Розмова з ординарієм Харківсько-Запорізьким єпископом Павлом Гончаруком, який відповідає за військове душпастирство при єпископаті України про перший випуск Школи капеланського служіння, душпастирство священників у часі війни та мобілізацію духовенства.   

Отче-єпископе, коли я переглядала фото для публікації новини про перший випуск у Школі капеланського служіння, помітила незвичайну ікону Богородиці. Що це за ікона? 

Цей образ Матері Божої (на фото нижче – прим. ред) написала у 2019 році пані Уршуля Рихлінська з Кракова. Я його побачив у свого друга-священника в Польщі. Він мені дуже сподобався. Після тривалих розмов, я отримав дозвіл, щоби цей образ Богородиці товаришував нашій Школі капеланського служіння. 

Минулого тижня ви завершили останній модуль навчання та роздали сертифікати учасникам. Які можете підбити підсумки? 

Перший випуск – це 29 священників, які навчалися 2 роки (10 модулів по 4 дні). Також була жіноча група – це 16 учасниць, серед яких сестри монахині та мирянки (за 1 рік вони мали 5 модулів).    

Зі свідчень священників знаю, що вони задоволені, що брали участь. Вони отримали багато знань, які вже зараз ефективно використовують, побачили свої помилки та мають потребу далі розвиватися в цьому напрямку. Дуже часто від учасників звучало те, що вони навіть не знали, що можуть певні питання виникнути, а вони вже тут, у Школі, почули на них відповіді. 

Ця Школа створена, щоби допомогти священникам і сестрам, мирянам більш активно і якісніше реагувати на ті ситуації, які є, і допомагати людям адекватно ставитись до себе та оточуючих, зокрема до військових, розуміючи їх та їхні родини, з огляду на правила та зміни, які виникають внаслідок війни. Весь комплекс предметів спрямований саме на те, щоби максимально, в цих умовах та за цей час, навчитися комплексно дивитись на людину, середовище, в якому вона живе, розуміти себе та інших. 

У цій групі, що складається з 29 священників є ті, хто ввійшов на посаду капелана у ЗСУ, є капелани-волонтери, які систематично (ще з 2014 року) їздять на фронт. Є священники, які залишаються на місці при парафіях, але відвідують лікарні, де душпастирюють серед військових на лікуванні та реабілітації. Є священники, які більшу частину своєї уваги зосередили на служінні в парафії, але ж сьогодні в кожній парафій є військові, які повернулись із зони бойових дій, або родини, родичі яких воюють чи загиблі, чи у полоні. Ця Школа також допомагає зрозуміти та навчитися, як з цими людьми працювати у парафії.

Перша Школа добігла свого завершення. Відомо, що зупинятись на досягнутому не варто, постійно треба свої знання поглиблювати. Чи маєте якісь пропозиції для випускників, щоби вони надалі могли підвищувати свою кваліфікацію? 

Такі плани маємо. Ця Школа – вона є базова. З випускниками хочемо мати контакт і, залежно від їхніх від потреб та визначеного напрямку діяльності, вже маємо пропозиції. Наприклад, служіння у військовому госпіталі – це одне, служіння на полі бою – це інша справа, а служіння в реабілітаційних процесах – це третє. Залежно від специфіки і запиту, який буде, ми плануємо організовувати курси чи з’їзди, запрошувати з конференціями відповідних фахівців, які зможуть змістовно донести необхідну інформацію та поділитися досвідом. 

Це закладено в нашому стратегічному плані розвитку Школи. Вона почалася з ініціативи Комісії військового душпастирства при єпископаті України, щоби дати базові знання. Наша Комісія ставить перед собою завдання і надалі надавати відповідну інформацію, підтримку через різні заходи, щоби допомагати у служіннях вузької спеціалізації. Школа чи комісія не визначає спеціалізації, але дає відповіді на запитання, які пов’язані з нею. Ми бажаємо товаришувати і йти на крок попереду. 

Чи Школа капеланського служіння діятиме далі? Чи вже зголошувались охочі на навчання?  

Є зголошення, ми вже набираємо наступну групу. Ще будуть певні організаційні і формальні справи. Є священники та сестри, які бажають записатися. Знову передбачено дві групи – чоловіча (10 модулів) і жіноча (5 модулів).

Інколи можна у медіа натрапити на звинувачення у тому, що наші священники (РКЦ) бояться йти воювати, що мало роблять для військових…

Ні, це брехня! Наші священники є на посадах капеланів. Також є волонтери-капелани, і вони ще з 2014 року і досі, їздять на фронт, спілкуються з військовими. Як капелани відвідують госпіталі. Наші священники також залишилися в парафіях, коли була небезпека окупацїі, допомогали як військовим, так і цивільним. На сьогодні також наші священники відвідують захисників у зоні бойових дій, де є також велика небезпека. Починаючи від 2014 року наші душпастирі організовували в парафіях різноманітну допомогу для військових, ветеранів, сімей загиблих захисників. 

Крім того, коли наші душпастирі за кордоном мають нагоду зустрітися з великою кількістю людей (1000-3000 осіб) на різних заходах, увесь час вони вели і ведуть адвокатську діяльність на користь України, розповідаючи, що насправді відбувається тут, таким чином нейтралізуючи російську пропаганду, яка досить сильно поширювала ідеї громадянської війни та діяльності нацистів на українських землях. У приватних розмовах з впливовими особами, в ефірах на радіо і ТБ, як авторитетні особи для аудиторії, наші священники і єпископи доносять правдиву інформацію щодо того, що відбувається. Коли йде мова про конкретну допомогу, то наші священники сприяють їй та організовують її, ведуть перемовини з різними релігійними діячами за кордоном. 

Наша Церква на чолі зі Святішим Отцем від 2014 року весь час говорить, що в Україні є війна і молиться за Україну. Коли ми чуємо такі закиди, що католицькі священники втікають, не хочуть щось робити чи бояться, то про таке можуть говорити лише ті, хто не має можливості ознайомитися з тим, що дійсно духовенство робило, не мали доступу до такої інформацїі, або мають якусь злість чи особистий негативний досвід. 

Якщо брати в цілому, не применшуючи заслуг та діяльності інших конфесій, ми можемо сказати, що ми є з народом, ми є з військовими, ми активно допомагаємо.  

Натомість, хочу також зазначити, що священників ніхто не зможе замінити з огляду на їхню «специфіку». Я, як єпископ, досі залишаюсь діючим капеланом, спілкуюсь з військовими, товаришую їм. Знаю, що відбувається у серцях наших братів і сестер. Я усвідомлюю, яку цінну допомогу можу принести їм як капелан. При цьому, не применшуючи заслуг замполіта чи командира. Кожен виконує свою роль. 

У спілкуванні з капеланом наші військові відкриваються, діляться тим, що не можуть сказати ані командиру, ані замполіту, ані побратимам, ані родині, ані дружині. Вони часто почуваються самотніми, і носять це у своєму серці. Однак, як капелан я маю змогу з ними порозмовляти, відпустити гріхи. Після цього наші захисники відчувають полегшення. Ми знаємо специфіку цієї проблематики, просимо дозволити нам бути собою у цій ситуації, бути священниками.  

Капелана не замінить ніхто. Якщо позбавити військових чи їхні родини цієї підтримки, то це буде лише втрата. Ми втратимо той великий «ресурс», який також треба зрозуміти та правильно використати, щоб зберегти нашу країну.

Поміркуйте також над цим: увесь цивілізований та демократичний світ, від якого ми очікуємо допомоги, не зрозуміє явища мобілізації священників. Це для них неадекватна справа. Це негативно впливає на авторитет нашої країни. Ми також повинні з цим рахуватися, щоби не спотворювати імідж нашої країни та отримати належну допомогу. 

Якщо працівників культури звільняють від мобілізації, то ми не просимо, щоби нас звільняти від мобілізації. Ми просимо, щоби нам, як священникам, допомогли виконати наш не лише громадянський, а й християнський обов’язок – допомогти нашим військовим та нашій країні. Ми не тікаємо, ми не ховаємося, ми готові бути з народом та допомогти йому. Тому відповідати на якісь оскарження не буду, бо не розумію причини такої позиції. Якщо хтось має якісь запитання, то можна звертатися особисто, будемо дискутувати. 

Є різні думки і прогнози щодо ймовірного наступу російських сил на Харківщину, Сумщину. Яка Ваша позиція як християнина, як єпископа Харківсько-Запорізької дієцезії у цій ситуації?

Для мене те, що говорять, що буде наступ – це набагато краще, ніж те, що говорили перед 24 лютого 2022 року. Коли весь світ казав про небезпеку, в нас обіцяли, що все буде спокійно. Добре, що ця інформація є, що говорять. Бо вона нас мобілізує. А те, чи буде наступ, чи не буде, я не знаю. Ми повинні бути готові до всього. Насправді, я не знаю, чи це правда, але відчуваю, що все ще попереду, ще буде сильна бійня і ми повинні бути готові до цього і не розслаблятися. Не впадати в паніку, а збиратися силами кожен на своєму місці, жити адекватно до ситуації, в якій ми знаходимось. Перестати витрачати кошти на непотрібні речі, «відмивати» гроші. Все наше суспільство має мобілізуватись у боротьбі. Починаючи від солдата, через командирів, вище керівництво – до звичайних людей, які десь там продають квасолю на базарі. 

Ми всі маємо перейти до тої свідомості, що у нас війна, молитися, постити, просити Бога, навертатися, відкидати гріхи і захищати нашу Україну. Чому? Тому що ми бачимо ворога, який на нас нападає. Але є ще один ворог, внутрішній, прихований ворог. Це порнографія, наркотики, азартні ігри, алкоголізм. Тому що розбещене суспільство не здатне себе захистити. І далі – несправедливі закони, які сприяють корупції, визиску, безкарності для злочинців. Ще один важкий гріх – це аборти, вбивство ненароджених дітей. Це невинна кров, яка проливається і кличе до неба про помсту. Ось у нас є такі небезпеки. Я цю небезпеку бачу. Ми маємо бути цього свідомі. Ми всі маємо мобілізувати свої сили! 

Я вірю, що Господь нас не залишив і Україна обов’язково переможе. Я вірю, але бачу також великі небезпеки та загрози, на які не закриваю очі і про які говорю. 

Щиро дякую за розмову і бажаю ніжної материнської опіки Пресвятої Діви Марії у Вашому щоденному служінні пастиря Харківсько-Запорізької дієцезії!

Розмовляла Аліна Петраускайте

Фото: Інститут богословських наук Непорочної Діви Марії, з архіву єпископа Павла