний переклад, який використовували навіть, коли  писали Катехизм нашої Церкви – це переклад Хоменка. Можна дискутувати над його досконалістю, але це переклад, який здійснив наш католицький український священик, його прийняло українське біблійне товариство, бо він справді здійснений з оригіналів, а відтак його уживають усі конфесії в Україні, зокрема протестанти. То це, я би так сказав, спільний знаменник, який ми сьогодні маємо. Безперечно, цей переклад,відповідно до потреб чи можливостей українського слова, вже є невистачальним. Якщо хтось слідкує за моїми проповідями, бачить, що я часто полемізую з нашими сучасними перекладами і намагаюся вжити те слово, яке є в оригіналі,щоб докладніше пояснити духовне значення того Божого слова, яке проповідник покликаний передати Божому людові під час проповідування.

Отож, ми дякуємо Богові за отця Хоменка, за його працю. Ми гордимося, що цей переклад оцінило українське Біблійне Товариство, і з нього користають не лише греко-католики, але всі конфесії в Україні, але ми дивимося вперед і, думаю, будемо рухатися щораз до досконалішого і ближчого до оригіналу способу передачі Божого слова.

 

А чи планується  реформа перекладів ще одного стовпа нашої православності, на який ми опираємося, кажучи: «як молимося, так і віримо», – богослужбових текстів з  церковнослов’янської мови?

Існує стара святоотцівська аксіома «lex orandi – lex credendi – lex agendi», тобто, правило молитви стає для нас правилом віри, а відтак правилом життя. Єдність тих трьох правил якраз і забезпечує цю інтегральність віри, яку ми і звемо ортодоксальністю. Бо ортодоксальність це не є тільки непомильність, але і її цілісність. Якщо якийсь один з фрагментів опустити, то бракує цілісності, і тоді не можна вже більше говорити про ортодоксальність віри. Я би сказав, що питання перекладу богослужбових текстів є, можливо, одним з найболючіших питань життя нашої Церкви і, безперечно, є під пильною увагою нашого Синоду і моєю як глави Церкви, бо я відповідальний від першої особи за правило молитви нашої Церкви.

І сьогодні це переклади богослужбових текстів на різні мови: англійська, німецька, французька, іспанська, португальська. Що ж до перекладу саме на українську мову, то хочу Вам сказати, що праця ведеться дуже кропітка, і ми щораз шукаємо ліпшого механізму.

Є такі два моменти, про які вартує згадати. Перше – це є переклад Літургії. Ми сьогодні маємо текст, який до певної міри є апробований Синодом нашої Церкви, більше відомий як «Синодальний Служебник». До цього часу були два різних варіанти – переклад Патріярха Йосифа, і переклад власне Синодальний. Щоб уніфікувати богослужбову практику, Синод акцептував один переклад, але не тому, що він був досконаліший, а тому, що він був більше поширений. Тепер наша Літургійна комісія під проводом Преосвященного владики Венедикта Алексійчука має завдання представити на Синоді групу редакторів, які будуть працювати в імені Синоду з певними повноваженнями над покращенням цього тексту. Ми мусимо мати якусь основу, пізніше будемо намагатися її вдосконалювати. Думаю, праця цієї комісії триватиме не один рік. І подавати до богослужбового вжитку тексти будемо в міру того, скільки вже буде опрацьовано.

Друга складова – молитвослов. Це і молитва часослова, до якої зобов’язані усі наші священики, диякони і богопосвячені особи, а також наші щоденні молитви, яких ми повинні вчити дітей, бо існують ще й різні переклади щоденних молитов на українську мову. Переклад, яким користуємось зараз, це «Василиянка» – праця оо. Василиян для приватного вжитку, але оскільки нічого іншого не було, знову ж таки рішенням Синоду його подано як  текст, який можна вживати для молитви цілої Церкви.

Ви цілком слушно зауважуєте, що дуже мала частина Літургійної спадщини молитви Церкви, перекладена на українську мову. Пригадую ще в 90-тих роках оо. Василияни в Римі, які фактично були господарями цього молитвослова, планували випустити чотиритомне видання, взоруючись, можливо, на практику греків, греко-католицького екзархату Атенського, які випустили на грецькій мові чотиритомник. І, очевидно, що тоді в чотири томи можна помістити багато більше літургійного богословського матеріалу з Октоїху, Мінеї  Тріоді Постової, Квітної і так зробити доступнішою можливість для літургійної молитви українською мовою. Пізніше, мабуть з об’єктивних причин, та ідея не вдалася, але я знаю, що минулого року була проведена окрема конференція, присвячена річниці виходу у світ молитвослова, де були висловлені зауваження, і ми будемо працювати над цим. Це є одним з моїх пріоритетних завдань, які я поставив перед Літургійною комісією:відредагувати і опрацювати нове видання цього молитвослова, тому що це духовна пожива молитви для мого духовенства і монашества. Якщо я хочу дбати про розвиток нашої церкви, потрібно щораз досконаліше і ширше подавати правило молитви для нашого духовенства і монашества, і тоді можна говорити про якісь наступні похідні.

І також хочу закликати усіх небайдужих до цієї праці допомагати, тому що ми говоримо про правило молитви Церкви як такої.

У світлі виходу нового Катехизму нашої Церкви ми вже зредагували кінцеву версію катехизмової частини, а відтак – щоденних молитов. Ця редакція відбулася на основі дуже ґрунтовного вивчення усієї попередньої спадщини нашої Церкви. Ми брали до уваги Катехизм святого Йосафата, Катехизм Никити Будки, Катехизм  Йосипа Сліпого, Катехизм Католицької Церкви, компендіум Катехизму Католицької Церкви, відтак різні переклади молитов, які існували в тому контексті на українську мову і подали як уніфікований текст, якого сьогодні повинні навчати наших дітей,друкувати усі церковні видання.

 

Ваше Блаженство, ще одне питання про переклади, і тоді про переклади закінчимо:  багатюща спадщина Отців Церкви, Вчителів Церкви практично недоступна для більшості наших  вірних. Чи Церква планує якусь акцію щодо таких перекладів, чи це суто приватна ініціатива таких видавництв як «Свічадо» і «Місіонер»?

Хочу сказати, що в кінці 90-х років, коли формувалася Львівська Богословська Академія, а відтак народився Український Католицький Університет, отець-доктор Борис Ґудзяк, ректор Академії, пізніше перший ректор Українського Католицького Університету, проголосив таке гасло «Ad fontes» («До джерел») і висловив свою мрію, щоби ми в українській мові мали те, що французькою зветься «Sources chrétiennes» (Християнські джерела). Ви добре знаєте, що одним з найавторитетніших критичних текстів видань творів святих Отців сьогодні вже не є «Патрологія» о. Жака Поля Міня, а це сталось так саме тому, що є «Sources chrétiennes»: і оригінальний текст і  переклад на одну з сучасних європейських мов, в цьому випадку – французьку. Щось подібного потребувала і потребує наша Церква. Отець Борис говорив про «Sources chrétiennes ukrainien», тобто систематичний науковий переклад джерельної бази для богословів, в цьому випадку, творів святих Отців.

На жаль, такий проект до кінця не був запущений, тому що він дуже коштовний, потребує підготовки великої плеяди перекладачів, а відтак – часу. Я недавно довідався, що владика-номінант Борис встановив окрему премію, яку назвав іменем свого батька, для тих, хто займається такого типу перекладами. Сьогодні це є не дуже популярна праця серед богословів, бо хто перекладає твори Отців Церкви, той дає джерело для когось іншого. Він нічого нового не відкриває. Але просто удоступнює святоотцівські джерела для нових поколінь богословів, без яких вони не можуть обійтися.

Очевидно можна піти лінією меншого спротиву і робити переклади не дуже досконалі, не дуже наукові, переклади з інших перекладів, що й робиться сьогодні. Але я думаю, що це є не той підхід – відкриття джерел, який ми потребуємо для фундаментальної богословської праці, яка могла б спричинитися для того патристичного ренесансу серед богословія аскетично духовного життя нашої Церкви сьогодні. Я би дуже хотів, щоби вся наша Церква підтримала ідею владики Бориса Ґудзяка і, дай Боже, щоб в контексті з стратегією розвитку нашої Церкви ця ідея «Sources chrétiennes ukrainien» не тільки знайшла підтримку, але й почала вже нарешті реалізовуватись.

 

Ваше Блаженство, я би відважився у такому разі спитати ще про критичне видання Святого Письма, хоч обіцяв вже більше не питати про переклади.  Чи передбачається, і, відповідно, чи є якась форма такого двомовного видання Денцінґера, тепер вже Денцінґера-Гюнерманна?

Щиро Вам скажу, мені поки що невідома серйозна ініціатива, щоб це робити. Знову ж таки ми забагато відразу всього хочемо. Сподіваюся, коли ми будемо мати бодай добрий український переклад Святого Письма, тоді можна буде говорити про критичні  видання,  бо це потрібно для науковців. 

Щодо перекладу Денцінґера на українську мову, то це є збірник найосновніших догматичних текстів з історії Вчительського Уряду Церкви. Так само завжди є двомовник, тому що є оригінал, а відтак – переклад на доступну мову. Це праця для науковців нашої Церкви на майбутнє. І хоча ще навіть не чув, щоби була ініціатива таке зробити, але якби вона з’явилась, безперечно, я б її підтримав.

 

А чи можете розкрити секрет, чи видання документів Другого Ватиканського Собору, про яке Ви згадували, буде двомовне чи тільки українською мовою?

Щиро кажучи, не знаю, я не бачив цього проекту. Можливо, і не варто забігати наперед для того, щоб увага наших читачів була більше зосереджена до появи цього видання.     

Думаю, що, по-перше, коли буде добрий український переклад, по-друге, справжня наукова зацікавленість у двомовному виданні, а по-третє, коли будуть доброчинці, готові допомогти таке видання зробити, тоді ця справа буде значно простіша.

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ТА СОЦІУМ ПОТРЕБУЮТЬ НОВОЇ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

Ваше Блаженство, тепер хочу спитати про дещо зовсім інше: у нашій народній традиційній культурі збережено дуже багато елементів, які прийшли до нас ще з давніх поганських часів. І свого часу вони не були християнізовані, не були  охрещені. Як наша Церква буде ставитися до таких речей — буде старитися такі поганські релікти охрестити, тобто ввести в життя Церкви, надаючи їм християнського змісту, чи буде боротися проти того? Наприклад: на Пасху стріляють – вбивають чорта, тобто Перун вбиває Велеса і після того йде дощ, тобто маємо обливаний понеділок. Може, це екстремний випадок, але таких випадків є дуже і дуже багато, вони несуть ще старий поганський зміст, хоч їм вдалося інкультуруватися  в християнство.

Коли ми подивимося на традицію євангелізації слов’янської культури, скажімо так, бо про українську культуру в ширшому значенні було б неправильно говорити, наші рівноапостольні вчителі та проповідники Кирило і Методій, князь Володимир та інші,  вносячи християнство в українську культуру, завжди намагалися діяти  у світлі притчі Христа про закваску. Тобто вносилася євангельська закваска, яка мала преобразити, перемінити ту культуру, не знищити її, але надати їй духовного змісту. 

Чому? Тому що Отці Церкви вважали, що кожна культура має у собі насінини Логосу, Божого Слова. І коли ми  проповідуємо Євангеліє, де Боже Слово є з великої букви, та проповідь не є антикультурнаі не знищує якісь цивілізації, а навпаки – допомагає цій культурі розквітнути. Якщо це колись сталося, то це провина тих євангелізаторів, які це робили. І лише у амбієнті Духа Святого кожна людська культура може розкрити свій потенціал. Думаю, що це є дуже глибокий Божий підхід до євангелізації культури, який ми повинні використовувати і сьогодні. Але потрібно підійти уважним поглядом, який Отці Церкви називали мудрістю, второпністю. З грецької ἡφρόνιμα – це здатність мудро мислити, розуміти з Божої премудрості. Якщо ми бачимо, що наша культура ще до кінця не євангелізована або з’являються нові елементи, які потрібно розкрити у світлі Божого слова, то це є завданням для нової євангелізації.

Звичайно, що є такі елементи, на які потрібно серйозно зважати. Наприклад, стріляти на Пасху – я не впевнений, що це добрий звичай, тим більше, що ми сьогодні його не до кінця розуміємо, і не всі це роблять. Тому треба справді виходити з душпастирської мудрості Церкви. Потрібно бути дуже уважними до тої культури, в якій ми живемо, відчувати різні тенденції її розвитку і не відставати у постійній праці євангелізації.

 

З одного боку маємо культуру, а з іншого – український соціум і його соціальні проблеми. Часом складається враження, що наша Церква мало реагує саме на соціальні проблеми? Чи це так, чи це просто міф?

Щоб відповісти на це питання, я хочу дещо розповісти, а тоді висновок напроситься сам собою. Кілька років тому Інститут і суспільства УКУ випустив окремий, досить грубий том, в якому зібрав і подав до загального вжитку соціальні документи та послання Української Греко-Католицької Церкви з часу виходу Її з підпілля, якщо не помиляюсь.

І це видимий спосіб сказати, що наша Церква завжди була чутлива до потреб свого народу, проповідувала до його серця в нутрі його життя. Можливо, назву кілька тем, які привернули увагу науковців після виходу цього Збірника.

Найперша – це послання нашого Синоду щодо затримки заробітної платні. Думаю, всі пригадують, яке це було соціальне лихо 1990–2000 рр. І наші владики чіткого говорили, що це гріх, який кличе про пімсту до неба. Наступна проблема – корупція. Тут наша Церква завжди була безкомпромісною, оскільки корупція на стільки шкодить, що нищить особу як таку. Інша тема, яку постійно піднімаємо, це заробітчанство і феномен масового виїзду наших співвітчизників закордон, різні оцінки цього феномену, а відтак – необхідності душпастирської опіки. Бо в багатьох випадках тільки Церква є і була одиноким голосом цих людей, які змушені полишити свою батьківщину, а там, куди приїжджають, вони безправні, визискувані, тому лише в Церкві можуть знайти якусь допомогу, чи соціальні елементи, які їм потрібні.

Коли йдеться про сталі моменти, то Церква висловлюється і буде далі висловлюватися про певні соціальні теми життя нашого суспільства, голосячи соціальну доктрину Католицької Церкви. Кілька років тому українською мовою вийшов Компендіум соціальної доктрини Католицької Церкви, і ми завжди наголошуємо, що навчання соціальної доктрини Церкви – це складова частина євангелізації, проголошення Божого слова.

Отже, є кілька сталих моментів, коли ми на цю тему висловлюємося. Наприклад, щороку збирається Синод УГКЦ, і де б він не збирався: чи в Україні, чи в США, чи в Бразилії, чи в Канаді, Синод завжди пише листа до Президента України про злободенні проблеми, які турбують наших вірних, хто би не був президентом. Метою є голос наших вірних щодо соціальних проблем, які ці люди переживають. Другий момент, коли Церква висловлюється, є День незалежності. Щороку Глава Церкви пише коротке привітання, а минулого року я видав Послання, де якраз йдеться про ті проблеми соціального будівництва суспільного життя, які ми зараз переживаємо. І очевидно, коли в Україні відбуваються вибори, завжди ми пишемо послання від Синоду єпископів, щоб дати певні напрямні для наших людей, і вказати на проблеми, які треба мати на увазі, коли ми обираємо нову владу, закликаємо до звіту стару владу, і усуваємо від влади когось, хто не сповнив наші сподівання.

Наступний цікавий інструмент для голосу Церкви у суспільстві – знову ж таки невтручання в політику – це праця ВРЦ і РО. Останніми роками ця громадська організація набирає щораз більшої ваги. Позаяк українське суспільство потребує моральних орієнтирів, і коли всі Церкви однозгідно висловлюють свою думку щодо цієї чи іншої проблеми, то усе суспільство це чує і серйозно реагує. Останнім прикладом цього звернення до суспільства, яке навіть не було від ВРЦ і РО, а від трьох найбільших Церков України: УГКЦ, УПЦ МП і УПЦ Київського Патріархату, яке ми оприлюднили 1 грудня минулого року, коли українці святкували річницю референдуму. Тоді ми звернулися до українців щодо духовного коріння сучасної економічної кризи, тобто це було слово на дуже злободенні питання українського суспільства. У  своїй частині цього звернення я аспірувався до енцикліки Папи Бенедикта ХІV «Caritas in veritate», це для мене була основа, щоб висловити позицію Католицької Церкви, і хочу сказати, що нас почули.

Отож Церква говорить про соціальні питання: часто і систематично. Говорить і сама, як Синод єпископів, і в форматі співпраці з іншими Церквами та конфесіями. І я сподіваюсь, що ми ніколи не припинимо цього робити. Тому що Церква є Мати і Учителька життя. Якщо ми не будемо звертатися до конкретного життя і не будемо висвітлювати у світлі Христового Євангелія цих проблем, тоді, справді, голос Церкви стане якимось абстрактним і дуже неактуальним і не матиме жодного впливу на життя для своїх вірних.

 

Ваше Блаженство, це може бути до певної міри соціальним питанням, а може бути питанням функціонування Церкви, але наскільки вдається спостерігати наші парафії в містах і в селах живуть своїм окремим життям. Складається таке враження, що ми маємо якусь «high church» на великих парафіях i «low church» на сільських парафіях, особливо в глухеньких селах, де є основна кількість наших вірних. Часами складається враження, що поміж ними немає жодної комунікації, що в часі просторі кожна з них існує незалежно від іншої. На скільки цей міф має підґрунтя в реальному житті?

Хочу сказати, що перед тим, як сформулювати стратегію нашої Церкви і сконцентрувати нашу увагу на парафії, наші владики, і не тільки владики, а й священики, богопосвячені особи, і миряни, запитували себе, якими сьогодні є наші парафії. Я б не дуже погодився з цією класифікацією «high church» і «low church». Я би сказав,що у нас є парафії різного рівня інтенсивності життя, а відтак, очевидно, парафії різних регіонів. Тобто у нас є парафії, які тільки народжуються, які розвиваються, а також уже розвинуті парафії, що досить потужно діють. Є парафії у стадії стагнації, є й вмираючі парафії. І це не залежно від того, чи вони є у місті, чи в селі, чи в Центральній Україні, чи в Західній, чи в США, чи в Канаді, чи в Аргентині. Той динамізм розвитку парафії від її зародку до завмирання, є точніший, коли ми хочемо охарактеризувати види парафій.

Безперечно парафія віддзеркалює обличчя своїх парафіян: якщо її складають наші селяни, то вона буде мати один динамізм і специфіку, по-іншому вона буде виглядати парафія, яку можемо назвати академічне капеланство, її буде складати студентство якогось ВНЗ. Це різна специфіка, до якої ми повинні бути відкритими. Очевидно, що є певна тенденція закриватися в інтересах свої спільноти. Але це тенденція гріховності людської природи. Гріх є той, що закриває людину і перетворює її на егоїста, який думає про себе, ставить в центр свої приватні інтереси. Це може стосуватися парафії, єпископської консисторії, руху… І тому ми повинні боротися з тою тенденцією до відчуження та ізоляції на всіх рівнях церковного життя. І вчити наших людей, що Церква – це Сопричастя, треба вчити наших людей і священиків дивитися на Церкву трошки ширше, аніж його власне село чи місто, чи район.

Пригадую, свого часу Блажeнніший Любомир говорив, що нам треба позбутися єресі Галичанства, тобто Україна – не тільки Галичина. А УГКЦ – не є лише галицькою Церквою. Тому нам треба відкрити ширші горизонти розуміння того всеохоплюючого церковного життя нашої Церкви, яку ми звемо глобальною. І саме єпископ має бути отим осердям сопричастя різних спільнот і громад у його єпархії. Митрополит має бути осердям сопричасті єпархій у його митрополії, щоб жодна з них не жила своїм окремим життям. А Глава Церкви – осердя всецерковного єднання і сопричастя нашої Церкви, Яка живе в різних країнах. І про ту внутрішню єдність Церкви, її монолітність ми повинні дбати на усіх рівнях.

 

РЕЛІГІЙНА БЕЗГРАМОТНІСТЬ ТА МАЛА АКТИВНІСТЬ МИРЯН - БОЛЮЧІ ТОЧКИ НАШОГО ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ

 

Ваше Блаженство, до певної міри ми діткнули цього питання, але все ж воно існує – проблема тотальної непрокатехизованості наших вірних, незнання навіть не догм, а якихось постулатів і правил, коли питання вірності ортодоксії Вселенської Церкви, питання вірності православності, воно десь узагалі збоку і не хвилює ні вірних, ні до певної міри клир. Як Церква планує зарадити цьому лиху, чи це питання включене в стратегію розвитку нашої Церкви?

Дуже дякую за це питання. Думаю, воно є ключове. Сьогодні у нашій Церкві рівень релігійної неграмотності дуже високий, багато осіб, які вважають себе вірними саме УГКЦ, не розуміють чи знають достатньо добре віровчення цієї Церкви.

Згідно з останніми дослідженнями, бачимо, що сьогодні багато людей вважають, що віра це релігійне почуття, а ми знаємо, з вчення Церкви, що віра – це чеснота. І віра завжди має раціональний елемент. Св. Августин казав: «Я розумію для того, щоб вірити, і вірю, щоб розуміти». Апостол Павло наказує кожному з нас, щоб ми були готові у кожний момент представити рації нашої з вами віри і надії. Це справді одне з нелегких завдань нашої Церкви.

Хтось би міг сказати, що це незнання пов’язане з тим, що Україна пережила тоталітарний період свого існування, що було заборонено християнське виховання і навчання і так далі. Але уся Католицька Церква у вільному світі переживає ідентичну ситуацію. Я це можу стверджувати на основі свого досвіду в Латинській Америці. Те саме говорять наші єпископи з різних країн світу. Сьогодні релігійна безграмотність на загал у світі росте з катастрофічною швидкістю, що країни старого християнства, які ніколи не знали тоталітарних режимів, починають втрачати віру. І тому-то Святіший Отець цього року проголосить Рік Віри в Католицькій Церкві. Проблема існує і дуже серйозна.

Що ми робимо у нашій Церкві? Найперше, відразу, коли Церква вийшла з підпілля, ми намагалися налагодити відповідну мережу катехитичного виховання. Щоби кожна наша спільнота, кожна наша парафія перетворилася на середовище навчання віри. Не тільки під час недільної проповіді священика, яка теж, безперечно, повинна бути і катехитичною, але у ширшому контексті: навчання віри як можливість і нагода пізнати правди віри через катехизацію. За двадцять років, я би сказав, ця мережа розвивається. Чи вона сьогодні є достатня? Ні. І тому катехизація є одна із перших складових стратегії нашої Церкви. Катехизація і виховання віруючих людей у парафіях до свідомої віри, до свідомого сприйняття тої чистоти, повноти католицького віровчення, про яке Ви згадували, а відтак належна формація духовенства і монашества. Отож, та освітня складова, вона є домінуючою, зокрема, коли хтось почитає моє Послання, яке я написав про живу парафію, там це сказано чітко. Сьогодні, відповідно до рішень Синоду нашої Церкви, коли у якійсь парафії немає катехитичної школи, то тоді душпастирська діяльність такого пароха кваліфікується як незадовільна. Хоча би той парох збудував церкву зі золотими куполами.

 

Тут теж треба наголосити, що дуже часто є помилкове уявлення про катехизацію. Більшість наших людей часом думають, що катехизація – це є щось, що стосується тільки дітей, яких ми готуємо тільки до прийняття Святий Тайн, Першої Сповіді і урочистого Святого Причастя.

Отож, користуючись, можливо, навіть цим інтерв’ю, хочу сказати: «Ні!». Кожен християнин повинен зростати у пізнанні глибин правди своєї віри все своє життя. І тому Церква, наша Церква сьогодні намагатиметься помагати нашим людям і цій дорозі. Ми опрацьовуємо окрему програму катехизації для дорослих, окрему програму так званого катехуменату осіб, які приступають до Хрещення вже у дорослому віці. А для того, щоби дати фундамент, допомогу для такого пізнання правд католицької віри, яку зберігає у своїй традиції наша Церква, – це є приготування і подання до рук наших віруючих Катехизму нашої Церкви «Христос – наша Пасха». До речі, хочу сказати, що цей Катехизм наші вірні читають. Знаю, що в багатьох парафіях кожної неділі люди збираються перед Вечірнею чи після Вечірні й читають його разом. Дуже дякую за такі ініціативи і сподіваюся, що той Катехизм стане ще однією можливістю зробити доступним відкриття і пізнання правд своєї віри. Хочу теж нагадати, що це обов’язок кожного християнина.

 

У нас в Церкві можна спостерегти, що у деяких питаннях немає одностайності клиру. Тобто, частина клиру застерігає вірян перед використанням гомеопатії як перед гріхом проти першої Божої заповіді. А інші – рекомендують своїм вірним гомеопатичні препарати. Це створює своєрідну, відважився б сказати, духовну шизофренію в людей. Є й інші подібні питання. Як розібратися в тому, хто правий, хто винен, і як тому зарадити? Може, в кінцевому результаті, нашій Церкві потрібна якась комісія чи конгрегація у справах віри, так як це має Вселенська Церква?

Безперечно, нам життя представляє щораз то нові виклики, нові проблеми, пов’язані з тими чи іншими сучасними захопленнями. І ми їх постійно повинні оцінювати у світлі віри нашої Церкви. У такий спосіб розвивається Учительський Уряд Церкви: виникає проблема – в Церкві певна застанова, і тоді Церква чітко і ясно висловлюється про це.

Щодо гомеопатії як такої, то часто під тим словом розуміють дуже різні речі. Хтось називає гомеопатією так звані народні методи лікування, а хтось бачить, що гомеопатія – це використання методів, які були винайдені саме проти християнської віри. Але про це мало хто знає. З одного боку гомеопатію часом пропагують як щось, що може бути альтернативою до традиційної медицини, і часом наші лікарі кажуть: «А, ці ліки на травах». (сміється – ред.) Тобто існує дуже багато фальшивих понять на цю тему. Але насправді йдеться не про якісь традиційні методи лікування або нетрадиційні, а про справжній окультизм. І в такому випадку потрібно чітко сказати – усілякий окультизм є гріхом. І тут потрібно бути у послусі Учительському Уряду Церкви.

Хочу також звернути Вашу увагу на те, що є ще багато інших тем, на які Церква чітко висловилася, але які донині не завжди одностайно сприймають, навіть не одностайно пояснюють, в тому числі наші духовні особи. Наприклад, деякі елементи подружньої моралі. Скажімо, деякі священики перейшли до нас з Православної Церкви, вони, можливо, мали іншу освіту, іншу формацію. Для багатьох з них важко навчати людей, що контрацепція – це гріх проти подружньої чистоти. Отож, є такі елементи, де Церква чітко висловилась, а тепер перед нашим духовенством, і також переді мною, стоїть завдання послуху Вчительському Уряду Церкви.

Відповідаючи на другу частину Вашого питання, хочу довести до відома, що в нас вже є відповідна структура, яка виконує ті функції, які звичайно на рівні Вселенської Церкви належать до Конгрегації доктрини віри. В нас це називається Богословський Відділ нашої Курії. Він має чувати над чистотою доктрини нашої Церкви, коли ми щось пишемо, коли приймаємо рішення, видаємо документи. І Богословський Відділ періодично готує різні документи. Останній документ, який вийшов з благословення Синоду, це документ про аборти – моральна оцінка штучного переривання вагітності в світлі Вчення Церкви. Наступний документ стосуватиметься позиції Церкви щодо гендерної ідеології та її похідних. Цей відділ також буде готувати науково-практичну конференцію в листопаді.

 

Ваше Блаженство, наше мирянство дуже часто є пасивне до заходів Церкви, мирянські рухи маргіналізовані, відсутні авторитетні мирянські лідери. Як бути в такій ситуації?

Я погоджуюся з Вашим висновком, зокрема, він справджується, коли ми говоримо про Україну. Бо в інших наших єпархіях, в інших країнах світу ця ситуація виглядає інакше. В Україні для більшості абсолютним лідером у парафіяльній спільноті чи у церковній спільноті є священик. Тут є певні причини: об’єктивні і суб’єктивні. Часто наші люди бояться брати ініціативу. А деколи наші отці бояться давати комусь ініціативу. Так само, ми в минулому мали справді непростий період розрізнення: кому можна довіряти, а кому не можна. Саме тому більше довіри до духовенства, що успішно використовують сучасні сектантські угрупування, переодягаються на священиків чи сестер-монахинь, щоб в дешевий спосіб завоювати довіру наших людей. У самих мирян довіра одне до одного значно менша, але ми це бачимо як певне завдання. Неможливо говорити про живу парафію, якщо там єдиним лідером буде священик. Сьогодні священики скаржаться, що наш народ пасивний, відтак зорганізувати якусь акцію на парафії стає щораз важче. І розчарування, небажання бути активним має тенденцію до зростання. А ми собі не уявляємо живої, діючої парафії без живого активного мирянства. Якраз тому цей рік в нашій Церкві є проголошений Роком Мирянина. Центральною темою Синоду єпископів нашої Церкви у Канаді якраз буде роль і місія мирян у Церкві. Тому, з одного боку, ми хочемо підсумувати досвід мирянського служіння у нашій Церкві. Зокрема, в Канаді ми маємо дуже цікаві приклади наших активних мирян, які фактично зберегли і збудували там Церкву. Хочемо також пригадати життя підпільної Церкви в Україні. Якби не наше віддане Церкві мирянство, то наша Церква в період знищення її структур, арештів духовенства перестала би існувати. Наша Церква вижила в підпіллі завдяки живим, активним, безстрашним мирянам, які були готові за Неї, навіть за священика віддати своє життя. Тому ми цей досвід хочемо підсумувати і активізувати наше мирянство, запрошуючи його до активної участі в житті Церкви.

 

розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський спеціально для "Католицького Оглядача"


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць