НКДБ, УГКЦ та націоналістичне підпілля
  • Чтв, 23/07/2015 - 15:04

Як 70 років тому радянська влада руками одних і тих же функціонерів боролася з церквою та підпіллям

Прихід більшовиків на Галичину у вересні 1939 року майже одразу позначився масовими репресіями супроти місцевого населення. Під переслідування потрапили як церковні, так і політичні діячі різних таборів. Мала відмінність полягала в тому, що за релігійні справи формально не ув’язнювали, а от політична діяльність була прямим свідченням «зради Батьківщини». Відтак, щоб арештувати священика, йому приписували політичні обвинувачення, в тому числі й членство в ОУН. Промовистий факт: коли ув’язнили настоятельку монастиря студиток матір Йосифу (Олену Вітер), то від неї під тортурами вимагали зізнання того, що Митрополит Андрей Шептицький був членом ОУН!

Коли ж більшовики в 1944 році вдруге повернулися на Галичину, то вже діяли обачніше. Націоналістичний рух із підпільної організації переріс у цілу повстанську армію, а це неабияк заважало утвердженню нової влади. До того ж ще тривали воєнні дії.

Смерть Шептицького та перебрання керівництва над УГКЦ новим Митрополитом Йосифом Сліпим дозволило НКДБ розпочати стосунки із греко-католиками з «чистого аркуша». Для початку, Митрополита Йосифа поставили перед вимогою публічного засудження повстанського руху.

Перше послання Йосифа Сліпого до вірних було спрямоване на засуд політичних вбивств, а найгостріший момент, який міг би стосуватись націоналістів звучав так: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов батьківщини на ненависти і вбивстві тих, що не належать до їх партії та не приймають їх поглядів…»

Цей текст не задовольнив органи безпеки, адже там не лише не було жодної прямої згадки ОУН чи УПА, але його «підсунули» владі, не поширивши серед вірних.

У цей же ж час мала відбутися, планована ще за життя Шептицького поїздка делегації УГКЦ до Москви. Між іншим, дослідники віднайшли в архівах записку отця Григорія Костельника до Митрополита Сліпого, в якій він вимагав  в документі, скерованому до влади, вписати назву УПА. Сліпий на це не пішов, проте під час перебування делегації у Москві виник несподіваний момент – священиків УГКЦ неочікувано запросили до Ставки Верховного Головнокомандування. Діалог одного із генералів з греко-католиками зберігся в спогадах Йосифа Сліпого: «Ми знаємо, що ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би ваш Митрополит вплинути на те, щоби Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх побідимо, але нам не випадає воювати за Західну Україну». На те делеґати відповіли йому, що то дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрювати нашу Церкву про зв’язки з УПА і за це переслідувати її. «Як ви можете висувати таке? – сказав ґенерал. – Ви ж говорите з ґенералом Червоної Армії. Хто може боятися?» А йому у відповідь делеґати: «А хто не боїться в Радянському Союзі?» І це викликало сміх, бо всі добре здавали собі справу з терору».

Рідний брат покійного митрополита Андрея, отець Климентій Шептицький, який очолював греко-католицьку делегацію в Москві, зміг таки налагодити контакт між підпіллям та НКДБ. Проте п’ятигодинні переговори керівництва УПА із емдебістами, які відбулися в ніч з 28 лютого на 1 березня на Бережанщині, не дали жодного результату. Тоді бандерівців представляли начальник штабу Дмитро Маївський та головний політичний референт Яків Бусел, а НКДБ – полковник Карін та майор Хорошун.

В цій історії особливу увагу слід звернути на постать полковника Сергія Каріна (справжнє прізвище Даниленко). В 1920-х роках, працюючи в чека, він був інтегрований до руху прихильників УНР й за окремими даними спричинився до невдачі Другого Зимового походу генерала Тютюнника. Після цього Даниленко, під прізвищем «Карін», займався ліквідацією УАПЦ. В середині 1940-х він «вів» церковні справи на Галичині. Факт того, що Карін представляв органи влади на переговорах із повстанцями свідчить, що для влади справа УГКЦ мала той самий характер, що й ОУН та УПА. 

СПРАВИ СОБОРОВІ

Десь від 1945 року можна простежити наскільки більше підпілля вникає в церковні процеси. Керівник республіканського НКДБ доповідав Хрущову, що один із провідників підпілля під час допитів зізнався, що ОУН прийняла рішення не чинити спротиву переходу греко-католиків на православ’я, а використати цей момент з метою пізнішого висунення узгодженого кандидата на патріарший пост. Відтак, агітуючи за перехід на православ’я, органи безпеки пильно приглядалися й до всіх священиків, які погоджувалися на співпрацю.

Ліквідація унії планувалася через проведення Собору, який мала б організувати «Ініціативна група» з приєднання УГКЦ до РПЦ. Лідером цієї групи було призначено Гавриїла Костельника – одного із авторитетних львівських священиків. Цікаво, що хоч Костельник й був основним речником групи «восточників», які в УГКЦ ще за Польщі виступали за чистоту східного обряду, він завжди мав відкрито негативну позицію до більшовиків. Він був одним із тих священиків, які не просто підтримали Акт проголошення Української Держави 30 червня 1941 року, але й був присутнім на його проголошенні. Ще за «перших совітів» НКДБ арештувало та замордувало його старшого сина, а двоє молодших добровольцями зголосилися в Дивізію «Галичина».

Над отцем Костельником ретельно попрацювали репресивні органи й зломлений, а також перебуваючи в повній невідомості про долю синів, у квітні 1945 року Костельник написав заяву в якій констатував: «… я був уніатом і загубив гідність пастиря. Я був націоналістом і загубив гідність людини. Але цього було замало. Націоналізм посиротив мене і мою дружину – убив трьох наших синів…»

Незважаючи на погляди Гавриїла Костельника, ОУН не втрачала нагоди підтримувати з ним контакт, намагаючись вплинути на його позицію. Ще перед Собором 1946 року підпілля запропонувало через отця Кладочного пропозицію «викрадення» Костельника й нелегальну переправу його за кордон. Але він відмовився від цієї ідеї.

Водночас посилилися переслідування та арешти священиків, яких підозрювали в зв'язках з підпілля. В жовтні 1945 року з’явилася окрема офіційна «Довідка про антирадянську діяльність уніатського духовенства, пов’язаного з підпіллям ОУН та бандформуваннями УПА». В інших документах влади відзначалося, що «українські націоналісти (бандерівці), які спочатку індиферентно поставились до діяльності ініціативної групи, за цей час виявили особливу активність в напрямку провокування й залякування духовенства, що нерідко переростало в його тероризування та й взагалі тероризування всіх прихильників реалізації ідеї возз’єднання з російською православною церквою».

В такій атмосфері відбувався й львівський «Собор» УГКЦ, який скликали та провели у березні 1946 року члени «Ініціативної групи». До слова, напередодні «Собору» вони перейшли на православ’я. А двоє неодружених священиків – Михаїл Мельник та Антоній Пельвецький були введені в сан єпископів РПЦ. Влада надзвичайно остерігалася, щоб ОУН не зірвала «Собору», який проводився за надзвичайних заходів безпеки.

Президія «Собору» УГКЦ (08.03.1946 р.): священики Пельвецький, Костельник та Мельник.  На час проведення «Собору» усі належатимуть до РПЦ, а Пельвецький та Мельник виявляться єпископами. Всі троє загинули за трагічних обставин

 

ПІСЛЯ «ГРОМОВИЦІ»

Всередині 1930-х, коли було розкрито керівництво Крайової Екзекутиви ОУН, то історики ці події назвали «громовицею». Куди більшою «громовицею» для УГКЦ стали 1945-1946 роки, коли всі єпископи, на чолі з митрополитом, перебували в ув’язненні, а їхню долю розділили найбільш «упірні» священики та монахи. Ще якась частина духовенства відійшла на емеритуру (пенсію), щоб підпільно сповняти свій душпастирський обов’язок, частина зазнала переслідувань, й інша частина погодилася на перехід в православ’я.

Влітку 1946 року з’явився лист підпілля до священиків, які перейшли на православ’я, в якому вимагалося публічного зречення свого відступництва. В іншому випадку цих священиків чекали «екзекутивні заходи». Ще через 25 років, на Помісному Соборі Російської Православної Церкви, Митрополит Київський Філарет (тепер Патріарх УПЦ КП) стверджував, що лише на Львівщині від рук противників возз’єднання церков загинуло понад 30 священиків. Щоправда, до цієї кількості він зарахував і Гавриїла Котельника, і єпископів Мельника та Пельвецького, яких найімовірніше знищили радянські спецслужби. Відтак, неможливо об’єктивно сказати щодо скількох осіб застосовано «екзекутивні заходи».

Вертаючись до післясоборових подій, варто згадати інтенсивну дискусію, яка підпільно існувала між націоналістами та організаторами «Собору». Від імені «Ініціативної групи» участь в переговорах брав «о. Ікона» (таке псевдо фігурувало в підпільних звітах й під цим псевдонімом найімовірніше значився єпископ Михайло Мельник). А також свої думки, викладені на письмі, подавав й «о. Автор» (Гавриїл Костельник).

В листі до повстанців «о. Автор» пояснює причини союзу з православ’ям: «Священики станули перед дилемою залишитися при своїх вірних і вступити до ініціативної групи, або наразити себе на переслідування і тим самим вірні будуть позбавлені душпастирської опіки. 90% священиків вибрало першу можливість. Коли ж вже Група мала… число десь понад 1000 членів, відбувся Львівський Собор в перших днях березня 1946 р… Так як все в Радянському Союзі відбувається добровільно і в 100% (позики, вибори, здача контингенту), так і Собор відбувся «добровільно» і з 100% успіхом».

Митрополит Київський і Галицький Іоан з о.Костельником та супроводжуючими особами в Києво-Печерській лаврі (22.02.1946 р.). В цей час, за два тижні до «Собору», відбудеться чин приєднання керівників «Ініціативної групи» до РПЦ
 

Ці таємні дискусії є свідченням пошуку виходу з тієї складної ситуації, в якій опинилася греко-католики й намагання руху опору вирішити проблему. Після арешту церковної ієрархії ще якийсь час підпільним адміністратором УГКЦ був отець Хмільовський, який також був членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). В 1950-у році Микола Хмільовський, як і більшість представників духовенства УГКЦ чи націоналістичного руху, опиняється за ґратами та відбуватиме свій термін в таборах ГУЛАГу.  

Вже в наступні десятиліття ряд осіб, які були арештовані за підпільну націоналістичну діяльність здобули священичий сан, а окремі з них стали єпископами: Павло Василик та Іван Марґітич (УГКЦ), Іван і Василь Боднарчуки та Володимир Романюк (УПЦ КП).

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць