Аналізуючи відзначення 32-ої річниці відновлення Незалежності України у різних куточках світу, а зокрема у Німеччині, владика Богдан Дзюрах, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії, ділиться думками про важливість віри у Бога у теперішньому часі та про риторику смерті, у яку ми не маємо права потрапити.

У ці серпневі дні проходять мітинги, моління та інші заходи з нагоди Дня Українського прапора і Дня Незалежності. Люди в Україні і на поселеннях збираються, щоб виявити вдячність Богові за дар свободи, щоб укріпити свою єдність, відновити в собі надію, заявити про свою підтримку ЗСУ та дякувати друзям нашої країни і нашого народу, які стоять пліч-о-пліч з нами, розділяючи з нами не лише біль і страждання, але і віру в перемогу та надію на тривалий і справедливий мир у нашій Батьківщині.

Так хочеться, щоб ця енергія походила із чистих джерел любові, була просякнута любов’ю і провадила до ще більшої любові, яка єдина здатна подолати пекельні сили супостата, який приніс на нашу землю смерть, руїну і страждання.

У цих обставинах нам слід черпати світло з нашої віри, віри в Бога, Який ПОНАД УСЕ. Бо слушно зауважив свого часу св. Августин: «Якщо Бог є на першому місці, усе є на своїх місцях». Мені пригадуються науки одного славного польського реколектанта, — до речі, теж Августина, але не на ім’я, а на прізвище — отця-єзуїта Юзефа Августина, який на реколекціях, в яких я брав участь в середині 90-х років, зауважив, що не раз християни ставлять в один ряд того, що вважають важливим у своєму житті, здоров’я (нам це дуже близьке: «О, коби лише здоров’я!»), сім’ю, кар’єру, своїх друзів, Церкву і… Бога. Але, зауважив тоді о. Августин, Бог не може бути «важливим», Бог може бути тільки найважливішим у нашому християнському житті.

Перше місце в нашому житті і серці є лише одне-єдине і на ньому може бути лише Він — Господь Бог. Якщо поряд із Ним, або — ще гірше — понад Нього — поставити щось інше, або когось іншого, то це щось чи хтось перетвориться на ідола, а ми, замість улюблених і вільних Божих дітей, перетворимось на ідолопоклонників, втрачаючи внутрішню свободу, гармонію і радість. Ми будемо в стані по-справжньому, аж до самопожертви з власного життя, любити ближнього і все, що нам лежить на серці, — родину, друзів, Батьківщину, тощо — лише тоді, коли всім нашим єством, всім серцем, думкою, душею, всіма нашими силами будемо любити Господа Бога нашого (пор. Мр. 12, 30–31) і ставити життєдайний зв’язок із Ним понад усе і понад усіх у світі.

А друге, що мені лежить на серці, це — щоб ми не дали себе втягнути в логіку і в риторику СМЕРТІ, в спіраль ненависті, сліпої помсти і відплати. Бо, роблячи так, ми будемо уподібнюватися до супостатів і агресорів, які принесли в наш український дім теперішнє горе. Ми, натомість, прагнемо життя, оберігаємо життя і віримо в життя.

Припускаю, більшість з читачів цього допису, мабуть, на наше щастя, не зазнали на собі досвіду вимушеного і виправданого захисту, який спричинює смерть іншої людини (нехай навіть такої, яка знівечила в собі Божий образ до непізнання). Кожне таке пережиття залишає глибоку рану у свідомості і у сумлінні. І тут ніякий пафос не поможе, запевняю вас! Бо дійсність, з якою доводиться стрічатися в часах війни, і яка кладе тінь на наше буття, страшна, болюча і важка. І цю страшну болючу дійсність нам треба буде ще спільно нести довго, навіть після переможного закінчення війни. Молімося, щоб Господь, «заради вибраних», вкоротив для нас ці дні випробувань (пор. Мр. 13, 20), які несуть зі собою такі важкі пережиття і травми!

Влітку 2014 року я зустрів на Черкащині чоловіка мого віку, який був на війні в Афганістані, і який поділився своїм пережиттям: «Знаєте, отче, минуло 30 років, а я мало не щоночі марю війною, її жахіття не дають мені спокою». Так, очевидно, мотивація тоді і сьогодні радикально інша, проте люди у своїй делікатній і крихкій природі — такі самі у всі часи. Подумаймо про це! Тримаймося нашого Бога, Який є Богом ЖИТТЯ, Любові і Надії, яка здатна найглибшу рану зцілити і найогиднішого грішника спасти. Молімося за навернення наших ворогів і за Божу силу і Божий захист для наших Захисників і за спасіння нашого народу!

Тільки у Бозі, у непохитній вірі в Нього — джерело визволення і порятунку для нашого народу!

Великим, я б сказав, пророчим знаком для мене особисто і — сподіваюся — для нас усіх була вчорашня молитва на вервиці, яку в День незалежності провадили наші воїни з фронту під проводом отця-капелана Івана Гальо. Вони посеред темряви війни дали велике свідчення своєї віри і великої любови до Бога, до рідної землі, до кожного і кожної із нас.

Спільно із ними і усіма братами та сестрами по крові і по духу кличмо до Господа життя: «Боже єдиний великий, нам Україну храни!»

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії