Святий апостол Павло влаштував нам сьогодні зустріч у семінарії зі своїм писанням до галатів про віру, яка необхідна для спасіння. Він стверджував, що Бог через віру виправдає поган. Згадує про Авраама, який зрештою, не вірив у єдиного Бога: «… Ваші батьки Тара батько Авраама і батько Нахора, жили спочатку на другому боці ріки, і послужили іншим богам» (ІН 24,2). Господь взяв Авраама з-поміж поган і той послухав Бога, покинув усе, перейшов ріку з берега невіри до берега віри. Згодом став вірним Господові до кінця днів свого життя на землі. Віру Авраама, який залишив усе й пішов за голосом Бога у незнане майбутнє, похвалив святий апостол. Ті, хто вірить Богові, будуть благословенні з вірним Авраамом. Святий апостол переконує в тому, що закон сам собою не оправдує – бо хто виконує закон, не тому виконує бо це закон, а лиш тому, що вірить у того, хто поклав закон, хто проголосив його. Всю увагу святий апостол Павло зкеровував, щоб вірити в Ісуса, як потомка Авраама, який приніс спасіння людському родові. А ось слова Христові, який про себе стверджував: «Хто вірить у нього, не буде засуджений; а хто не вірить, той уже засуджений, бо не повірив в ім’я єдинородного Божого Сина» (Ів 3,18). Ми віримо, тому й радіємо. Бо нашу віру мужньо практикуємо!

Святий апостол Лука пригадує історію зустрічі Спасителя з різного роду особами. Хтось бажав, заявляючи, радо йти за Ісусом всюди, слідуючи його стежками. А Ісус знав про наміри таких, тому відразу повідомляв про умови: «… Лисиці мають нори, а птахи небесні – гнізда; Син же Людський не має де й голови прихилити». Господь висунув чоловікові строгі умови життя й здогадуємося, що мабуть похід на цьому закінчився. Потім Ісус сам запрошував певних осіб, щоб слідували за ним. Дехто з них просив, щоб дозволив поховати спочатку батька, а інші бажали прощатися з домашніми тощо. Тобто виявляли бажання йти за Ісусом, але ставили свої умови й просили, щоб Господь на такі пропозиції погодився. Але Бог далекоглядний, не бачить так, як це знає людина, тому відповідав: «… Лиши мертвим ховати своїх мерців…, а іншому: Жоден, що поклав руку на плуг і озирається назад, не годиться для Божого Царства» (Лк 9,60;62). Ісус пропонував, що задля походу за Сином Божим годиться залишити своїх домашніх, навіть коли йдеться про поховання батьків! З Ісусом слід простувати вперед, не потрібно оглядатися назад й жалувати за м’ясом і цибулею, як це чинили євреї, коли вийшли з єгипетської неволі. «… і сівши, заплакали ізраїльські сини і сказали: Хто нас нагодує м’ясом? Згадали ми риби, які ми їли даром в Єгипті, і огірки, і кавуни, і пори, і цибулю, і часник» (Чис 11,4-5). Ось діапазон жалю, який визначав, що неволя і споживання огірків, цибулі, часнику та інших продуктів, було вигіднішим за свободу, яку отримували вийшовши зі стану пригноблення. Зрештою цих продуктів єгиптяни даремно не давали, лиш вимагали рабської праці від євреїв. «Увійшовши ж писарі синів Ізраїля, закричали до Фараона, кажучи: Навіщо так чиниш з твоїми рабами? Соломи не дають твоїм рабам, і кажуть нам робити цеглу, ось і твої раби були бичовані. Отже, кривдиш твій народ» (Вих 5,15-16).

Не легко було тим, кого закликав Ісус до проповідування слова Божого, покинути свої звички, прив’язання тощо. Особливо відректися своєї волі, щоб чинити Господню волю. І коли перенесемося своїми думками до нашої реальності, до виховання та навчання у семінарії, необхідно буде чимало від чого відректися, щоб гідно виконувати волю Бога. Ісус кличе нас подібно, як звертався до покликаного ним, щоб слідував за ним та сповіщав Боже Царство. Ми не повинні шукати вигоди, бо Ісус вказав на лисиць та птахів, які мають свої місця перебування, а Божий Син не мав де голови приклонити. Коли нас тиснутимуть невигоди, траплятиметься недоля, то пригадуймо слова Христові, що він про нас пам’ятає. Може бути і гірше, як передбачав Господь: «А перед цим усім накладуть на вас свої руки і переслідуватимуть, видаючи в синаґоґи та в’язниці; поведуть вас до царів і володарів через моє ім’я» (Лк 21,12). За вірність імені Господньому приходиться й строгі випробування перенести! Усе з любові до Господа та задля Небесного Царства!

За двісті сорок років існування Львівської Семінарії Святого Духа відбувалися різні історії, навіть ліквідація її, яку вчинили представники радянської влади, зрештою, безбожної. Цісар Йосиф ІІ заснував у Львові семінарію 30 серпня 1783 року – і такі часи були. Тоді семінарія була призначена для навчання семінаристів із Галичини, Закарпаття, Пряшівщини, Крижевецької єпархії (Югославія), Семигороду та Хорватії. У ній навчався відважний семінарист, згодом священик Маркіян Шашкевич. Тут виховувалися та здобували знання священномученики, яких Церква признала блаженними, а святий папа Іван-Павло ІІ проголосив їхню вірність Христові до кінця життя!

Ректорами цієї семінарії були різні непересічні особи: пізніший галицький митрополит Антін Ангелович, отець Іван Лаврівський (1773—1846) та інші. До цієї семінарії причетні праведний митрополит Андрей Шептицький та святої пам’яті патріарх Йосиф. Нею опікувався в часи підпілля архиєпископ Володимир Стернюк, згодом, святої пам’яті архиєпископи Іван-Мирослав Любачівський та Любомир Гузар. У ближчі часи ректорами ставали: отець доктор Прах Богдан, отець Фредина Микола та отець доктор Святослав Шевчук, теперішній Глава нашої церкви. На даний час провід семінарії очолює отець доктор Бойко Ігор. Більше та докладніше почуємо в доповідях, які прозвучать сьогодні.

Усім висловлюю глибоку вдячність, що стали душею цього духовного закладу. А заснулим архиєреям та ієреям вічна та праведна пам’ять! Дякую нашим викладачам, вихователям, професорам УКУ та інших навчальних, виховних та опікуючих закладів!

Висловлюю подяку братам семінаристам, які розуміють стан свого покликання та велику відповідальність перед Богом! Хай Господь усіх благословить, надихає до гідного християнського життя, а нам дає дар прийняти це і впровадити у своє життя! Боже, Святий Духу, бережи спільноту своєї семінарії! Пресвята Богородице, рятуй нас!