Загальна аудієнція з Папою Франциском 27.11.2013 р.: Вмирати у Христі (повний текст)
  • Срд, 27/11/2013 - 18:13

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Прийміть моє визнання у зв’язку з тим, що ви настільки хоробро стоїте на такому холоді на площі! Висловлюю вам щире визнання!

Я хотів би довершити катехези, присвячені «Символу віри», які відбувалися впродовж Року Віри, що завершився цієї неділі. У цій катехезі і в наступній я хотів би роздумати над питанням воскресіння тіла, аналізуючи два аспекти так, як їх представляє Катехизм Католицької Церкви, тобто наша смерть і воскресіння в Ісусі Христі. Сьогодні зупинимося над першим аспектом – «вмирати у Христі».

1. Часто ми зустрічаємося із помилковим поглядом на смерть. Смерть стосується нас усіх, ставить нам глибоке питання, особливо тоді, коли заторкує нас зблизька чи коли стосується дітей, беззахисних осіб, коли здається нам «шокуючою». Мене завжди турбує питання, чому терплять діти, чому вони вмирають. Якщо розглядати смерть як кінець усього, то вона лякає, пригнічує, перемінюється в загрозу, що розбиває усілякі мрії, усі перспективи, розбиває усякі відносини і перериває усі шляхи. Так відбувається тоді, коли ми трактуємо наше життя як період, замкнений між двома полюсами: народженням і смертю; якщо ми не віримо у перспективу, що виходить поза межі цього життя, коли живемо так, наче Бога немає. Ця концепція смерті є типовою для атеїстичної думки, яка інтерпретує існування як випадкове появлення на світ і прямування до порожнечі. Але існує також практичний атеїзм, тобто, жити лише для своїх інтересів, жити лише задля земних речей. Якщо ми дозволимо, щоб нас охопило це помилкове бачення смерті, то не маємо іншого вибору як приховати смерть, заперечувати чи баналізувати її, щоб вона нас не лякала.

 

2. Але проти цього помилкового розвʼязання бунтується «серце» людини, її прагнення до нескінченності, ностальгія за вічністю. Тому перейдімо до другого елементу: християнське значення смерті. Якщо подивимось на найбільш болісні моменти нашого життя, коли ми втратили когось близького – родичів, брата, сестру, сина чи товариша – то розуміємо, що навіть серед трагедії втрати цієї особи, попри важку розлуку, з серця лине переконання, що не все закінчилось, що дане і прийняте добро не пішло на марне. У нас присутній сильний інстинкт, котрий каже, що наше життя не завершується зі смертю. Це правда, наше життя не завершується зі смертю.

Це прагнення життя знайшло правдиву і надійну відповідь у воскресінні Ісуса Христа. Воскресіння Ісуса дає не лише впевненість у житті після смерті, але пояснює також таємницю смерті кожного з нас. Якщо ми живемо з’єднані з Ісусом, вірні Йому і Божій волі, то будемо здатними з надією і миром стати перед обличчям смерті. Церква фактично молиться: «Хоча нас засмучує неминуча кінцівка смерті, ми знаходимо втіху в обіцянці майбутньої безсмертності». Це красива молитва Церкви. Людина вмирає так, як жила. Якщо моє життя було дорогою з Господом, довірою до Його великого милосердя, то я буду готовий прийняти останню мить мого існування на землі як остаточне віддання себе з довірою в Його люблячі руки, очікуючи на можливість віч-на-віч споглядати Його обличчя. Це найкраще, що може з нами трапитись: споглядати віч-на-віч обличчя Господа, бачити Його таким, яким Він є: чудовим, сповненим світла, любові, чуйності. Прямуймо до цього кінця – до зустрічі з Господом.

 

3. У цьому контексті можемо зрозуміти заохоту Ісуса, щоб ми були завжди готові, чували, знаючи, що життя в цьому світі нам дане для того, щоб приготуватись до іншого життя, життя з Отцем Небесним. А до цього можна дійти певним шляхом: добре підготуватись до смерті, будучи поруч з Ісусом, через молитву, Таїнства і здійснення милосердної любові. Пам’ятаймо, що Він присутній у найслабших і найбільш потребуючих. Він сам ототожнив Себе з ними у відомій притчі про остаточний суд, коли сказав: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене… усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25,35-36.40). Тому, найвірнішим шляхом є відновити сенс християнської любові та братерського взаємоподілу, лікувати тілесні та духовні рани нашого ближнього. Солідарність у поділі терпіння і побудженні надії є передумовою для того, щоб отримати в спадщину приготоване для нас Царство. Той, хто практикує милосердя – той не боїться смерті. Добре над цим задумайтесь: хто практикує милосердя – той не боїться смерті! Чи погоджуєтесь з цим? [ТАК...!]. Скажімо це разом, щоб не забути: хто практикує милосердя – той не боїться смерті! Ще раз: хто практикує милосердя – той не боїться смерті! А чому не боїться смерті – бо дивитися їй в обличчя у ранах ближніх та перемагає її любов’ю Ісуса Христа.

Якщо відчинимо двері свого життя та серця найменшим братам і сестрам, то й наша смерть стане воротами, через які ввійдемо до неба, до блаженної батьківщини, до якої прямуємо, прагнучи назавжди оселитися з нашим Отцем, з Ісусом, Марією і святими.

Джерело: http://popefrancis.org.ua


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць