У попередніх випусках рубрики «Другий Ватиканський Собор: новий подих Церкви», ми досліджували причини скликання Соборів протягом двох тисячоліть християнства, що потрібно для того, щоб зрозуміти як у Церкві розвивалося уявлення необхідності проведення Соборів загалом та чому ІІ Ватиканський Собор суттєво відрізняється від усіх попередніх Соборів. Сьогодні приглянемося до ситуації в світі напередодні його скликання.

Повертаємося до наших роздумів про причини скликання, контекст проведення та плоди Другого Ватиканського Собору, якому в контексті 60-річчя його проведення присвячений 2023 рік в рамках приготування до Святого Року 2025. Після того, як попереднього разу ми, зокрема, говорили про причини скликання та прийняття рішень під час проведення І Ватиканського Собору, як також поглянули на ситуацію, в якій перебував світ та Церква у ХХ столітті, цього разу детальніше розглянемо ті виклики, що постали перед світом напередодні скликання ІІ Ватиканського Собору і в який спосіб католицька Церква спромоглася використовувати певні кризові моменти як можливість проповідувати світові Христове Євангеліє новими способами, в нових умовах та серед нових викликів.

Аудіоверсія

Говорячи про ІІ Ватиканський Собор, не можемо обмежити його значення лише тим, що він ствердив завершення епохи християнського суспільства. Він був скликаний та проведений в історичному контексті, який був позначений також завершенням тривалої епохи європейської експансії та кризою сучасності. Властиво Собор повинен був рахуватися не лише із плюралізмом цінностей модерного та постмодерного суспільства, але також і з культурним та релігійним плюралізмом у світі, що поступово перетворювався на «глобальне селище».

Тож ІІ Ватиканський Собор не примирив Церкву із модерним світом, як це могло б здатися на перший погляд. Він радше поставив Церкву в такі обставини, у яких жив сучасний світ, що позначався ознаками глобалізації та постійної еволюції. Завдяки Собору Христова Церква, як човен серед розбурханого моря, отримала ще більшу здатність вистояти, тримаючись як надійного якоря своєї основи – Євангелія Ісуса Христа.

Зробивши такий вступ, можемо проаналізувати історичний контекст незадовго після двох світових воєн та становище Церкви перед ІІ Ватиканським Собором. Одним із важливих проявів такого історичного контексту було завершення європейської експансії у світі та західного централізму. Під європейською експансією мається на увазі демографічний, соціальний, економічний та військовий процеси, які розпочалися хрестовими походами та досягли своєї кульмінації в XVI-XIX століттях із відкриттям та захопленням нового світу та колонізацією безмежних територій в Азії та Африці.

У ХХ столітті, після двох світових воєн, європейська експансія припиняється, а країни Європи поступово починають втрачати контроль над своїми колоніями. Європа, у якій спалахнули обидві світові війни, показала неспроможність регулювати свою військову міць. В роки після Другої світової війни між США та СРСР розпочалося протистояння, яке назвали «холодною війною». Таке протистояння відбувалося на різних фронтах одночасно: швидке переозброєння; технологічне, наукове, комерційне, дипломатичне, ідеологічне протистояння. Також не обходилося без збройних сутичок, хоча і в непрямий спосіб за посередництвом локальних конфліктів.

Ослаблення впливових сил країн Європи з одного боку, та зростання могутності двох вищезгаданих країн з іншого, мало вплив також і на рухи спрямовані на звільнення та отримання незалежності країнами на обширних азіатських та африканських територіях, які в той чи інший спосіб залежали від європейських країн. Боротьба за незалежність мала свої прояви вже після завершення Першої світової війни та розпаду Османської імперії. Однак після завершення Другої світової війни бажання здобути незалежність отримало додатковий потужний імпульс серед практично усіх колоніальних територій. Отож завдяки таким змінам на політичній карті світу у ХХ столітті наступило завершення європейської експансії та західного централізму.

Говорячи про модерний світ, думки різних авторів розходяться. Для одних ера модернізму є завершена; натомість на думку інших – вона перебуває на стадії еволюції. Єдиний факт, на чому погоджуються усі автори, це те, що світ, який існував до ери модернізму, більше не існує. І, відповідно до зміни світу, також змінилася й свідомість сучасної людини та її погляд на світ, в якому ми тепер живемо. Сучасна людина усвідомлює неможливість досягнення універсального знання. Кожне знання сприймається як частина та залежить від точки зору того, хто таке знання здобуває. Не існує більше єдиного погляду науки на всесвіт, але безкінечна кількість таких поглядів, відповідно до кількості спостерігачів за всесвітом.

Католицька Церква не була здивована викликами, що їх породив процес деколонізації та ера модернізму. Саме тому Папа Римський Іван ХХІІІ, користуючись душпастирською розсудливістю та маючи пророчий погляд у майбутнє, закликав усю повноту Церкви до роздумів на Соборі над тим, в який спосіб проголошувати Євангеліє в світі, який більше не є європоцентричним.

Викликом для Церкви не було, та й не є тепер, виходити на периферію цього світу. Викликом для Церкви є відчути себе частиною такої периферії. Під час свого проведення, ІІ Ватиканський Собор зумів знайти відповідь на непросте завдання, яке йому доручив папа  – використовуючи увесь скарб віри, говорити та навчати про милосердя, а не про осудження.

Якою, отже, була Церква до ІІ Ватиканського Собору?

Задля того, щоб коротко описати стан Церкви до початку 60-х років ХХ століття, можемо вдатися до трьох термінів, що в найкращий спосіб передають увесь внутрішній динамізм церковного життя. Розуміючи водночас, що ці терміни не є відокремленими один від одного, але тісно переплітаються між собою. Цими термінами є: оборона, дія, реформа.

Оборона. Можна однозначно сказати, що історія Церкви в модерну епоху є історією оборони. У відповідь на протестантизм була тридентійська реформа з її душпастирським оновленням та підкресленням ролі римського папи та єпископів  в доктринальних питаннях та в управлінні Церквою. Просвітництво та французька революція з їхніми відверто антирелігійними настроями, а згодом і завоювання Наполеона, стали новим викликом для Церкви. Спершу Папа Григорій XVI, а потім і Пій IX виступили із тезами антилібералізму та зробили особливий акцент на централізованості папської влади в Церкві. Комунізм був останньою та серйозною загрозою, що також базувався на вченні, яке відкидало Бога і будь-які основи суспільного авторитету й став причиною зубожіння, жадібності, несправедливості, байдужості та бунтарського духа.

Дія. Діяльність Церкви, зосереджена на обороні від протестантизму, просвітництва та комунізму була спрямована як на суспільні верстви (молодь, працівники, управлінці), так і на сферу міжлюдських відносин (економічне життя, соціальне життя, статеве виховання). У відповідь на загальний контекст невизначеності, породжений війнами та тоталітаризмами, Церква знову пропонує ідею християнського світу. Така ідея суттєво відрізнялася від середньовічного поняття та була пристосована до модерного ліберального суспільства. Християни покликані нести Боже Слово у світ, в якому живуть та працюють, формуючи в такий спосіб християнську свідомість в політичному та суспільному житті.

Реформа. В середині Церкви також розвивалися різні рухи, що прагнули реформ. Серед особливо помітних можна виокремити такі рухи: літургічний, біблійний, патристичний, екуменічний, за апостолят мирян. Представники таких рухів перебували в діалозі із церковною владою. Також і в середині ватиканської курії відбувалися певні дискусії стосовно змін чи переглядів тих або інших позицій, що їх можемо назвати реформами. Йдеться про куріальну реформу зі сторони Папи Пія Х та душпастирської практики частого причастя для дітей, якщо вони беруть участь в богослужінні. Йдеться про заснування Конгрегації для Східних Церков та Папського Східного Інституту зі сторони Папи Бенедикта XV. А також заохочення зі сторони Папи Пія ХІ, що надало поштовх для розвитку «Католицької Акції».

Отож у даній передачі ми детальніше розглянули виклики, що постали напередодні скликання ІІ Ватиканського Собору, а також те, в який спосіб Церква намагалася використовувати різні кризові моменти як можливість проповіді Христового Євангелія серед нових умов та новими способами. У наступній передачі ми ближче приглянемося до різного роду рухів, що розвивалися в середині Церкви і які мали вагомий вплив на перебіг соборових засідань, а саме літургічного, біблійного, екуменічного та за апостолят мирян.