Приїхавши до Собору св. Юра, я побачив гігантську чергу. З Ватикану привезли чудотворну ікону, і цілий Львів стояв, щоби того дня востаннє до неї прикластися.

Загалом беручи, цей день призначався виключно для священиків та їхніх сімей (нагадаю, що в Греко-Католицькій Церкві священство жонате), але народ дізнався, що «ще не вивезли!» — і знову вишикувалася черга.

Священики з жінками, дітками, тещами і не знаю з ким іще прослизали тоненьким ручайком.

В курії після офіційно-церковної частини, куди приїхав о. Тихон [Кульбака. — Прим. пер.], почалася частина неофіційна — ювілей о. Петра Рака, «правої руки» Блаженнішого Святослава у Львові. Наприкінці розпивання кави якось «поміж іншим» пролунало запитання: а ви біля ікони були?

З’ясувалося, що ніхто не був.

Вирішили спробувати піти.

Я не звернув уваги на слово «спробувати»…

*

Вихований в РПЦ і знаючи, яку вагу має в ній начальницький владний гирк, покрик або й рукоприкладство, я був певен, що о. Петру (який, до того ж, вирізняється чималеньким зростом) достатньо мимохіть кинути: «Ці зі мною…» — і ми всі будемо покірливо пропущені мовчазним семінаристом.

В тому, що сам о. Петро буде пропущений моментально, я навіть не сумнівався.

Все виявилося зовсім не так.

Покрик пролунав із вуст покірливого семінариста: «Тут тільки вихід, входу немає! Усім — у загальну чергу!»

Треба було бачити «праву руку голови» УГКЦ…

«Ну брате, ну будь ласка, ну пропусти нас! Ось тут із нами — гість! (Це про мене.) Ми геть не маємо змоги стояти…»

Покірливий був непохитним.

«Отче!!! Який приклад Ви подаєте народу?!»

…ЯК ми все-таки були впущені, я, чесно кажучи, не пам’ятаю. Все було як у тумані.

Такого приниження вищої церковної влади мені ще ніколи не доводилося бачити. ))

Але я був цьому радий.

Я був черговий раз радий Церкві, де ТАКІ звичаї!

Георгій Дублінський, Москва
Фото автора  

Джерело: CREDO